скачать книгу бесплатно
– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобi ковбаси принiс. Я ii сам нечасто iм. А тобi принiс – хлiба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди подiлась? І як пiсля цього повiрити, що ти не нечиста сила?
– А, – Анiта запнулась. – Я справдi… Ти вибач. Менi треба було швидко пiти… – i вона опустилася на траву, просто де стояла, i, припрохуючи, поплескала по землi поруч iз собою.
Юстин помацав оберiг на шиi – i сiв. Анiта зразу ж витягла свiй ножик i вмiстила iх обох у коло.
– Менi треба було пiти, – повторила Анiта. – Розумiеш… Я людина, така ж, як i ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберiг? Я його хоч на себе надiти можу, i менi нiчого не зробиться. Тому що я людина.
– А куди ти подiлася? – похмуро запитав Юстин.
Анiта зiтхнула:
– Ну, е у мене один… спосiб… Я на сонце дивлюся.
Юстин мимоволi пiдвiв очi до ясного неба. Зажмурився:
– Я теж iнодi дивлюся… Крiзь скельце. Ну i що?
Анiта кивнула, нiби зрадiвши:
– От-от… Крiзь скельце. І я…
Вона торкнулася ланцюжка на шиi – на ланцюжку телiпалося закiптявлене скельце, дуже темне, кругле, з вiдшлiфованими краями.
– Я дивлюся крiзь нього на сонце, i воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Анiта. – А якщо сонця немае… Я тодi, пам’ятаеш, коли верхiвцi… Я на заходi сонця не зникла, хотiла ближче на них подивитись. А вранцi були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тодi, у той просвiт, сонце не спiймала – тиждень менi тут сидiти, а батько… Вiн, загалом, не зрозумiв би.
Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.
– Це замовляння? – запитав нарештi.
Анiта всмiхнулася:
– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магiя.
– Так? – Юстин повiв лопатками, нiби вiд холоду.
– Нiчого особливого, – з удаваною байдужiстю сказала Анiта. – Подивишся – i вдома…
– А можна менi подивитися?
Анiта вiдсахнулася. Швидко сховала скельце за вирiзом сукнi:
– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?
У ii голосi був такий жах, що Юстин спохмурнiв:
– А що?
– Нiчого, – сказала Анiта. – Просто… нi до чого це.
– А воно тiльки до тебе додому переносить?
– Звiдси – так, – кивнула Анiта. – З дому – в будь-яке… мiсце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких мiсць. Треба захотiти. Якщо старе мiсце – то згадати. Якщо нове – уявити.
– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогоднi ти захотiла повернутися сюди?
Анiта вiдвернулася:
– Так… Що тут особливого?
– А навiщо? За черешнями? Сподобалися?
Вона глянула на нього майже неприязно:
– Знаеш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стае чимось зовсiм iншим, тобi не здаеться?
– Ну вибач, – сказав Юстин, вiдчуваючи себе дурнем.
– Менi тут сподобалося, – сказала Анiта просто.
І в повнiй тишi цього ранку вони замовкли. Надовго.
Анiта сидiла впiвоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустрiч, але акуратно пiдiбране гребенями. У мочцi рожевого вуха виблискувала зелена iскорка-сережка. Анiта дивилася повз Юстинiв погляд – удалину.
– Знаеш, – сказав Юстин, – напевно, тобi не слiд було ось так, одразу, розкривати свою таемницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Вiдiбрала б скельце, розбила…
Анiта здивовано на нього глянула:
– Ти думаеш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж менi ковбасу принiс, ось якого дiдька ти тягнув ковбасу незнайомiй злодiйцi? Га?
– Напевно, твоя правда, – знiяковiло погодився Юстин. – Напевно…
Знову замовкли.
– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дiд поiхав на ярмарок… Ранiше завтрашнього вечора i чекати нiчого.
– Слухай, – пiсля паузи сказала Анiта, i голос у неi був майже урочистий. – Покажи менi, як ви живете, га?
* * *
Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочiкувану гостю – але той, хоч i не радiв особливо, команди послухався i забрався пiд порiг, брязкаючи ланцюгом.
Анiта, як виявилося, зовсiм не боялася собак.
Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в пiч, iз захопленням брала в руки грубi тарiлки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав пiд стелею:
– Здорово!
Юстин соромився iхньоi з дiдом хати – убогоi, не дуже чистоi, сироi та темноi. Юстин не розумiв, де мала вирости дiвчина, що з таким iнтересом роздивляеться пiчний рогач. Проти Юстинового побоювання дiдовi «штучки» (заготовки для оберегiв, жаб’ячi кiстки, пiр’я дивовижних птахiв, клубки кольорових ниток i заговорений вiск) нiтрохи Анiту не зацiкавили. Розмальованi дерев’янi ложки захопили ii куди бiльше; щоправда, за весь час, поки Анiта вивчала хату, двiр i сарай, мiж нею i Юстином не було сказано i двох слiв – Анiта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:
– Потiм…
Потiм вони вийшли на подвiр’я, Анiта виявила бажання сiсти на землю, i Юстин пiдстелив iй рогожку. Анiта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, i витягла свiй ножик.
Юстин дивився, як вона вирiзае коло. Краем свiдомостi пройшла думка, що до дiдового повернення треба буде затерти слiд ножа на землi.
– Дякую, – сказала Анiта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Менi хотiлося б подивитись, як туди дрова кидають.
– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?
Анiта перестала всмiхатися. Подумала, поторкала кiнчик носа:
– У мене вдома грубки взагалi немае. Про мiй дiм давай не говорити, добре?
– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобi все показав… Усе, що у мене е.
– Авжеж, – Анiта нервово зiм’яла подiл. – Звичайно, це не дуже чесно… але тiльки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?
– Але ж ми в колi, – нагадав Юстин.
Дiвчина насторожилася:
– А що ти знаеш про коло?
– А що менi треба знати?
Анiта вiдвернулася:
– Нiчого не треба знати. Не твое це дiло. Просто менi захотiлося сьогоднi прийти… Сюди. Я i прийшла. Скоро пiду.
Повз них пройшла руда курка. Мимохiдь склюнула якогось жучка. На курячiй спинi потворною чорною плямою лежала заговорена дiдом смола.
– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.
– Так, – неохоче вiдповiла Анiта.
– А мама е?
– Нема… Слухай, менi справдi скоро пора.
– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокiйно.
Анiта раптом усмiхнулася:
– Та нi, питай, я не боюсь. Якщо не зможу вiдповiсти, так i скажу.
Юстин зрозумiв, що хвилюеться.
– Твiй дiм далеко? – почав вiн обережно.
Анiта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.
Юстин помовчав, вибираючи питання.
– Твiй дiм… там завжди свiтить сонце?
Анiта подивилася здивовано:
– Нi. Там узагалi немае…
І вона затиснула собi рот рукою.
– А як же ти тодi дивишся крiзь скельце? – запитав Юстин, вiдчуваючи неприемний важкий холод у грудях.
– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Анiта глухо.
– Це пiд землею? – запитав Юстин.
– Можливо, – зiтхнула Анiта.
– Твiй батько…
Анiта рiзко пiдвела голову, глянула на сонце, заплющила очi:
– Менi пора, Юстине. Минулого разу, коли я запiзнилася, менi таке було… Краще зараз пiти, а то он хмара повзе, дивись!
І Юстин пiддався на дитячу хитрiсть. Глянув туди, куди вказувала Анiта, а коли обернувся знову – поруч iз ним уже нiкого не було.
Узагалi нiкого. Тiльки кури.
На ланцюгу скиглив Вогник.
* * *
Дiд повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумiв, що новини поганi.
– Кепсько з торгiвлею?
– Яка вже торгiвля! – Дiд стояв, прихилившись до стiни, i байдуже дивився, як Юстин розпрягае коня. – Прийшли верхiвцi – бути бiдi, пам’ятаеш моi слова?
– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбалiше, тодi як руки чомусь починали тремтiти. Кiнь, якого дiд зазвичай берiг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зi слiдами батога на спинi.
Його немилосердно поганяли.
– Наш ось вiйну затiяв, – мовив дiд глухо.
Юстин не захотiв перепитувати. «Наш» – означало «князь».
– Вiйну, – продовжував дiд iз огидою. – Жди рекрутського набору!
