скачать книгу бесплатно
У голосi його звучав жах, який не вдавалося приховати.
* * *
– Що ти робиш? – запитала Анiта.
Юстин насилу розiгнув спину. Подивився вгору; побачив франтiвськi шкiрянi туфлi, ноги, що стоять у травi бiля свiжовикопаноi ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-рудi грудки.
– Що ти робиш? – повторила Анiта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?
– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.
– Що?!
Перш нiж вiн устиг заперечити, вона легко зiстрибнула до нього, на дно ями, в глину.
– Що? Ти що, Юстине?
Йому захотiлося заспокоiти ii. Тому що вона справдi злякалася не на жарт.
– Рекрутський набiр, – пояснив вiн м’яко. – Приiдуть вербувальники, а дiд iм мою могилу покаже. Нi, – вiн усмiхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всiма правилами, щоб вербувальники повiрили.
Анiта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; пiдвела погляд:
– Рекрутський…
– Рекрутський набiр, – зiтхнувши, повторив Юстин.
Анiта без слiв спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася пiд носками туфель, i ноги зiсковзували, залишаючи борозни на стiнi Юстиновой могили. Вiн допомiг iй; пiд свiтлим одягом, зшитим iз дуже тонкоi, дуже м’якоi тканини, напружувалося тепле туге тiло, i коли Анiта вибралася нарештi нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закiнчився.
Потiм вiн побачив, що на свiтлiй сукнi залишився слiд його брудних долонь. Йому зробилося нiяково.
– Я тебе забруднив…
– Дурниця, – Анiта сiла на траву.
Юстин вибрався слiдом – замурзаний, спiтнiлий, збентежений. Мовчки сiв поруч; Анiта обвела на землi коло – i вiдразу ж заговорила:
– Рекрутський набiр – це в солдати?
– Так. Наш затiяв вiйну… Знову. Наш князь.
Анiта звела брови. Випнула нижню губу:
– Щось я чула… Ти думаеш, вербувальники повiрять?
Юстин знизав плечима:
– Сподiваюся… Ось жили б ми з дiдом у селищi або на хуторi – тодi не було б куди подiтися, тiльки в лiси йти… А так – може, i повiрять. Ти ж iм не скажеш? – схаменувся вiн раптом.
Анiта образилась. Юстин знiяковiв знову:
– Ти… це…
Вона сидiла поруч, i на ii сукнi ясно виднiлися слiди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долонi пам’ятали дотик i не хотiли забувати. Розлютившись, вiн кiлька разiв голосно плеснув у долонi – щоб хоч болем прогнати спогад.
– Ти кому плескаеш? – усмiхнулась Анiта, i Юстин зрозумiв, що вона не сердиться.
– Я дурiсть бовкнув, – зiзнався вiн чесно. – Тобi сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?
Анiта похитала головою:
– Не помiтять. Я ж iнодi, якщо з дому переношусь i мiсце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лiсовика в дупло!
– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?
– Ага…
– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?
Анiта знiяковiла:
– Ну… Менi тодi черешень захотiлось. І я загадала таке мiсце, де вже дозрiли черешнi…
Юстин засмiявся, а Анiта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокi стрiчки хмар, то виринало знову, проте Анiта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на iншi хмари, окреслилася на сходi й швидко наближалася, захоплюючи все небо i розтягуючись частою сiткою.
Ворони.
Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхiвцi, вiн не бачив жодного птаха; тепер ворони летiли тисячами, нiби на чийсь поклик, закрили собою все небо – нi краю, нi кiнця мовчазнiй зграi не було i не передбачалося.
– Ось воно, – тихо сказала Анiта. – Бути вiйнi.
Юстин обхопив плечi забрудненими в землi руками:
– Здобич чують…
Дiд розповiдав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батьковi нинiшнього князя. Трохи, втiм, розповiдав; бiльше говорили слiпе око, шрами на обличчi та слiди кия на спинi.
І ненависть до воронiв.
– Чують, – похмуро пiдтвердила Анiта.
І обое подивилися на майже повнiстю готову могилу.
– Вашого князя Червонобровим звуть?
Ворони все летiли й летiли.
– Так… – не зводячи очей iз могили, пробурмотiв Юстин.
– «Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах», – повiдомила Анiта, нiби повторюючи чиiсь слова. – «Але цього разу колотнеча закiнчиться не так, як йому хотiлося б».
– Що? – здивувався Юстин.
Ворони все летiли й летiли.
– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бiк рушать? – просто запитала Анiта.
Юстин захлинувся:
– А ти… Ти можеш?
– Спробую, – Анiта насупилася. – Слухай, небо затягуе: менi пора. Вiдвернися.
– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?
– Спробую скорiше, – дiловито пообiцяла Анiта. – Ну, вiдвернися, ну!
І Юстин покiрно вiдвiв очi – наче Анiта зiбралась купатися.
Ворони все летiли, але дiвчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землi коло.
* * *
– Непроста у тебе подружка, – сказав дiд.
Юстин спохмурнiв.
– Але вона – не нечисть, – продовжував дiд серйозно. – Я ii слiди вовчим порошком посипав – i хоч би що. Людина, значить.
– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.
– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дiд. – Це ти вiд мене чогось ховатися надумав. А даремно.
– Вона обiцяла попередити, коли вербувальники в наш бiк повернуть, – сказав Юстин.
Здорове дiдове око моргнуло:
– А звiдки iй знати щось?
– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хлiба. – Я думаю, батько у неi – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешнiй.
– Ясно, що нетутешнiй, – пробурмотiв дiд. – В окрузi таких немае. Я не знаю.
– І ось iще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».
– Чаклунам князi так i так не указ, – зiтхнув дiд.
– І ще, – Юстин зовсiм розхвилювався, – вона казала, нiби чула десь, а менi повторювала. Що Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах. Що цього разу вiн не переможе.
Дiд довго розглядав дно спорожнiлоi миски.
– Так, – мовив вiн нарештi. – Батько ii – той iще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклуновi дочки – вони i за простих замiж виходять, i за благородних, i за багатих, i за жебракiв… Їм на все начхати, розумiеш. Вiльнi вони у своему виборi… Так що не бiйся.
Перевертаючись на холоднiй печi, Юстин згадував дiдовi слова та мовчки дивувавсь: як дiдовi спало на думку, що вiн, Юстин, зможе одружитися з Анiтою?
А потiм не витримав – i повiрив сам. І розмрiявся.
Ох, як вiн мрiяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася нiч!
Наступного ранку не було сонця.
* * *
Могила вийшла на славу; Юстину навiть зробилося трошки страшно. Дiд ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим iм’ям, бурмотiв замовляння, посипав насiнням трав – i вже через два днi могильний горбок мав такий вигляд, нiби споруджений був ранньоi весни, кiлька мiсяцiв тому.
– З весни тебе нiхто з чужих не бачив, – роздумував дiд. – Повiрять, куди подiнуться… Їжi собi збери, мiшок приготуй, щоб завжди пiд рукою. На берег пiдеш – на пiсок не ступай, лише на камiння… Навколо будинку я траву-вiдбивайку насадив, вона будь-який запах вiдбивае, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бiйся, сто рокiв проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто рокiв проживе, це вже точно!
Юстин мовчав. Ось уже кiлька днiв сонце проглядало хоч зрiдка, але все ж проглядало, а Анiти не було i слiду, i у Юстина пошкрябувало на душi. Вигляд власноi могили не додавав радостi.
Уночi вiн довго не мiг заснути, але не мрii долали його страх. Як тiльки темна кiмната i дiдове сопiння провалилися в нiкуди – звiдти ж, iз нiзвiдки, виринула Анiта: «Вставай же! Скiльки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»
* * *
Дiд стояв бiля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Бiля нього стояло порожне вiдро. Нi курей, нi кiз, нi поросяти, нi коня не було нi чутно, нi видно. Перед ганком лежав Вогник, над ним вилися мухи.
– Дiду?!
Дiд озирнувся – сорочка на ньому була розiрвана в багатьох мiсцях, крiзь величезну дiру на спинi видно було свiжi червонi мiтки – поверх старих кийових шрамiв.
– Злилися, – насилу вимовив дiд. Здорове око його запливло, дiд дивився на Юстина крiзь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотiли могилу розкопати, та передумали. Худобу зi злостi забрали. Трохи хату не пiдпалили… Злилися, загалом. Вiдчували, що ми iх дуримо.
Юстин допомiг дiдовi сiсти на лавку бiля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дiд довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всмiхнувся, оголюючи рiдкi зуби:
– Молодцi ми, Юстинку. Зберегли тебе.
* * *
Друга половина лiта була сонячною. Час вiд часу з заходу на схiд пролiтали численнi зграi ворон – десь iшли боi, постачали воронам здобич.
Верхiвцi бiльше не показувалися.
Дiд вiдлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Дiда вiчно морозило; молока не було, яець не стало – Юстин ловив рибу i годував дiда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени i взимку. Голод?
Анiта приходила щодня.
– Я тобi попоiсти принесла, – сказала вона одного разу.
Юстин поперхнувся:
