скачать книгу бесплатно
– Це молодець, що не брешеш, – похвалив стражник. – Де взяв? Як звали бабу, яка тобi його принесла?
– Фрина-гусятниця, – насилу вимовив дiд. – Пане мiй, помру без нього. Не забирайте.
Стражник не звернув на його слова нiякоi уваги.
– А ця Фрина була мати йому?
– Нi. Мати його померла.
– А батько?
– А батька не знаю.
– Скiльки йому було, коли ти його взяв?
– Рiк йому був… Пане, не забирайте! Вiн хворий…
– А ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Вiн здоровiший за нас усiх, он який рум’яний…
І перевiв погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пiшла кудись у живiт, i щоки стали, напевно, бiлi-бiлi – в усякому разi стражник гмикнув:
– Ну, тепер вiн злякався… А то червоний був, як дiвка.
Юстин мовчав.
Ось так, значить. Вiд тих вербувальникiв вiн у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикiнчили, марно дiда ледве не забили до смертi… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязiв каже – немае майбутнього, а народна мудрiсть не погоджуеться – чому бути, мовляв, того не минути…
– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.
– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сiдло сядеш. За спину. Зрозумiв?
– Куди? – ледь чутно закричав дiд. – Не пущу!
– Ти, старий ховраше, пiд копита не лiзь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…
І обернувся до Юстина:
– Що став?
…Вiн опинився за чиеюсь пiтною спиною. Босi ноги бовтались у повiтрi; кричав услiд дiд, i Юстин кричав у вiдповiдь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…
А кiнь пустився риссю – i скоро не стало видно нi хати, нi паркану, а тiльки спина, перетягнута шкiряним ременем, спина – i трошки неба.
* * *
Вiдстань, на яку Юстиновiй шкапi потрiбно багато годин, ситi конi стражникiв здолали граючись. Один раз зупинилися бiля колодязя – умитися, напоiти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хлiба, вiн вiдкусив раз – i не змiг бiльше iсти.
– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиею спиною вiн iхав, – а що ти накоiв?
– Накоiв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хiба мене – не в солдати?
– Нi-i, брате, – гмикнув старший, той самий, що привiз за поясом згорнутий у рурочку папiр. – Тебе за спецiальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у тавернi?
– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотiв Юстин.
– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин iхав за спиною.
– Наша справа доставити… Ну що, рушаемо?
І вони знову поскакали, i Юстин усе намагався збагнути, звiдки на нього могла впасти бiда – але його пiдкидало на кiнському крупi, i думки збивалися, нiби масло в масничцi.
Було вже темно, коли в’iхали в мiсто.
* * *
Над великою кiмнатою нависала низька, чорна вiд кiптяви стеля. Юстин ступив через порiг – i зупинився; кiмната була повна народу, i всi обличчя обернулися до прибульця.
За його спиною скреготнув засув.
– Іще один, – сказав хтось.
– Хлопче, ти чий?
– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.
– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд рокiв двадцяти. – Всi ми тут… такi. Не бiйся, заходь.
Уздовж стiн кiмнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидiв на пiдлозi, на купi соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вiльному мiсцю на лавцi бiля себе:
– Іди, сядь…
З-пiд долонi його вискочив багатоногий домохранець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець байдуже нiгтем скинув пискуна в щiлину; Юстин здригнувся – вiн терпiти не мiг домохранцiв. Гидував.
– Мене Акiром звуть, – сказав смаглявий хлопець. – Я сiльський, але в мiстi найнявся водовозом… Так мене просто з вулицi заграбастали. Сьогоднi вранцi.
– А за що? – запитав Юстин, озираючись. Обличчя навколо були молодi й не дуже, наляканi й байдужi, похмурi й вiдчуженi. Один хлопчик рокiв тринадцяти сидiв, забившись у куток, i тер кулаками очi.
Акiр пирхнув:
– За що, за що… В армiю коли беруть – хiба питають за що?
– А нас хiба в армiю? – обережно запитав бородатий чоловiк iз лавки навпроти.
– А куди? – поблажливо гмикнув Акiр.
– Я чув, – сказав Юстин, – що мене за спецiальним наказом…
– Багато в голову про себе забрав, – пирхнув огрядний юнак iз дуже блiдим обличчям, яке не знае засмаги. – Просто зараз! Будуть на всякого селюка спецiальний наказ складати…
В’язнi загомонiли:
– А що…
– Сам селюк…
– В армiю, це точно… Князь закликае…
– Не в армiю! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, намiсник е…
– А я хiба кажу, що Червонобровий?
– Червонобровий…
– Червонобровий об’явився! – вагомо заявив Акiр. І додав, задоволено оглядаючи принишклих спiврозмовникiв: – Червонобровий не помер, виявляеться. Усе брехня… нам шаблi дадуть, самострiли, кожному – коня хорошого…
– Розiгнався, – похмуро сказали з кутка. – Пiшки потупаеш, гарматне м’ясо.
– Ти, може, i гарматне м’ясо, – образився Акiр, – а у мене батько мисливець… Я такий стрiлець, що мене у вiйську на вагу золота…
– А мене взагалi скоро заберуть звiдси, – сказав огрядний юнак. – Я тут випадково.
– Стривай, – перебив його жилавий свiтловолосий хлопець iз олов’яною сережкою у вусi. Обернувся до Акiра: – Кого, ти кажеш, ми воювати пiдемо? Червонобрового? Чи, навпаки, пiд Червонобрового прапори? Хто рекрутуе?
– Мене заберуть, – уперто повторив огрядний, i його штовхнули в бiк.
– Я чув… – знову почав Юстин, хоча голос його тонув у загальному галасi. – Я чув, що не в армiю, не у вiйсько!
На його слова не звернули уваги. Усi говорили разом, нiхто нiкого не слухав, усiм було страшно i тоскно, усiх невiдомо навiщо висмикнули з повсякденного життя, усi боялися майбутнього, усi хотiли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком. Увi снi до нього прийшли ельфушi, що вигризали сердечка на круглих рожевих яблучних боках; Юстин кричав, аби перестали псувати товар – але ельфушi тiльки знущально шкiрили зуби…
А вдосвiта Юстин прокинувся вiд того, що якийсь домохранець улiз йому за комiр. Юстин завив од вiдрази, виттям розбудив сусiдiв i дiстав стусана вiд бородатого. Повiтря в кiмнатi стало за нiч таким щiльним, що з нього можна було, напевно, вiдливати свiчки.
Було вже свiтло, коли в’язнiв пiдняли, вервечкою вивели у двiр i звелiли вмитися. Холодна вода повернула отупiлому Юстину здатнiсть мiркувати; вiдiйшовши вбiк, вiн порахував товаришiв по нещастю – разом iз Юстином iх виявилося сорок дев’ять! Занадто багато, щоб знаходитися в однiй кiмнатi з низькою стелею, але явно недостатньо, щоб поповнити армiю.
Дiд розповiдав – у той рiк, коли його забрали вербувальники, рекрутiв рахували тисячами. Годували по двадцятеро з одного казана, утримували в чистому полi, в загородi, нiби худобу. Нi, сорок дев’ять – занадто мало для рекрутського набору…
Що тепер iз дiдом буде? Як вiн зараз? Мучиться, не знаючи нiчого про Юстинову долю…
Тим часом на середину двору викотили казан, i парубiйко в бiлому фартуху взявся наповнювати кашею глинянi миски. Мисок теж було сорок дев’ять; огрядний юнак не наiвся, а плечистий хлопець iз неприемними чорними очима спробував вiдiбрати порцiю у хлопчика, проте зустрiвся поглядом iз нудьгуючим стражником у кутку двору – i передумав. Попоiвши, Юстин пiдбадьорився; в’язням дали можливiсть справити потреби i привести себе до ладу, а потiм вишикували вервечкою i повели кудись, i незабаром Юстин та iншi опинились у високiй просторiй залi, прохолоднiй i зовсiм не задушливiй.
Сорок дев’ять чоловiкiв вишикували вздовж стiни. Праворуч i лiворуч стояли, бавлячись батогами, байдужi воiни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився на лiвому боцi нерiвноi шеренги – поруч з Акiром i хлопчиком.
Звiдкись iз бiчних дверей з’явився багато i неохайно вдягнений чоловiк без головного убору, з вiдблисками на лисинi. Зупинився посеред зали, окинув поглядом сторопiлих в’язнiв; кивнув комусь, невидимому в отворi:
– Можна.
Загуркотiли по пiдлозi важкi колеса; Юстин роззявив рот. Двое стражникiв викотили й обережно встановили бiля протилежноi стiни вiзок. На вiзку мiстилася срiбна таця, а на тацi лежала, пiдводячи й опускаючи боки, незбагненних розмiрiв сiра жаба.
Хлопчик, який стояв лiворуч вiд Юстина, не витримав i вигукнув, на мить випередивши загальне зiтхання подиву та жаху.
Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срiбному блюдi, була розмiром з доброго собаку. Боки ii – Юстин розгледiв – вкривала жорстка сива шерсть, волога спина блищала, ця обставина чомусь рiднила гiгантську жабу i лисого чоловiка.
Один iз охоронцiв з поклоном передав лисому простий глиняний глечик iз широкою шийкою. Звiдкись узявся лiкар у чорному вбраннi й чорному ж ковпаку, поставив на пiдлогу об’емистий саквояж, запитально подивився на лисого.
– Почнемо, – сказав лисий надтрiснутим нудним голосом. Витягнув iз-за вуха чорне перо нiжно полоскотав жаб’ячу морду.
Сонна рептилiя розкрила помаранчевi очi. Вискочив, як на пружинi, i затремтiв у повiтрi довгий клейкий язик.
– Пiдходити по одному, – звелiв стражник, який стояв праворуч.
І, пiдхопивши пiд руку, потяг назустрiч жабi того найогряднiшого юнака, який iз блiдого зробився тепер синiм.
Лiкар ступив уперед, швидко закотив гладкому юнаковi рукав – i блиснув ланцетом. Юнак зойкнув; у пiдставлений кимось тазик дзвiнко закапали краплi. Юстин стояв збоку – i тому добре бачив усе.
Жаба зловила краплю кровi на кiнчик язика – i язик сховався. Лiкар тут же перехопив руку юнака широкою стрiчкою пластиру; жаба зовсiм по-людськи поплямкала, потiм широка паща розкрилась, i всi – лисий, стражники, лiкар, Юстин – почули глухе утробне:
– Так.
Огрядний юнак м’яко зомлiв. Два стражники пiдхопили його i вiдтягли у дверi праворуч, тодi як лисий витягнув зi свого глечика щось невелике, в’юнке i поклав на вимогливо витягнутий жаб’ячий язик. Перш нiж жаба проковтнула, Юстин устиг здогадатися: годували ii звичайним домохранцем.
Назустрiч жабi вже вели наступного – бородатого, який вiдважив Юстину ляпаса. Лiкар закотив йому рукав, полоснув ланцетом – бородатий не здригнувся; закапала кров, жаба злизала краплю, подумала i прорекла:
– Нi.
Бородатого повели в дверi лiворуч. Лисий запропонував жабi домохранця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу пiдсмикуючи тому рукав…
Нерiвна шеренга хвилювалася. Когось, заспокоюючи, огрiли батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозумiти, страшно йому чи нi.
Страшило всiх одне – незрозумiло, що вiдбуваеться. «Так» – «нi». Як тодi, коли Господар Колодязiв кидав монетку. Майбутне виникае щомитi…
– Я боюся, – скиглив хлопчик.
Акiр мовчав.
Усе вiдбувалося дуже швидко. Шеренга бiля стiни танула; жаба видавала вирок то негайно, щойно отримавши краплю чиеiсь кровi, або ж замислювалася на хвилину, i тодi лисий дiставав iз глечика чергового домохранця й починав спокусливо крутити у жаби перед очима. Пройшли дивне випробування першi десятеро; три було «так», сiм – «нi». Пройшли випробування двадцять; вiсiм було «так», дванадцять – «нi». Юстин вiдчував, як наростае хвилювання; вiн стояв сорок восьмим, перед ним до жаби вирушив Акiр, i, скуштувавши його кров, жаба вiдразу ж повiдомила:
– Так.
Акiр був сiмнадцятим iз тих, хто вирушив праворуч.
Юстин вирушив до лiкаря сам – стражник просто йшов поруч. Юстин простягнув руку з уже пiдсмикнутим рукавом; лiкар, добряче вже втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не вiдчув болю. Липкий жаб’ячий язик був зовсiм близько; Юстинова кров, рубiново-червона, закапала в таз, бризки полетiли на штани – жаба не вiдразу знайшла язиком краплю, що летить. Нарештi прийняла кров i проковтнула; Юстин чекав. У залi залишалися тiльки вiн – i наляканий хлопчик за його спиною (не беручи до уваги, зрозумiло, лисого, лiкаря, стражникiв i жаби).
Лiкар залiпив Юстинову руку пластирем.
Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навiть хлопчик не схлипував.
Жаба мовчала. Юстину вперше стало страшно в цiй залi – страшно по-справжньому.
Лисий – вiд нього пахло солодкувато i неприемно – витягнув iз майже порожнього глечика напiвздохлого придавленого домохранця. Юстин гидливо вiдсторонився; домохранець був непритомний, шiсть його нiжок безсило телiпалися, коли лисий тряс приманкою перед напiвприкритими очима жаби.
