скачать книгу бесплатно
І Юстин уперше в життi влiз у карету. Опустився на м’яке сидiння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не вiдчув поштовху.
Звор сидiв навпроти. Вiтер iз вiдчиненого вiкна смикав шовкову фiранку з гербом Червонобрового.
– Так чому хороший князь не мусить жалiти коней? – знову запитав Вухатий.
– А навiщо iх жалiти? – похмуро запитав Юстин.
– От i невiрно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як i полководець, обов’язково мусить жалiти коней… Обов’язково. Людей iще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумiв?
* * *
На терасi бив фонтан, у чашi його кольоровими пелюстками плавали червонi й жовтi рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темнiй важкiй скатертинi, був у багатьох мiсцях закритий денцями тарiлок, пляшок i страв.
– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи моi тут закiнченi… Людей тобi залишу. І порадять, i навчать. Пий. Вiдпочивай.
– Менi треба дiдовi звiсточку передати, – сказав Юстин. Срiбна виделка в його руках була химерно вигнута, i Юстин продовжував згинати й розгинати ii, сам того не помiчаючи. – Менi треба дiдовi дати знати, що я живий… І що я князь.
– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув iз кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тодi хоч наказ пiдписуй, щоб дiда твого розшукали i з почестями приставили, хоч сам до нього iдь… Виделку залиш. А втiм – гни, твое право, хоч усi виделки переламай тут, твое добро, не мое…
І Вухатий усмiхнувся. І Юстин зрозумiв, що коли зараз не опануе себе – знепритомнiе, як товстун Флор перед жабою.
Вiн пiдвiвся. Похитуючись, пiдiйшов до фонтана. Перехилився через борт i засунув голову до рибок. У водi розкрив очi; дно фонтана було мозаiчним, i на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих бiлошкiрих дiвчат.
Юстин випростався – крапельки холодноi води приемно лоскотали шию, стiкали за комiр новоi шовковоi сорочки. Вiн винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсiм не був засмучений Юстиновою вiльнiстю – навпаки, усмiхався.
– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.
Юстин повторив його жест. Звiдки не вiзьмись вискочив служник – i з поклоном простягнув Юстину рушник.
Юстин вiдчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе свiтило м’яко розпирае його ребра, тепла куля зсередини штовхаеться в груди, маючи намiр злетiти хай там що i пiдняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в нiжний ворс княжого рушника, вiн тiльки зараз – через декiлька годин – повнiстю усвiдомив, що сталося з ним i що за життя чекае його, починаючи з завтрашнього дня.
Вiн забере до палацу дiда. І, звичайно, вiн розшукае Анiту – i зробить ii княгинею.
Вiн зрiвнявся з Вухатим Звором, на якого мрiяв колись подивитися хоч мигцем.
Щоправда, Звор тримае свою долю у власних руках, а вiн, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило бiльше за iнших…
Вiн проковтнув слину, нiби намагаючись угамувати внутрiшне сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув i закашлявся.
– Можна… спитати?
– Авжеж, – кивнув Звор.
– Цi… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акiр… Флор… Де вони зараз?
Йому здалося, що величезнi вуха його спiврозмовника трохи ворухнулися.
– А ти як думаеш? – поцiкавився Звор.
Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрiшне сонце стислося в цятку i потемнiло, як жаринка.
– Я не знаю, – мовив вiн повiльно.
– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоему, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для краiни?
– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумiете, – вiн скинув на Звора благальнi очi, – адже вони ж нi в чому не виннi! Хiба може князь стратити безневинних?!
Звор усмiхнувся. Блакитнi його очi стали трохи темнiшими; Юстину здалося, що вiн зараз пiдморгне.
– Звiсно, нi, – м’яко сказав Вухатий. – Звiсно, стратити безневинних – не дiло… Я не помилився в тобi, Юстине, iди вiдпочивати, завтра важкий день… Іди.
* * *
Вiн ночував у князiвськiй спальнi. І, певна рiч, не мiг зiмкнути очей.
Велично спадали портьери. Мерехтiли нiчнi свiтильники. Пахло трояндовою олiею, але не нудотно i душно, а так – ледь-ледь.
Юстин лежав на високiм лiжку, пiд шовковими простирадлами, на пухових подушках, нiби на хмарi.
Думки його були не думки, а картинки. Вiн бачив обличчя Арунаса – як вiн тепер? Що вiдчувае, дiзнавшись, що удача в останню мить вiдвернулася?
Треба буде розшукати його i взяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж вiн, крiм дубини, i зброi в руках не тримав… Вiн злиться на Юстина, вiн заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собi працюе у своiй кузнi…
Пiд зiмкнутими Юстиновими повiками висвiчувались i знову губились у темрявi фонтан iз золотими рибками, обличчя дiда, коли дiд дiзнаеться, що Юстин князь, обличчя Анiти, коли ось тут, у цiй кiмнатi, вiн обiйме ii на цих ось перинах…
І вiн обiймав пухову подушку, тонув у нiй обличчям, бурмотiв щось нерозбiрливо навiть для самого себе, качався в лiжку i розумiв, що треба спати, треба гiдно пережити цю нiч, адже завтра – церемонiя, завтра Звор опустить вiнець на його голову i перед усiею краiною визнае законним спадкоемцем Червонобрового, князем…
Йому здалося – чи полум’я нiчних свiтильникiв справдi захиталось? І звiдкись потягнуло раптом холодом, нiби вiдчинили ляду в глибокий льох?
Вiн сiв на лiжку. Йому привидiвся Арунас, який прокрався в княжi покоi через потайнi дверi – з сокирою.
– Хто тут?!
– Я.
Нi, це не був Арунас. Юстин iз жаху закрутив головою; в кутку спальнi стояла висока фiгура, i напiвтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на темряву.
– Це я, пане майбутнiй князю, – у голосi Господаря Колодязiв була насмiшка. – Не лякайся. Я тут за договором зi Звором.
– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив iз лiжка босi ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Анiта…
– Ти ще не князь, – Ос вiльно чи мимоволi повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввiйду в твою душу i залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив менi – не грошима, звичайно…
– Анiта… Що?!
– Це умова твого князювання. Прапорець у твоiй душi буде невiдчутний для тебе, однак ти нiколи не зможеш учинити – або помислити – проти волi Вухатого. Ти був черв’яком, вiн зробив тебе князем – адже вiн може розраховувати хоча б на вiрнiсть, чи не так?
Юстин сидiв, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нiчна сорочка повiльно прилипала, приклеювалася до холодноi мокроi спини.
– Стривайте, – сказав вiн пошепки. – Але я ж i так буду вiрний Вухатому… У мене i в думках не було зрадити його!
– Зараз ти молодий, – заперечив Господар Колодязiв, роблячи крок уперед, пливучи крiзь хиткий простiр, нiби крапля олii поверхнею води. – Нинi ти наiвний… Твоi клятви легкi… i легко забуваються. Прапорець – вiчний… Тобi доведеться деякий час дивитися менi у вiчi.
– Я мушу впустити вас у свою душу? – iз жахом запитав Юстин.
– Тобi нiчого боятись. Я тiльки залишу там червоний шовковий прапорець. Непомiтний, розмiром з горiхову шкаралупу. І ти не змiнишся нi на волосок, ти залишишся собою.
– Я не впущу вас, – сказав Юстин, вiдсуваючись назад.
– Але ж ти хочеш бути князем?
– Але я i так вiрний Звору! Вiн нiчого не говорив про…
– Звор дуже мало говорить, набагато бiльше робить. Ти хочеш бути князем?
– Хочу!
– Тодi ти мусиш прийняти прапорець.
Зробилося тихо. Вогники в нiчних лампах ледь жеврiли.
– А якщо я не прийму? – пошепки запитав Юстин. Темна фiгура похитнулася:
– Тодi я пiду… Князем стане iнший юнак. Його iм’я Арунас, вiн зараз у в’язницi…
– У в’язницi?!
– Так. А iншi мертвi, i ти теж будеш мертвий. Тому що мудрий князь нiколи не залишить живим претендента на трон настiльки ж законного, як i вiн сам…
– Це неправда!
– Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумiв сенс цього жорстокого, не сперечаюся, вчинку… Хто говорив тобi, що бути князем – просто?
– Нiхто не говорив, – сказав Юстин, раптово вiдчуваючи повний спокiй. І – порожнечу.
Господар Колодязiв знову ступив уперед – i одним рухом перемiстився через усю кiмнату, опинившись просто перед Юстином:
– Ти боiшся. Ти злякався. Ти, як дитина, яка вперше побачила лiкаря.
– Я не боюся, – сказав Юстин, розумiючи, що бреше.
– Зараз вирiшуеться, бути тобi князем чи черв’яком. Мертвим черв’яком. Думай.
Юстин перевiв погляд на вiкно. За парчевими портьерами позначились обриси веж на сiрiючому небi, потьмянiла зiрка, що всю нiч дивилась у вiкно.
Трояндовий запах розтанув, змiнившись запахом сиростi. Мокрого каменю.
– Я подумав.
– Ти готовий?
– Нi, – сказав Юстин. – Я не буду.
– Не будеш князем?
– Не буду людиною, в чиiй душi побував чужий. Не буду пiдставкою для червоного шовкового прапорця. Не буду вбивцею своiх братiв…
– Значить, ти мертвий. Коваль Арунас – князь.
– Нехай так, – сказав Юстин.
І нiчого не вiдчув.
* * *
У кiнцi галереi стояв стражник. Юстин вiдсахнувся; стражник насторожився, але Юстина не помiтив.
Ранковий вiтер був несподiвано холодним. А може, холодним було дихання ями, в яку Юстин нестримно падае?
Вiн повернувся в княжi покоi. Звор передбачив усе – бiля кожних дверей поставив варту. Князю, що спочивав на перинi, вона не була помiтна, але ось утiкач, який шукае шляхи до порятунку, не мiг вiдшукати нi мишачоi норки, нi щiлини. Навiть камiнний димар було перегороджено гратами.
Юстина трясло. Вiд думки про вiдкритий двобiй iз вартою довелось вiдмовитися – вiн не настiльки спритний i хитрий, щоб напасти зовсiм беззвучно, а значить, вiдразу вдарять на сполох. Утiм, думав Юстин, якщо через пiвгодини вихiд не буде знайдено – не минути битви. Краще загинути в поединку, нiж чекати розвiнчання, таемноi страти в якомусь темному казематi.
– Звор, – шепотiв Юстин, обхопивши себе за плечi. – Але Звор!.. Усi брати-бастарди – Акiр, Флор, Миха, той хлопчисько – всi вони мертвi, мертвi…
Вiн розумiв, що Звор дiе бездоганно правильно. Вiд такого розумiння хотiлося лiзти на оббиту шовком стiну.
Господар Колодязiв уже передав Вухатому, що Юстин не годиться в князi? Якщо так, то де ж варта? Якщо нi – чого вiн чекае? Свiтанку?
На важких дверях не було замкiв. Юстин не мiг навiть зачинитись у кiмнатi, прожити в облозi кiлька зайвих годин…
Може, вiн справдi злякався, як дитина, побачивши лiкаря? Може, ще не пiзно все повернути?
Юстин узявся за комiр сорочки. Але Звор, Звор… Юстин зберiгав би вiрнiсть Звору i без прапорця… Зберiгав би, життя б вiддав за величного воiна; ще вчора ввечерi вiн був у цьому абсолютно впевнений – до того, як дiзнався правду про долю братiв-бастардiв… Але раптом для того, щоб зберiгати вiрнiсть Звору, i в майбутньому доведеться вбивати, карати, вiддавати людожерськi накази, що iдеально зiставляються з державним благом, iз неписаним законом великоi влади…
Юстин рвонув комiр, нiби бажаючи висмикнути з себе душу. Гiрше, нiж домохранця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно вiддае накази, що проводить невидиму межу, за якою рiшення Юстина – вже не рiшення Юстина, i все, що з малих рокiв здавалося добром або злом, за цiею межею перестае мати значення. Вiрнiсть Звору – ось едине добро за цiею гранню. Вiрнiсть Звору…
Юстин зубами взявся за кiнець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав i рвав, даючи вихiд розпачу та образi, скоро простирадло перетворилося на чотири довгi стрiчки, Юстин зв’язав iх одну з одною, всi три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вiкна. Ось тiльки вiкно забрано гратами, i замок на них Юстину не зламати. Вiн знав це, коли брався рвати простирадла, просто йому потрiбно було щось робити – щось осмислене, що вказуе хоч примарну, але дорогу до спасiння…
Юстин зiтхнув. Щiльнiше зсунув стулки дверей, ременем зв’язав ручки, затягнув як мiг мiцно. Хоч би так.
Маленькi дверi на сходи защепнув нiжкою важкого стiльця.
Лiг на лiжко. Простягнувся. Заплющив очi.
Подумав про Анiту. Про ельфушiв, про яблука…
Небо за вiкном стало зовсiм свiтлим, коли хтось без стуку рвонув дверi. Ремiнь не дозволив стулкам розчахнутися.
