скачать книгу бесплатно
– А сильний ти, – Юстин дивився жилавому у вiчi, лестощi його були невигадливi, як колода. – Подивися, брате, мiг би ти цi дверi зламати?
Арунас вiдповiв поглядом на погляд, гмикнув:
– Дешево ж ти мене купуеш, брате-бастарде.
* * *
Вони згадували розташування коридорiв, загинали пальцi, рахуючи стражникiв, пропонували, вiдкидали i погоджувалися, доводили, сперечались, але не билися бiльше. Над усiма висiла одна сокира; Юстин скоро знав усiх на iм’я, знав, хто чим слабкий i в чому сильний. Розпоряджався, як i ранiше, Арунас – Юстин був при ньому головним порадником. Тонколицього вiсника нещастя звали Уляном, спершу вiн вiдмовчувався, сидячи в кутку, але тiнь сокири й гарячкова жадоба порятунку врештi-решт i його штовхнули назустрiч братикам-бастардам.
Юстин, який нiколи не мав справжнiх друзiв, протягом пiвгодини знайшов вiсiмнадцять майже рiдних душ. Арунас на перевiрку виявився не тiльки марнославним i сильним, але i розумним, вiдважним хлопцем. Огрядного звали Флором, у нього виявилася незвичайна пам’ять – вiн до останньоi дрiбницi пам’ятав, хто iз охоронцiв де стояв, чим був озброений i куди дивився.
Цей довгий день видавався Юстину одним iз найстрашнiших – i найкращих у його життi. Адже, незважаючи на страх смертi, незважаючи на все, що довелося пережити, а можливо, завдяки цьому – вони любили один одного, як тiльки можуть любити справжнi брати. Майже в усiх були нареченi та дружини, у деяких – дiти, у деяких – старi матерi; усi знали, для чого жити, всiм потрiбно було вижити, i Юстин, як мiг, переконував iх у тому, що порятунок – можливий.
В Арунаса був однорiчний син, i Юстин поклявся братовi, що коли пiд час утечi Юстин урятуеться, а Арунас нi – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповiсть усе Арунасовiй дружинi, й передасть, що грошi закопанi в просмоленому мiшку пiд ялинкою i що чекати вона мусить рiк, а потiм виходити замiж, щоб малий Ронько без чоловiчоi руки не рiс…
Однак чим далi готувалася втеча, тим яснiше ставало, що Арунасу сина не бачити. Залiзнi дверi не здатнi були зняти з завiс i сорок ковалiв, а не те що один. А якби i вдалося якось вибратись iз в’язницi – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопцiв не мали нiякоi переваги перед двома-трьома збройними i навченими стражниками.
Гарячкове збудження змiнювалося зневiрою i готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув i на порозi став хтось у чорному, одягом схожий на лiкаря, але з шаблею при боцi. Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посмiхався широко i жорстоко; дев’ятнадцять братiв-бастардiв позадкували, хто сидiв – схопився, хто стояв – вiдсахнувся.
– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.
У нього було довге свiтле волосся, зачесане назад i зiбране кiскою. І ще у нього були великi вуха, що не прилягали до голови.
– Сподiваюся, вас нiхто тут не образив? – поцiкавився незнайомець усе так само весело; знайомi слова в його вустах звучали незвично, хоча i цiлком розбiрливо.
Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стiною стояла варта.
– Ви вже здогадалися, навiщо ви тут? – запитав довговолосий.
Юстин iз тугою дивився через його плече. Стражникiв зiбралося з десятеро, а може, й бiльше. Спроба втечi була приречена.
– Що ти там побачив?
Юстин не вiдразу зрозумiв, що запитання звернене до нього. Вiдступив на крок; веселi – i дуже холоднi – очi незнайомця дивилися йому в перенiсся.
– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають менi за спину, – з усмiшкою вiв далi довговолосий. – Мое iм’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь iз вас чув.
* * *
– Червонобровий князь помер. В усiх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен iз вас може стати його спадкоемцем…
Ймовiрно, зараз пiде вирок; Юстин сидiв, не пiдводячи голови.
– …Я хочу, щоб на трон зiйшов чоловiк, у чиiх жилах тече кров династii Червонобрових. Така традицiя; нiхто, навiть найрозумнiший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дiтей у князя не було, зате, на щастя, вiн багато залишив бастардiв, здорових i мiцних, осудних i розумних, i одному з них визначено стати володарем… Ви чуете мене, хлопчики? Це може бути будь-хто iз вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – вiн м’яко всмiхнувся пiдлiтку.
Зробилося тихо.
Вони сидiли вздовж стiн, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час вiд часу його погляд зупинявся на чиемусь обличчi – й тодi той, хто удостоiвся Зворовоi уваги, червонiв, блiднув i вiдводив очi.
Їм потрiбен час, аби усвiдомити. Занадто багато ударiв долi обрушилося на кожного з них за минулi два днi; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смертi й одразу пiсля цього виявитися наслiдним принцом – навiть Арунас, чиему самовладанню Юстин заздрив, сидiв тепер блiдiший за непропечений млинець i часто глитав, смикаючи шиею.
– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити свое право на трон? Пiдведiться!
У Юстина затремтiли колiна.
«Вiдпустiть, мене чекае дiд, ярмарки ще не скiнчилися, менi потрiбно додому…»
Усi цi слова мали бути сказанi саме тепер, Юстин мусив устати – i голосно сказати iх в обличчя полководцю, якiй наказав викувати на своему шоломi сталевi вуха, щоб будь-який солдат у бою мiг бачити його i рушати за ним…
Рипнула лава.
Але нiхто не пiдвiвся.
* * *
«Вiн гарний», – сказала Анiта далеко-далеко, давним-давно.
Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешнi; мелькали в гiлках круглi п’яти.
«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий…»
Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.
Коли вкладалися на нiч, Арунас сказав йому нiби ненароком:
– Ти один тепер знаеш, де я грошi зарив. Так що коли недорахуюся…
Юстин не зрозумiв:
– Що?
– Грошi пiд ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищi. Так ти врахуй – лише ти знаеш…
Юстин довго дивився на нього. Потiм вiдвiв очi; не знайшов навiть, що сказати. «Подавися ти своiми грошима»? Принизливо.
Юстин знав, що Арунас хоче бути князем бiльше за всiх. І огрядний Фрол хоче бути князем бiльше за всiх, i кожен iз них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять нi багато нi мало – вiсiмнадцять iнших претендентiв, вiсiмнадцять братiв…
Юстин лежав, закусивши подушку, i думав про Анiту.
Це була нiби ниточка мiж ним – i Звором. Вухатий теж бачив Анiту, нехай i одного разу. Може, вiн ii пам’ятае…
Може, ставши князем, Юстин поверне Анiту?
Його кинуло в пiт. Вiд частих ударiв серця пiдстрибувало простирадло, яким вiн був укритий. Вiн подякував долi за те, що в нього вистачило розуму не вiдмовитися вiд боротьби за трон – спонукання це було слабкiстю, боягузтвом.
Що таке князь? У своему князiвствi князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати вiд нього, щоб знайшов Анiту… Та якщо Юстин стане князем – iз якого дива Господарю Колодязiв вiдмовляти йому?!
Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У ротi стояв смак полотна i пiр’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – i до Анiти – стоять вiсiмнадцятеро.
* * *
– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!
Це було останне випробування. У критому возi iх привезли на велике поле, обнесене свiжим парканом. У центрi стояло на пiдвищеннi самотне крiсло для Звора. Бiля ворiт була конов’язь, до неi були прив’язанi двi шкапи – старi, худi, з розбитими копитами, але пiд хорошими бойовими сiдлами.
– Уперед!
Свист батога. Іржання – нiби стогiн.
– Ну от, хлопцi, – почав Звор, зупиняючись перед останнiми з братiв-бастардiв. – Ви у нас обидва вiдважнi та розумнi, володарi багатьох безцiнних якостей… Бачите це поле i цих коней? Вам належить проiхати кожному по десять кiл. Хто прийде першим – буде княжити.
Юстинова шкапа виривалася вперед тiльки тодi, коли вiн пiддавав iй шпорами. Та сусiдська корова, на якiй Юстин один час возив на базар яблука, була ще нiчого порiвняно з цiею нещасною старою; вiн подумки поклявся, що коли переможе i якщо шкапа виживе – залишок днiв ii пройде у спокоi, пещеннi й ситостi.
І вiн шпорив знову i знову. І бив по боках батогом, i всякий раз коняка здригалась – i наддавала ходи.
Вiн чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.
З дев’ятнадцяти iх залишилося двое. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; iм задавали мудрованi задачки i каверзнi запитання, iх до нестями поiли якимось зiллям, iз ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – i завжди пiд час розмов десь поблизу перебував Вухатий. Їм велiли по багато разiв вибирати мiж двома абсолютно однаковими статуетками, iм показували голих спокусливих товстух, iх лякали до смертi й потiм рахували удари серця – i пiсля кожного випробування претендентiв ставало все менше, i ось нарештi залишилися тiльки Юстин i Арунас.
П’ять кiл пройдено; шкапи ледве ворушили ногами, проте пiвдороги вже залишилося позаду.
– Іди! – кричав Арунас i лаявся.
– Іди! – кричав Юстин i лаявся теж.
Вiдчуття, що саме вiн буде все ж князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто вiдчуття – упевненiсть; Юстин не тiшився цим i не дивувався. Вiн просто знав.
Мабуть, напередоднi останнього випробування Арунас вiдчував його впевненiсть – i тому був налаштований, як кулачний боець перед сутичкою. Напевно, з Арунаса вийшов би хороший князь – азарт i натхнення майбутньоi боротьби робили його простацьке обличчя величним i майже красивим.
– Іди!
Юстин пришпорив. Шкапа не рвонула вперед – тiльки здригнулась i застогнала.
Розбитi копита ii ступали все повiльнiше. Чому, вкотре подумав Юстин, чому для цього останнього змагання iм не дали хороших коней? Що, у вiйську Вухатого перевелися конi?
Нi, не перевелись. Але для змагання спецiально вибрали найстарiших i немiчних. Чи не для того, аби принизити претендентiв? Щоб про майбутнього князя говорили – вiн виграв скачку на напiвдохлiм конi?
– Іди, – сказав Юстин благально. – Ну будь ласка, давай, залишилося небагато…
Арунас випередив його вже на чверть кола. Юстин змахнув новим шкiряним батогом – але не вдарив.
Шкапа тремтiла великим тремтiнням. Капала в пил тягуча слина. Мокрi боки здiймались i опадали. На шкурi видно було смуги вiд попереднiх дотикiв батога.
Арунас випередив Юстина вже на пiвкола! Юстинова впевненiсть, що саме вiн стане князем, раптом потьмянiла i зморщилась, як проколотий бичачий мiхур.
– Ну ж бо!
Коняка ледве тяглась. Юстину нi з того нi з сього згадався мертвий Вогник бiля порога, i як дихав дiд, коли його побили вербувальники…
Ззаду налетiв Арунас. Молодецьки присвиснув; безперервно шпорячи свою шкапу i невтомно нахльостуючи ii, вiн випередив Юстина вже на цiле коло.
Юстин зрозумiв, що програв.
Чому iм велiли скакати на шкапах? Нi, не для того, щоб принизити. Кожне попередне випробування мало свiй змiст – нехай Юстину не завжди вдавалося розгадати його, але вiн був. Звор нiчого не робить без змiсту; ймовiрно, за його задумом майбутнiй князь мусив домагатися мети будь-якою цiною, i якщо пiд час скачки доведеться до смертi загнати коня – так тому i бути…
Арунасу залишалося проiхати два кола. Юстину – чотири. Вiн не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених бокiв, не наважуючись ударити, та й навiщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…
Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж злiз iз коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тiльки докiр.
Арунас кинув повiд, скинув руки, нiби маючи намiр схопити в долонi сонце. Кiнь пiд ним захитався i впав, i забився в конвульсiях – Арунас вибрався з-пiд важкого тiла, накульгуючи, рушив до пiдвищення, на якому стояло крiсло Звора; в мiру того, як вiн iшов, груди його все бiльше видавалися вперед, пiдборiддя випиналося вище, це крокував не коваль i не бастард, а молодий князь, i стражники, помiтивши цю змiну, розступилися шанобливо i, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?
Юстин пiдiйшов i зупинився в сторонi. Арунасiв кiнь перестав сiпатися, остаточно перетворившись на дохлятину.
– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти перемiг, значить… що ж. Тепер вiдпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе вiдвезуть до палацу.
Ймовiрно, Арунас чекав поздоровлень, якихось теплiших i поважнiших слiв. Вiн забарився, а потiм, вирiшивши, мабуть, що його князювання тiльки починаеться i розгулятися вiн iще встигне – все тiею ж величною ходою пiшов за приставленим до нього стражником.
Юстину здалося, що про нього всi забули. Вiн уже подумував, чи не втекти пiд шумок – коли Звор пiднявся з крiсла, i блакитнi очi його зупинилися на Юстиновiм перенiссi.
– Іди сюди, – Юстин скорiше прочитав цi слова по губах, нiж почув iх.
Тiкати було нiкуди. З неприемним передчуттям Юстин пiдiйшов i зупинився за два кроки вiд Звора.
Очi Вухатого були такими свiтлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке вiдображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловiк iз великими, як лопухи, вухами вiв в атаку вiйська, вигравав битви i збирав генералiв до себе в намет, i що вiн, Юстин, мрiяв побачити його хоча б раз у життi, перед боем, хоча б над верхiвками списiв.
І що у нього був шанс стати з ним урiвень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вiсiм днiв тому, що вiн шкодуватиме за княжим вiнцем, який вiдплив просто з рук…
– Чому ти не боровся за перемогу? – запитав Звор.
Юстин не знав, що вiдповiсти. Вiн уперше в життi розмовляв iз Вухатим ось так, вiч-на-вiч.
– Чи не коняку ти пожалiв? – Звор ледь помiтно посмiхнувся.
– Нi, – швидко сказав Юстин. – Звичайно, нi.
– А чому, як ти думаеш, хороший князь не мусить жалiти коней?
– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.
Звор якийсь час розглядав його. Потiм кивнув:
– Ходiмо…
І попрямував до своеi карети. Юстин тягнувся слiдом, не знаючи, куди себе подiти, i, мигцем озираючись, шукав шляхи до вiдступу, однак тiкати, як i ранiше, було нiкуди.
Звор увiйшов у карету (дверi вiдчинив i опустив сходинку служник). Юстин забарився.
– Сюди, – сказали з оксамитовоi напiвтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобi щось скажу…
