скачать книгу бесплатно
– Навiщо? Я ж не жебрак…
– Ну, ти ж менi ковбасу пропонував, – нiтрохи не збентежившись, заперечила Анiта. – Я тобi не як жебраковi, я як другу… І дiда погодуй.
У неi у вузлику було копчене м’ясо, нарiзане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин нiколи не пробував. Бiлий хлiб, такий нiжний, що танув у ротi. Жовте запашне масло…
– Звiдки буде? – запитав дiд.
– Вiд верблюда, – сказав задоволений Юстин.
Верблюда вiн бачив один раз у дитинствi – на ярмарку.
* * *
Вони сидiли в межах кола, накресленого на землi, й Анiта розповiдала, що вiйсько Червонобрового повнiстю розбите в битвi при рiчцi Бiлiй, що армiя його супротивника, Вухатого Звора, переслiдуе князя i скоро наздожене його i що чекають великi змiни й потрясiння…
– Де вже бiльшi, – похмуро вiдповiв Юстин.
Дiд потроху одужував – але все-таки дуже повiльно.
– Напевно, ти маеш рацiю, – подумавши, сказала Анiта. – Усiм, хто живе в глушинi, все одно, хто там сидить на тронi – Червонобровий чи Вухатий Звор.
– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – вiн через кiлька рокiв захоче бiйки у вiдповiдь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скiльки-небудь пiдрiс. Он дiда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.
– А скiльки йому тепер? – запитала Анiта, помовчавши.
– Та вже за сорок.
– Так? – чомусь здивувалася Анiта. – Я думала…
І замовкла.
– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про цi битви, про рiчку Бiлу, я навiть не знаю, де вона… Про все це ти вiд батька чула?
– Ну, взагалi-то так, – неохоче зiзналась Анiта.
– У нього е чарiвне дзеркало?
Анiта скривилася:
– Немае в нього нiякого дзеркала. Йому не треба.
– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.
– Ти ось що, – думаючи про свое, вела далi Анiта, – ти своему дiдовi – внук?
– Ну, взагалi-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалi-то я йому годованець.
– А батьки твоi…
– Нема, – сказав Юстин. – І не було.
– Гаразд, – Анiта не захотiла далi розпитувати. Опустила вii, роздумуючи; Юстину страшенно захотiлося помацати ii щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи пiдiбганих губ.
– Скажи, – мовив вiн поспiшно, проганяючи геть недозволенi думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж нiби як насмiшка. Наш би Червонобровий нiзащо не попустив…
– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмiшкою пояснила Анiта. – Вухатий – вiн розумний. У нього вуха великi, так вiн на шоломi собi звелiв викувати залiзнi вуха – ще бiльшi. Щоб у бою його завжди впiзнавали… І вiн нiколи не збирае по селах хлопчакiв на забiй. У нього своя армiя, справжня. Вiн красивий.
У Юстина неприемно дряпнуло всерединi.
– Ти його бачила? – запитав вiн.
– Авжеж, – зiзналась Анiта. – Я ранiше… Ще до того, як iз тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий.
– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своiм?
Анiта раптом розсмiялася:
– Так здорово дивитись, як ти ревнуеш… Вухатий – ровесник твоему дiдовi, йому теж за сорок. Тiльки вигляд мае вiн, звичайно, куди як молодший…
Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навiть опустилися плечi; вiн утiк вiд рекрутського набору, боягузливо втiк, пiдставивши дiда пiд знущання та побоi. Вiн нiколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться вiйська, де виблискуе на сонцi сталь i вiдразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де трiщать пiд кiнськими копитами кiстки – але повалений знову встае, тому що так треба.
І, звичайно, вiн нiколи не побачить шатра, в якому зiбралися полководцi. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломi, не побачить, як вiн проноситься перед своею армiею – не стадом шмаркатих хлопчакiв, а справжньою армiею! – i вигукуе слова, дзвiнкi та гарячi, слова, вiд яких мурашки бiжать по шкiрi, вiд яких кожен солдат вiдчувае себе безсмертним…
Вiн проковтнув слину.
Усе життя вiн голодуватиме i ховатиметься, порпатиметься в землi, удобрюватиме плодовi дерева, продаватиме яблука i вишнi.
Може, власноруч викопавши собi могилу, вiн безповоротно зламав щось у своiй долi? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловiком – i з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через лiси списiв подивитися на Вухатого Звора?
– За чим ти зажурився? – запитала Анiта.
– Скажи, – повiльно почав Юстин, – а твое скельце… Чи немае iншого такого, тiльки щоб переноситися – звiдси? Куди захочеш?
– А куди б ти хотiв?
Юстин мовчав.
– Такого скельця немае, – задумливо сказала Анiта. – Поки що – немае… Але ти не сумуй!
* * *
Перед свiтанком вони пiшли в поле, i Юстин навчив ii приманювати ельфушiв.
У травнi, в пору цвiтiння, ельфушi запилюють плодовi дерева краще за бджiл i джмелiв. На деревi, де по веснi пустували ельфушi, виростають яблука завбiльшки з диню та вишнi розмiром iз яблуко; якщо садiвник умiлий i не ледачий, якщо вчасно пiдiпре гiлки рогатками – за урожай з одного тiльки дерева можна буде накупити хлiба на цiлий мiсяць. Багатi городянки просто божеволiють, варто iм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гiгантськi цi фрукти допомагають вiд жiночого безплiддя.
Улiтку ельфушi в саду небажанi. Ламають гiлки, псують яблука, вигризаючи на зеленiй шкiрцi великi й маленькi сердечка. Ловити ельфушiв – собi дорожче: вони братолюбнi й мстивi й за одного зловленого одноплемiнника можуть пiдпалити сарай, а то i хату. Значить, завдання розумного садiвника – вiдвадити лiтунiв вiд саду, заманюючи в iнше мiсце, наприклад, на квiтучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де е чому тiшити око.
Для приманювання ельфушiв, пояснював Юстин Анiтi, найкраще годиться дитина рокiв до шести-семи. Вiдчувши в полi малюка, ельфушi злiтаються, як на мед: розсiдаються навколо малюка на квiти i на гiлки, складають прозорi крильця – i заводять начебто бесiди, тобто дорослому здаеться, що це просто низка мелодiйних звукiв, вiддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли вiн був маленький i сидiв отак у колi тендiтних рiзнокольорових створiнь, мова ельфушiв здавалася йому цiлком осмисленою, хоча й одноманiтною. Вони нескiнченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинцi, на рiзнi голоси i з такими рiзними iнтонацiями, що маленький Юстин готовий був слухати iх годинами…
Коли йому виповнилося вiсiм, ельфушi втратили до нього iнтерес, але дiд скорiше зрадiв, нiж засмутився. Вiн сказав: ти зовсiм великий… І навчив виманювати ельфушiв iз лiтнього саду манком.
І ось, коли небо вже почало сiрiти, Юстин i Анiта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч лiхтар iз кольоровими скельцями, i Юстин простягнув Анiтi манок – тендiтну сопiлку з крутiлкою. Запах вологих трав здiймався до неба; Анiта облизнула губи – серце у Юстина пiдстрибнуло – i подула; сопiлка нiжно заскиглила, крутiлка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожнiй сопiлцi був особливий прорiз, i повiтря, пробиваючись крiзь нього, по-особливому свистiло…
Анiта манила i манила, i скоро до звичайного шелесту ранкового вiтру додався незвичайний – шелест прозорих крил. Ельфушiв було багато, штук десять; вони кружляли над лiхтарем, над завмерлими в травi людьми, iнодi зiштовхувалися крилами i мало не падали, але вирiвнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й пiдуть танцювати на квiтах, збиваючи росу; трапилось iнакше. Ельфушi, що злетiлися на манок, уперше в життi Юстина – вiрнiше, вперше вiдтодi, як йому виповнилося вiсiм, – зацiкавилися людьми.
Небо свiтилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер – в ельфуша майже не було ваги, але чобiтки з пiдкiвками лоскотали i дряпали груди. На головi у зеленого ельфуша був жовтий обруч, нiби кiльце з голочками, а праворуч i лiворуч вiд кiльця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було блiде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом i маленьким рожевим ротом. Юстин зустрiвся з ельфушем поглядом – i мимоволi перестав дихати; смарагдова iстота знялася над ним, розчепiривши руки та ноги, нiби обхопивши невидиму мильну бульбашку, i Юстин почув нiби здалеку, нiби з дитинства:
– Тiлi-тiлi… Гар-рний. Тiлi-тiлi… Тiсто – гар-рно…
Вiдразу два ельфушi, нiжно воркуючи «тiлi-тiлi», опустилися Юстину один на груди, другий на живiт. Юстин мало не скрикнув, спробував пiднятись, але три iншi лiтуни вилися бiля його обличчя, оголюючи в усмiшцi маленькi гострi зуби; нiжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстиновi гудзики, а хтось iще перегризав зав’язки штанiв.
– Тiлi-тiлi… – заклинанням слалося над травою. – Тiлi-тiлi-тiлi… Тiссто, тiссто…
Манок давно вже мовчав. Ельфушi кружляли над Анiтою, вивiльняючи ii з одягу, а вона не опиралася, заворожено всмiхалась. Їi сукня, розiбрана по частинах, вже лежала поруч свiтлою калюжкою, вiдразу п’ять спiвучих ельфушiв пiдхопили подiл ii сорочки i з натугою потягли вгору, а пiд сорочкою не було взагалi нiчого, крiм самоi Анiти.
– Тiлi-тiлi-тiлi… Тiссто, тiссто…
Вiд ельфушиного спiву каламутилося в головi i бiгли мурашки по голiй спинi, голiй до самих п’ят.
Лiхтарик iз кольоровими скельцями перекинувся набiк i погас.
* * *
– Ти знав? Про ельфушiв?
– Не знав…
Анiта смiялася:
– Зна-ав… Усе знав…
Юстин обiмлiв:
– А ти… знала?
– Усi знають, – смiялась Анiта, – що ельфушi клюють на дiтей i на закоханих… Я ж бо вiдразу все зрозумiла, коли ти менi манок показав.
Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим i дуже дурним. Вони лежали в сiнi, пiд навiсом, i Анiтi пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами i збирався дощик.
– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очi. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.
…Вiн вiдчував, як виступають на очах сльози. Не вiд горя; Анiтинi губи були осередком усiеi на свiтi нiжностi, у Юстина нiби гаряче сонце вибухнуло всерединi, вiн плив, як у топленому молоцi, i нiчого, крiм Анiтиних зволожених очей, не бачив.
– Тiлi-тiлi… – ледь чутно спiвали у вухах зниклi голоси.
По навiсу стукали краплi, Юстин плавився в своему щастi, перебував у своему щастi, в iхньому спiльному, взаемному, помаранчевому i синьому, яскравому сонячному щастi. Потiм вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, нi про що не треба було турбуватись, i закопчене Анiтине скельце з вiдшлiфованими краями лежало у Юстина на голому плечi.
Потiм вiн заснув.
* * *
Тiльки через мiсяць пiсля вiзиту вербувальникiв дiд вiдчув у собi досить сил, щоб вийти «в свiт». Юстин вiдмовляв його, але дiд був непохитний: вистругав собi палицю, обмотав ноги ганчiрками i пiшов – до найближчого хутора, за новинами.
Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.
Новин i справдi виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам вiн згинув десь у горах, зiрвався з кручi, утiкаючи вiд погонi. Вухатий Звор увiйшов до княжоi столицi, одним указом позбавив влади всiх княжих радникiв, намiсникiв i начальникiв, а iншим указом призначив своiх – i вони роз’iхалися по мiстах i селищах, потрясаючи зброею та вiрчими грамотами, супроводжуванi численною похмурою вартою. Цiни на хлiб пiдскочили втричi; народ про всяк випадок зачаiвся, припинив усяку торгiвлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозумiло, чого вiд новоi влади чекати.
– Тепер вiльно можеш ходити, Юсе, – говорив дiд, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кiнець Червонобрового – на радiсть, ну його, кровопивця…
Юстин вiдмовчувався. Розумом тямив, що дiд говорить про важливе, але нiяк не мiг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хлiба й новими намiсниками. Йому було навiть образливо, що дiд настiльки поглинений страшними й радiсними новинами; йому навiть страшнувато було вiд того, що його власнi думки зiставлялися з дiдовою розповiддю, як небеснi хмари – iз псовим полюванням у далекому лiсi. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…
Усе, що вiдбувалося в цi днi з ним i Анiтою, здавалося йому настiльки ж значним, як сонце i мiсяць. Як небо i яблука. Як жнива.
* * *
Вони купалися на мiлинi далеко вiд берега. Разом грiлися на плоскому бородатому каменi – голяка; це було прекрасно i болiсно. Дрiбнi черепашки впивалися в боки; Анiтине волосся вплiталось у морську траву.
– Яка безсоромнiсть, – блаженно шепотiла Анiта, дивлячись у небо.
Нiде-нiде на свiтi не було нi душi.
Днi минали один за одним, як намисто з бiлих черешень; днi були сонячнi, ночi – короткi, ввечерi Анiта йшла, щоб повернутися вранцi.
– Юсе… – сказав одного разу дiд, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворi, пiд небом, дiд на возi, а Юстин пiд возом. – Ти вже знаеш, хто вона?
– Нi, – сказав Юстин, iз якого миттю злетiв увесь сон.
Дiд посопiв; за цим сопiнням стояли довгi днi, коли Юстин iшов на свiтанку i повертався в сутiнках; вечори, коли дiд зиркав на Юстина, бажаючи i не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помiчав цих поглядiв i щасливо засинав на соломi, йому снився ранок…
– Юсе, – сказав дiд, i крiзь щiлини у возi на Юстина впало кiлька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мiй одружиться, дружину приведе, будуть дiти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже i старий, Юсе. Скiльки проживу – невiдомо. Ти б запитав у неi – пiде вона за тебе замiж? Якщо вона, звичайно, людина?
* * *
«Пiдеш за мене замiж?»
Скiльки разiв вiн ставив iй це запитання. То грiзно, то м’яко, то благально, то недбало. Скiльки разiв вiн питав ii – у мрiях.
Скiльки разiв, розкривши рот, вiн закривав його знову. Вона питала – що? І вiн вiдгукувався – нi, нiчого…
А потiм зарядили дощi на цiлий тиждень.
А потiм…
* * *
– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…
Вiн протер очi. Була нiч; вiн здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередоднi вiзиту вербувальникiв. Що, невже знову бiда?!
