скачать книгу бесплатно
– Ти сама? – запитав Юстин чомусь iз занепокоенням.
– Сама, – помовчавши, сказала дiвчина. – І заступитися за мене нiкому. Так що знущайся як хочеш.
– А як ти приiхала? Ти по дорозi не йшла, у тебе туфлi чистi й пiдошви тоненькi… Морем?
– Морем, – погодилася дiвчина, але знову пiсля крихiтноi паузи, i ця затримка не сподобалась Юстину.
– Знаеш що? Добром злазь.
Дiвчина демонстративно подригала ногами:
– Менi й тут непогано.
– Погано, – сказав Юстин iз натиском. – А буде гiрше… Ти, сподiваюся, не русалка?
– Королева верхiвцiв, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч вiдьма. Як собi хочеш.
Вона дивилася на небо, i Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розмiром з бика, верхова пташка, що каменем падае з пiднебесся…
– Що ти там забула? На небi?
– Нiчо…
Ймовiрно, кругла п’ята все-таки зiсковзнула з тонкоi гiлки. Дiвчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, нiби дерев’яну плашку. Замiсть того щоб зловити предмет, який летить i волае, Юстин послугував йому периною при падiннi.
Було боляче. Дiвчина не навмисне заiхала йому колiном у живiт i лiктем у зуби, i вiн був дуже радий, коли вона злiзла з нього i швидко вiдскочила вбiк.
– Королева верхiвцiв, – пробурмотiв вiн, насилу пiдводячись.
– Вибач, – сказала вона i вiдступила на два кроки. Туфлi ii валялися саме там, де Юстин iх упустив. Тепер вiн пiдняв iх, склав пiдошву до пiдошви i сунув пiд пахву.
– Вiддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однiеi босоi ноги на другу.
– Зараз, – гмикнув Юстин.
Дiвчина простягнула руку:
– Дай.
– Не дам. Босонiж не втечеш.
Дiвчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.
– А я i так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.
Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятiй у вiчi; кинув iй туфлi тим миттевим плавним рухом, яким дiд учив його метати ножi:
– На!
Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула пiдборiддя; Юстин зроду не бачив благородноi дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, iмовiрно, шляхетнi дами i мають вигляд…
– Прощавай, – сказала дiвчина так гордовито i таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.
– Прощавай…
Вона повернулась i пiшла геть. Не йшла – виступала, нiби по килимовiй дорiжцi; на десятому кроцi спiткнулась об корiнь i мало не впала. Засичала вiд болю.
Обернулася.
Юстин стояв, не рухаючись з мiсця.
* * *
– У тебе попоiсти знайдеться?
– А що, черешнi не ситнi?
– Далися менi твоi черешнi… У мене ноги геть усi подряпанi. І колiно болить.
Юстин зупинився:
– Слухай, звiдки ти взялася? Серед ночi, вдосвiта? Сама? Звiдси до найближчого хутора цiлий день тюпати, якщо пiшки… А до мiста всi два днi… Де твiй екiпаж? Де твiй човен?
– Човен?
– Але ти ж сказала, що морем дiсталася?
Дiвчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:
– Давай сядемо.
І вона сiла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина вiд низу до верху, i вiн змушений був наслiдувати ii приклад. Дiвчина подивилася, насупившись, Юстину у вiчi, витягла звiдкись iз-за пояса маленький ножик i, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе i Юстина широке коло.
Настала тривала пауза.
– Це навiщо? – запитав нарештi Юстин.
– Це у мене звичка така, – серйозно вiдповiла дiвчина. – Так ось, що ж я хотiла тобi сказати… У тебе попоiсти знайдеться?
– Хлiб, – повiльно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хатi, а там дiд… Дiдовi про тебе говорити чи як?
Дiвчина опустила очi:
– Нi, дiдовi про мене краще не говорити… А у вас у хатi немае такоi штуки, щоб погоду пророкувати?
– Є павук заговорений… На сьогоднi дощ обiцяв.
Дiвчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося свiтлим шатром:
– У-у-у… А на завтра?
– Вiн дешевий, – сказав Юстин. – Тiльки на один день передбачае.
Помовчали.
– Ти забув, як мене звуть, – сказала дiвчина.
– Ага, – зiзнався Юстин.
– Анiта.
– Ось тепер точно не забуду.
– Це добре, що я тебе зустрiла, а не дiда, – серйозно сказала Анiта.
– Дiд теж добрий, – нерiшуче заперечив Юстин.
Анiта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.
– Птахiв не чути, – сказав Юстин. – Погано.
– Верхiвцi, – сказала Анiта. – Я… Слухай, уночi страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шiсть.
– Ага, – сказав Юстин. – Менi дiд велiв сторожок налагодити, так вони сторожок зiрвали…
І знову стало тихо.
– А ось чому люди верхiвцiв бояться? – запитала Анiта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурiв… А люди чому бояться?
– Лиховiсники, – коротко вiдповiв Юстин. – І потiм… Птахiв немае, сарана приходить. Яблука дозрiти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навiщо ти коло намалювала?
– Це такий символ довiри, – сказала Анiта. – Ти менi за черешнi своi пробачив… Ну i я тобi вдячна. Так, узагалi.
– А звiдки ти взялася?
Анiта зiтхнула:
– Слухай… Будь другом. Принеси менi попоiсти, а заодно подивися, що там твiй заговорений павук показуе. А я тебе тут почекаю. Добре?
Юстин помовчав, потiм без слiв пiдвiвся й пiшов до хати. Дiд був у сараi; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввiйшов у хату, вiдрiзав хлiба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока i, пiдморгнувши Вогнику, вирушив назад.
На пiвдорозi згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотiв; хмари, проти очiкування, перестали збиратись i навiть злегка розiйшлися, так що в блакитне вiконце бризнув на якусь мить промiнь сонця…
Потiм сiре пiр’я зiмкнулося знову.
Коли Юстин зi згортком i глечиком, дiстався мiсця, де залишив Анiту, – там уже нiкого не було. Тiльки порожне коло, накреслене ножем.
* * *
– Дiду… А коли коло рисують на землi – це навiщо?
Дiд скосив на Юстина здорове око:
– Та рiзнi закляття бувають… Вiд чужого вуха, або вiд чужого ока, або вiд поганого помислу. А тобi навiщо?
– Та так, – сказав Юстин, i дiд не розпитував. Зiтхнув тiльки i повернувся до своеi роботи – сорочку штопав.
– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дiвчина тут була…
Дiд звiв брову.
– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозумiло, звiдки взялася. Ноги нiжнi, туфлi панськi, новенькi. Нi екiпажа, нi коня, сукня така, нiби щойно з дому. На березi слiдiв немае… Я спецiально на берег ходив. Пiсок незайманий од минулого дощу…
– Лиховiсники, – сказав дiд, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я i знав.
– Так немае ж нiякого горя…
– Дiвчина нiзвiдки – це не радiсть, синку. Радiсть – це коли дiвчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаеш, чия вона i звiдки прийшла… А це не дiвчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберiг тобi складу якийсь.
– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…
Дiдова брова звелася ще вище.
– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.
Здорове дiдове око дивилося пильно, слiпе – вiдчужено.
* * *
Весь наступний тиждень iшов, iнодi припиняючись, дощ. Трава в саду пiднялася по пояс; павук-провiсник уперто сидiв у лiвому нижньому кутку павутини, що в усi часи означало хмарнiсть, дощi та негоду.
Дiд усе-таки поiхав на ярмарок. Угнiздився у возi, прикрившись вiд непривiтного неба клаптем рогожки, i Юстин на кiлька днiв залишився вiдповiдальним за все господарство i всю худобу.
Пiзно ввечерi, закiнчивши нарештi всi справи i забравшись на холодну пiч – вони з дiдом нiколи не топили влiтку, – Юстин довго мерз, кутався у вiдвологлу ковдру, цокотiв зубами i, згадуючи Анiту, стискав у кулацi виготовлений дiдом оберiг – смолисту кульку з пiр’ям, яке стирчить iз нього.
Наступного дня небо було чисте, ясне, i перш нiж павук-провiсник устиг перебратися з лiвого нижнього кутка в правий верхнiй, увесь двiр i весь свiт виявилися залитими сонцем.
– Стiй!
Дiвчина здригнулась i зупинилася. Сукня на нiй була вже iнша – зеленувата, з високими пишними рукавами.
– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звiдки ти знову взялася? З неба?
– Вибач, – сказала дiвчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своiм виглядом – я вже йду геть.
– Стривай, – сказав Юстин у замiшаннi. – Я тiльки хотiв… Ти нечиста сила?
– Що? Знову?! Королева верхiвцiв я, ти сам сказав… Прощавай.
