скачать книгу бесплатно
– Еге, – сказали за дверима. І рвонули знову.
Затанцював стiлець, нiжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гостi.
– Вiдчиняй, – утомлено сказали за дверима. – На коронацiю пора, князю.
Стулки сiпнулися знову. На цей раз мiж ними виявилася щiлина; в щiлинi блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю…
Холоднi пальцi схопили Юстина за зап’ястя. Вiн ледве не закричав вiд несподiванки.
– Тримай, – сказала Анiта. – Подивися на сонце!
У кулацi в нього виявився осколок закiптявленого скла. З гострими краями – Юстин вiдразу ж порiзався.
Дверi розчинились. Анiти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати нi слова, а його вже брали пiд руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо затягнуте було пiр’iнками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сiрою пеленою. Нiхто не говорив нi слова, та й потреби такоi – про щось говорити – нi у кого не виникало.
Юстина вели через двiр – до вежi. Темниця, пiдвал, туди нiколи не досягають сонячнi променi…
Осколок скла все ще був у Юстина в кулацi. Нiхто не завертав йому руки за спину – нiби маючи на увазi, що вiн сам вибрав свою долю i тепер вiльний без примусу йти назустрiч смертi…
– Стривайте, – сказав Юстин хрипко. – Одну хвилину… Тiльки на сонце подивитися…
Стражники перезирнулися.
– Дивися, – з погано прихованим спiвчуттям сказав старший.
– Сонця ж немае, – зауважив iнший.
– Зараз вийде! – пообiцяв Юстин. – Одну хвилину!
– Нам не можна тут стояти, – сказав старший стражник.
– Але воно зараз вийде! – не здавався Юстин. Спершу нiби iскорка прорвалася за край хмарного покривала. Потiм – шматочок диска.
І наступноi секунди Юстин побачив свiтлий небесний круг крiзь осколок закiптявленого скла.
* * *
Вiн лежав на теплiй землi, потилиця упиралася в тверде. Цвiрiнчали коники.
Вiн полежав трохи – i сiв.
Пiд ним була могила. Не дуже давня. Вiн схопився; на могильному каменi було грубо витесане його iм’я.
Юстин здригнувся i озирнувся.
Так, цю могилу вiн викопав своiми руками, рятуючись вiд вербувальникiв Червонобрового. І вийшло так, що Червонобровий – мертвий, а вiн, Юстин, який ось уже кiлька разiв стояв на порозi смертi – живий…
Вiн подивився на свою долоню. Закiптявленого осколка не було – залишилися тiльки порiзи i закипiла кров.
За деревами виднiлася хата. Юстин спершу пiшов до неi, потiм побiг. Назустрiч йому вискочило цуценя-пiдлiток i спершу загавкало, а потiм упiзнало; дiд, що мiсив глину в старому коритi, обернувся. Пiдслiпувато примружився.
Грудки свiжоi глини налипли на шовкову княжу сорочку. Дiд, що не обiймав Юстина вiдтодi, як вiн став дорослим, тепер намертво схопив його в бiлi обiйми, що пахли глиною.
Частина третя
Пiзньоi осенi Юстин зустрiв Королеву верхiвцiв.
Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнiв, видимих iз пагорба крiзь голi гiлки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегiдь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днiв вiн жив сам, ховаючись вiд усiх, займаючись полюванням i риболовлею, пiдбираючи хлiбнi «гостинцi», якi дiд залишав для нього в умовленому мiсцi, i тiльки рiдко-рiдко, якщо вже ставало зовсiм не пiд силу – навiдуючись уночi додому.
Вiн знав, що його шукають. І що за дiдом спостерiгають, теж знав. І знав, що останнiм часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор i за ним князь Арунас повiрили, що Юстин або пропав зовсiм, або перебувае в чужих землях?
– Звор поiхав, – пошепки переповiдав дiд здобутi для Юстина новини. – У нього нова вiйна, на цей раз на заходi… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-Зворовому продовжуеться, якi вiн укази видав – такi й залишилися… Воно i зрозумiло, з прапорцем у душi особливо не посваволиш…
Юстин кивав, потираючи ребра. Злiва в грудях поколювало – звично вже, несильно, нiби тупою голкою.
– А Господар Колодязiв знае, де ти, – ще тихiше шепотiв дiд. – Вiд нього не сховаешся… Але Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаеш, чим Господар Колодязiв плату приймае?
– Не знаю i знати не хочу, – шепотiв у вiдповiдь Юстин.
І дiд замовкав.
Вiн складав Юстину обереги – вiд випадкового ока, вiд недоброго помислу. Давав насiння-обманки: кинеш таке в землю, i виросте дерево, на вигляд старе, рокiв п’ятдесяти, i простоiть добу або двi, а потiм розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий лiс – а лiс же iнший зовсiм…
Сильця та пастки, спорудженi дiдом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно. Інша рiч, що лiсовики не люблять заговоренi пастки: рвуть iх, плутають, поганять послiдом. Вiд лiсовикiв у Юстина була сiль навпiл iз вовчим порошком.
Наближалася зима. Першого ранку, коли випав iнiй, Юстин пiшов перевiряти пастки – i зустрiв у лiсi Королеву верхiвцiв.
Пiд ногами не шелестiло, як зазвичай, а похрускувало i навiть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – i побачив дiвчинку рокiв чотирьох, у зимовiй хутрянiй безрукавцi, але простоволосу, з довгою свiтлою косою, недбало перекинутою через плече. Вiн уже розкрив рот, аби запитати, звiдки в лiсi дитина i чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дiвчачих чобiтках шпори з алмазними зiрками.
Юстин завмер iз розкритим ротом, а дiвчинка змiряла його пильним поглядом – i раптом розреготалася дзвiнко, на весь лiс:
– Смiхота! Тобi могилу викопали, а ти живий!
– Ти думаеш, це смiшно? – пошепки запитав Юстин.
Дiвчинка перестала смiятися, зробила крок уперед, Юстин вiдразу згадав усi страшнi дiдовi розповiдi – i вже нi на що не мiг дивитися, крiм маленьких шпор, що сяяли, як полуденний лiд. І, здаеться, вже вiдчував iх на своiх боках…
– Та, яку ти чекаеш, скоро прийде до тебе, – сказала Королева верхiвцiв. – Вона вже в дорозi… Йях-ха!
Юстин почув шурхiт за спиною i встиг пригнутися. З кущiв стрибонув через Юстинову голову величезний вовк; дiвчинка скочила на нього верхи i всадила шпори в боки:
– Йях-ха! Прощай!
Беззвучно хитнулися вкритi iнеем гiлки.
* * *
Повернувшись до землянки, вiн одразу зрозумiв, що сюди хтось навiдувався. Першим бажанням було тiкати геть стрiмголов; вiн вiдступив до товстого дерева бiля стежки, наклав на лук стрiлу – i довго озирався, прислухався i принюхувався, намагаючись визначити: де засiдка?
Засiдки не виявилося. Крiзь голi гiлки було видно i стежку, i вхiд у землянку, i замаскований iз неi вихiд, який Юстин улаштував, як лис, про всяк випадок. Якщо хтось десь i ховався – то тiльки всерединi, а там бiльше двох людей не помiститься…
Не опускаючи лука, Юстин пiдiйшов ближче.
– Хто тут?
Дерев’янi дверi повiльно вiдчинились. У низькому отворi стояла, пригнувшись, круглолиця дiвчина з коротким, до плечей, свiтлим волоссям.
«Та, яку ти чекаеш, скоро прийде до тебе. Вона вже в дорозi…» Королева верхiвцiв нiколи не бреше.
* * *
– Я збрехала тобi, – сказала Анiта.
– Але ж ти врятувала менi життя…
– А перед цим я збрехала тобi. Прости, га?
– Але ж ти врятувала менi життя!
Вони лежали, обнявшись, i навколо була темрява.
– Я пам’ятала тебе щодня, – говорила Анiта. – Я згадувала тебе щогодини…
– Ти втекла вiд батька?
– Нi… Я ще не навчилася тiкати вiд нього, але коли-небудь навчуся…
– Але вiн знае, що ми разом?!
– Так… Вiн знае.
– Значить, нам треба ховатися?
– Я ще не навчилася ховатися вiд мого батька… Навiть коло, накреслене Ножем Забуття, бiльше не допомагае…
– Значить…
– Це мiй батько звелiв менi принести тобi скло.
– Як?!
– …нiчого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.
– Як…
– …А потiм вiн сказав, що тебе збираються вбити i що коли я хочу – можу вiднести тобi скло, яке вiдведе тебе вiд смертi… – вона щасливо розсмiялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…
– Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потiм… куди ти зникла потiм?
– Тисячу разiв на день я говорила йому, що рано чи пiзно втечу знову.
– Утекла?
– Я тепер буду з тобою… завжди. Вiн дозволив.
– Що?!
– Вiн дозволив. Вiн сказав: нехай. Вiн сказав, що ти йому подобаешся.
– Скажи ще…
– Вiн дозволив. Ми будемо разом.
– Не вiрю, – бурмотiв Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вiрю… Нарештi…
Над землянкою гуляв вiтер. У маленькiй глинянiй печi тьмянiв жар.
* * *
Юстин топив грубку всю нiч. До ранку в землянцi було мокро i душно, а вiтер, який вривався в щiлини, перетворювався на пару.
– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до дiда… Але ми не можемо. Князь…
– Вухатий?
– Нi, – сказав Юстин, вiдчуваючи незручнiсть вiд того, що Анiта нiчого не знае i доведеться iй, виявляеться, пояснювати. – Новий князь… його iм’я Арунас, ранiше вiн був ковалем…
І вiн розповiв iй усе, що сталося з тiеi митi, як на iхнiй iз дiдом двiр заявилися вершники на високих конях, i до останнього випробування – iхнi з Арунасом скачки на шкапах.
– …Знаеш, як верхiвцi заганяють до смертi будь-яку тварину, що ii вдасться осiдлати? Ось так i ми мусили… Вiн нахльоскував i шпорив…
Юстин розповiдав, смакуючи, як здивуеться Анiта, дiзнавшись, у чому насправдi полягало випробування Звора – проте розповiдь його якось сама собою обiрвалася в тому мiсцi, де вмираючий кiнь Арунаса впав.
– І вiн перемiг? – запитала Анiта. – А кiнь упав?
– Упав, – сказав Юстин, уже розумiючи, що не розповiдатиме далi, i розумiючи чому. – Вiн перемiг i… став князем. А я втiк, бо всiх iнших бастардiв Звор звелiв убивати…
Анiта замислилась. Юстин розумiв, що збрехав iй нi з того нi з сього. Просто, щоб не розповiдати про нiчну зустрiч iз ii батьком. Про iхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.
Чи любила б Анiта людину, в чиiй душi чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма вiн приховав правду?
Може, Анiта запитае зараз – але чому ж ти був у князiвських покоях, коли я принесла тобi скельце?
Вона не запитала. Думала про iнше:
– Князь ти чи втiкач – менi все одно… Де ти захочеш жити – менi все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не тiльки новий князь – сам Вухатий Звор нас не дiстане. Ми можемо жити в теплiй краiнi, де нiколи не бувае зими, там, куди вiдлiтають ельфушi, як тiльки у нас настають першi заморозки… Ми можемо жити хоч у людному мiстi, де всi одне до одного добрi… Хоч у горах, самотньо, де тiльки грифи й немае жодноi живоi душi… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я дам знати моему батьковi…
– Так, – сказав Юстин, вiдчуваючи холодок у животi. – Звичайно, його присутнiсть на весiллi… обов’язкова?
