скачать книгу бесплатно
– Здоровi, здоровi, батьку, – заусмiхались дiвчатка. – І дуже, дуже тебе з походу виглядали. Тебе так довго не було.
– Ростете ж ви… – лагiдно казав вождь. – Наче тi кiзки…
Дiвчатка затуляли рукавами личка, соромилися, пальцями босих нiг щось малювали на землi.
– От i добре, що ви здоровi, сороки моi.
Ольвiя з подивом вiдзначила, що голос у цього людолова дуже вже нiжний. Вона навiть повiрити не могла, що в нього може бути такий лагiдний i добрий голос батька.
Тим часом вождь розв'язав шкiряну торбину, дiстав iз неi жменю золотих бляшок.
– Це вам, сороки, щоб i ви отак сяяли на сонцi, як цi бляшки!
– Спасибi тобi, батечку!.. – Дiвчатка розхапали золотi бляшки i з радiсними вигуками побiгли у крайне шатро, щоправда, зиркнувши на бiлолицю чужачку. І навiть встигли показати iй язички: ага, мовляв, нам батько золотi бляшки подарував, ага!..
Роздiл дев'ятий
Слiпа рабиня
І лише тодi завiв Тапур Ольвiю до бiлого шатра, над яким маяли кiнськi хвости.
Усерединi шатро було затягнене блакитним шовком з вишитими звiрами i рослинами, згори, через дiрку для диму, лилося сонячне промiння.
– Тут живе Табiтi – богиня домашнього вогнища, – показав Тапур на попiл вогнища. – Вона й оберiгатиме тебе у шатрi. Але ти не печалься, ми, кочовики, довго не засиджуемося на одному мiсцi. Як тiльки не стане трави, я дам знак, слуги розберуть шатра, складуть iх на повозки, i ми покочуемо в глиб степiв, до незайманих трав. Пiд час перекочовок ти житимеш у кибитцi, теж найкращiй. І будемо кочувати вiд кряжа до кряжа, вiд колодязя до колодязя, вiд рiки до рiки, i тобi завжди буде весело. Ми не греки, – закiнчив вiн, – котрi як сiли на одному мiсцi, так i сидять вiками.
– А до моря повернемось? – зiтхнула Ольвiя.
– Тiльки на зиму, адже взимку бiля моря теплiше i снiгу менше випадае. Або й зовсiм не бувае.
Присiли на килим, Тапур ляснув у долонi, нечутно з'явився слуга i наточив iз шкури барана, що висiла бiля входу, двi чашки кумису.
Вручивши iх вождю, слуга кланяючись позадкував iз шатра.
Тапур подав одну чашку Ольвii.
– Випий нашого кумису, i ти вiдчуеш себе справжньою сколоткою.
Кумис був прохолодний, вiн пiнився i приемно тамував спрагу.
– Кожен скiф умiе доiти кобил i готувати хмiльний кумис, але так готувати кумис, як готуе його мiй рiд, нiхто не вмiе! – з гордiстю вигукнув вождь. – Кумис у гiппемологiв найкращий у всьому степу!
До шатра заглянув старий бiлобородий скiф iз гострим гачковидним носом i висохлим, зморшкуватим лицем.
– Що скаже мiй вiрний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цiлi моi табуни? Чи доенi кобили, чи ростуть лошата i лошаки? Чи не пасли чужi племена своi табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищi?
– Твоi табуни, о великий вождь, хай даруе тобi Папай довгi лiта, множаться, – з поклоном вiдповiв сивий скiф. – Кобилицi доенi, лошата i лошаки нагулюють тiло. А чужi племена пасли своiх коней на твоiх травах. Це були савро-матськi пастухи, котрi переганяли табуни з-за Танаiсу i пасли на травах твого степу.
– Савроматських пастухiв класти стрiлами, а iхнi табуни забирати! – рiзко сказав вождь. – Щоб нi один чужак бiльше не посмiв потикатися у мiй степ!
– Слухаю, великий вождь. А в кочовищi все гаразд, тiльки одна пожежа була. Горiли кибитки Олума i Тавлура.
– Гм…
– Олум i Тавлур рятували один одного на пожежi i вiд того зрiднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.
– Це – добре. Сьогоднi ж увечерi вони стануть побратимами.
Старий вклонився i вийшов.
Тапур допив кумис i звiвся.
– Менi треба подякувати богу Аресу за вдалий похiд i принести йому жертву. Ольвiя ж хай лясне в долонi, i до неi прийде рабиня. І виконае будь-яку забаганку.
І вийшов iз шатра.
Залишившись одна, Ольвiя – iй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долонi, i по хвилi до шатра нечутно зайшла стара жiнка у чорному платтi i чорнiй шапцi i застигла, безпомiчно опустивши довгi тонкi руки, що звисали вздовж ii тiла, як перебитi. Але голову вона тримала високо пiднятою, аж занадто пiднятою.
«Рабиня, а така горда, – подумала Ольвiя. – Ач, як голову задерла. І вiд чого б то?..»
Тут вона придивилася до ii жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замiсть очей у жiнки рожевiли двi ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як i Ольвiя, – чужачка. В крайньому разi, не скiф'янка.
– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвiя.
– Рабиня… – глухо вiдповiла жiнка i навiть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як ii завжди тримають слiпцi.
– Ти не скiф'янка?
– Так, моя господине, не сколотка.
– То хто ж ти?
– Рабиня…
– А звати тебе як?
Жiнка подумала i байдуже вiдповiла:
– Рабиня…
– Але колись же було у тебе iм'я, – наполягала Ольвiя. – Не родилася ж ти рабинею?
– Нi.
– То як тебе тодi звали?
– Мiленою, велика господине.
– А що в Мiлени з очима?
– Викололи…
– Хто?.. – крикнула Ольвiя.
– Скiфи.
– Вони такi жорстокi?
– Не знаю… Люди як люди.
– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?
– А хто я така, щоб зi мною панькатись? – байдуже перепитала слiпа i сама собi вiдповiла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навiть не собака. Гiрше.
– Але за вiщо?
– Не знаю… Я iм зла не чинила.
– О боги!.. І тобi було дуже боляче?
– Раби болю не вiдчувають, – зiтхнула Мiлена. – Вони i е самий бiль. Аж до смертi. А смерть добра, милостива.
– Що ти говориш, Мiлено?
– Смерть позбавить нас, рабiв, болю i мук. Тому вона добра, i я чекаю ii з радiстю.
– Невже ти не боiшся смертi?
– Смерть – то е плата за життя, – одказала рабиня, i Ольвii здалося, що за слiпою стоiть якась iнша Мiлена, зряча. – Хто народився i жив, той мусить розплатитися за це смертю.
– Дорого, – зiтхнула Ольвiя.
– А життя, господине, ще дорожче, – спокiйно одказала слiпа. – От i плата за нього велика.
– Воно й так… – згодилася Ольвiя. – Але ж i на тiм свiтi люди, кажуть, живуть.
Мiлена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвii, зiтхнула.
– Чи там живуть – не знаю, а на цiм… живуть. Але не всi. Пани. А такi, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?
– А звiдки Мiлена знае грецьку мову?
– Була колись гречанкою.
– Гречанка? – аж зойкнула Ольвiя. – То як же ти потрапила у рабство? Адже нашi закони забороняють вiльних грекiв робити рабами.
– Однi забороняють, а iншi продають.
– Який жах! І хто ж тебе продав?
– Чоловiк…
– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твiй чоловiк! І за вiщо ж?
– Було, мабуть, за що… – зiтхнула Мiлена. – Молоду жону скiфського вождя не повинно дивувати, що ii рабиня слiпа. Скiфи тих рабiв, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, ослiплюють. Щоб вони не розбiглися у степу. Хай не турбуеться про те молода жона скiфського вождя. Я й без очей усе можу робити.
І Мiлена заметушилася у шатрi, так легко i так швидко вiднаходила потрiбнi речi, що Ольвiя невдовзi й перестала звертати увагу на ii слiпоту. Тiльки з сумом подумала:
«Невже i я стану отут рабинею? Не слiпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…»
– Мiлено?..
– Я слухаю, моя господине.
– Тобi тяжко, що ти… рабиня?
Мiлена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:
– А що таке тяжко?
– Ну… – затнулась Ольвiя. – Це коли нелегко…
– Нелегко… – замислено повторила Мiлена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб менi коли було… легко. Тому не вiдаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.
– І давно тебе продали?
– Давно… – Мiлена ворушила пальцями, наче лiчила. – Може, двадцять весен, може, бiльше чи менше… Я вже з лiку збилася.
– Менi вiсiмнадцять… – задумливо мовила Ольвiя. – То, виходить, ти увесь мiй вiк у неволi?
– Атож… увесь твiй вiк.
– І дiтей у тебе не було?
– Ой… – зойкнула враз Мiлена i, аби стримати стогiн, прикусила губу. По хвилi, зборовши хвилинну слабiсть, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навiки кануло у Лету.
– Який же варвар i тиран твiй чоловiк! – вихопилось в Ольвii.
Але Мiлена байдуже вiдповiла:
– Чоловiк як чоловiк… Правда, гарячкуватим трохи був. А втiм, я вже й забула про нього… Давно то було.
– Невже у твоiм серцi немае до нього вiчного гнiву? – у вiдчаi вигукнула Ольвiя. – Лютi? Помсти?
Мiлена журно похитала головою.
– У моему серцi вже немае нiчого. Воно давно закам'янiло i… І тiльки давить менi груди. Коли б його не було зовсiм, то, може, краще б я себе почувала. А так… камiнь у грудях ношу i сама не знаю, для чого i кому потрiбний той камiнь.
В поривi жалю Ольвiя погладила рабиню по гострому плечу, що випирало кiсткою.
