скачать книгу бесплатно
Але невдовзi городяни заспокоiлись. Скiфи стали табором i нiяких ворожих дiй не виказували. Коли б думали нападати на мiсто, то хiба б велися так?.. Але нi-нi, та й билася думка: чого вони прийшли? Вiд озброеного кочовика добра не жди. Кочовик – не скiф-землероб, що мирно собi пшеницю вирощуе, кочовик вовком у степах шастае… Тому й спокою не було. Та i який може бути спокiй, коли напроти мiста на прудких конях стоiть тисяча озброених кочовикiв. А кожен iз них важить за десятьох у бою, от i стримай таку силу.
На теменосi – священному мiсцi – вже зiбралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи вiйною прийшли кочовики? І чому стали табором? Чекають пiдкрiплення?
І всi сходились на тому, що войовничi степовики чекають пiдкрiплення, щоб ордою навалитися на мiсто.
Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: каллiпiдськi вивiдники доповiли йому ще вчора, що йде зi сходу Тапур – молодий, багатий i сильний вождь кочовикiв. З ним його сотня i тисяча вершникiв. Тапура Родон трохи знае, вiн уже бував у мiстi, але тодi без тисячi, з караваном приходив… А що принесе цей прихiд? Скiфи до цього не чiпали грекiв, адже вони самi зацiкавленi, щоб був мир i торгiвля. Особливо частими гостями грекiв були скiфи-землероби, хлiб привозили, золотий скiфський хлiб, якого так потребували Ольвiя i – щонайбiльше – метрополiя, Грецiя. Як тiльки землероби скошували й обмолочували пшеницю, iхнi поселення об'iжджали вождi iз слугами i повозками – зерно збирали. Спорядивши караван – вiдряджали його в Ольвiю. Неквапливо скрипiли повозки на високих дерев'яних колесах, запряженi низькорослими комолими биками. Для Ольвii, коли з'являвся зерновий караван, наставало нiби свято. Скiфи мiняли зерно на вина, посуд, олiю, золотi прикраси, одяг тощо.
Кочовi ж племена скiфiв припроваджували у мiсто скот, везли шерсть, хутра, мед, iнодi приганяли валки рабiв, яких вони захоплювали пiд час своiх численних набiгiв на сусiднi племена. Найчастiше кочовики приводили полонених гетiв та трибалiв з фракiйського краю. Рабiв перевозили у Грецiю разом iз хлiбом. В Афiнах, кажуть, iз скiфських рабiв набирали мiську полiцiю. Але цього разу з'явився не мирний торговий караван, а тисяча вершникiв.
Архонти схилялись до думки, що треба негайно скликати народнi збори. Родон був проти.
– Зiбравши народ, що ми йому скажемо? – запитуе вiн архонтiв, i тi вмовкають. – Громадяни нас запитають: чого прибули скiфи? Що ми вiдповiмо народу? Що самi нiчого не знаемо?
– Кочовики для прогулянок не збираються, – гнули свое архонти. – Доки ми будемо гадати, вони увiрвуться в незахищене мiсто. Рiзанина буде жахлива.
– Полемарх iз стратегами готуе оборону, – одказував глава колегii архонтiв похмурий Родон. – А громадян зберемо тодi, коли дiзнаемось про справжню мету степовикiв. Зрештою, вони просто стали табором напроти мiста i нам поки що не загрожують. Будьмо i ми витриманими, щоб зопалу не скоiти лиха.
По обiдi в мiсто прибули скiфськi посли.
Трое. Один iз них лишився бiля коней на околицi, а двое, спiшившись, пiдiйшли до загону мiськоi залоги, яку на всяк випадок було виставлено з наказу Родона. Обидва посли були натоптуватi, кремезнi, чорнобородi, з довгим, як у всiх скiфiв, волоссям.
Перший (певно, старший) у бронзовому шоломi й шкiряному панцирi, на якому рiвними рядами були нашитi залiзнi пластинки. Пiдперезаний широким поясом iз бичачоi шкiри, на ньому висiв акiнак, а злiва – горит iз стрiлами й луком. У руках тримав нагая iз двома хвостами й поляскував ним себе по халявах м'яких сап'янцiв.
Другий вбраний у жовту куртку, рукава i груди якоi розшитi орнаментом з квiтiв. На головi мав звичайний похiдний скiфський башлик. На поясi теж акiнак.
Першим до Родона пiдiйшов скiф у бронзовому шоломi.
– Ватаг кiнноти Анахарiс, – сказав вiн чистою грецькою мовою, i це не здивувало архонта: адже багато скiфiв, особливо iхня знать, вiльно володiло мовою колонiстiв.
– Що хоче скiф, який говорить по-грецькому? – запитав Родон.
Ватаг Анахарiс поклав руки на пояс.
– Великий вождь царських скiфiв, син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний Тапур велiв передати грецькому архонту свое вiтання. Дружне, – уточнив посол. – Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувались марно, вiн прибуде у гостi до вас, i прибуде з миром. А чого прибуде – сам скаже.
Така дивна ввiчливiсть кочовика ще дужче насторожила грекiв. Ранiше вони не попереджали про свiй прихiд i не були такими поштивими, хоч до рани iх прикладай. Але Родон велiв не виказувати тривоги, а послiв пригостив вином. Вони випили iз великих срiбних кубкiв, чемно подякували i рушили до своiх.
Усю нiч мiсто не залишала тривога, магiстрати про всяк випадок виставили озброенi дозори в засадах.
А другого дня вранцi на горбi з'явилося бiле шатро, i городяни зрозумiли, що до них у гостi приiхав сам Тапур – син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа. Городяни нiби трохи заспокоiлись, i деякi – найцiкавiшi – бiгали за мiсто дивитися на скiфський табiр. Бiгала – от дурна! – i вона. Бiгала Ольвiя, не пiдозрюючи, чого прийшов той знатний скiф.
ii чомусь манило дивитися на скiфiв, на пишне багате шатро iз бiлоi повстi. Вiддалеки спостерiгаючи за шатром, намагалася уявити, який вiн, Тапур?
На гострих сяючих наконечниках списiв мають бунчуки Тапурового роду. Бiля входу в шатро завмерли здорованi у шкiряних панцирах i шоломах, з сокирами у руках – вiдбiрнi воiни iз особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скiфи, хоч i дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цiкаво, який вiн, iхнiй молодий вождь?
А далi трапилось те, вiд чого й досi не може оговтатися Ольвiя. Скiфський вождь негадано прислав ii батьковi, архонту мiста, багатi i щедрi дари. Двое цибатих конюхiв ледве втримували за вуздечку коня. Нi, не скiфськоi породи коня, хоч i непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скiфами десь в Азii. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем iшов старий чорнобородий з сивиною скiф у башлику i тримав у руках золоту чашу, що так i спалахувала на сонцi жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воiн у бронзовому шоломi й панцирi i на витягнених руках нiс дорогий меч у золотих пiхвах, замикали цю незвичайну процесiю два юнаки, котрi несли кожен по добрiй в'язцi хутра.
Замалим не все мiсто висипало дивитися на скiфськi дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленнi язиками, збуджено мiж собою перемовлялися.
– Слава богам, бiда вiдiйшла вiд мiста!..
– Авжеж, коли б скiфи думали напасти на нас, то для чого б несли такi дари?
– Виявляеться, кочовики не такi вже й злi люди.
– Але що вони забажають взамiн своiх дарiв?..
Скiфськi посли забажали дочку грецького архонта.
Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Лiка, правнук вождя Спiра, родич самого царя Спаргапiфа непереможний i славний Тапур хоче взяти собi в жони дочку грецького архонта, що вiн, Тапур, обiцяе ii берегти i що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики вiднинi пiдтримуватимуть iз греками мир, дружбу i торгiвлю. Коли ж грекам знадобиться военна сила, Тапур завжди пришле на помiч своi загони…
Родон, полегшено зiтхнувши, що бiда таки обминула мiсто, ожив, звеселiв у душi, хоч виду й не подавав, що в нього гора з плiч звалилась i мiсто врятоване. Вiн чинно прийняв дари, поляскав коня по шиi i сам власноручно повiв його мiстом за вуздечку. Сватiв вдома прийняв як дорогих гостей, велiв з льоху дiстати найкращi вина, сам iм наливав у чашi вино, хвалив Тапура – який-бо вiн славний вождь, хвалив свою дочку – яка вона гарна, скромна, цнотлива i вихована, а захмелiвши (вiн пив iз тими степовиками, як рiвний з рiвними!), сам провiв iх за околицю, i довго з ними прощався та обiймався, i запевняв iх у своiй дружбi, а скiфи запевняли архонта у своiй та клялися довiку жити братами…
А повернувшись, батько намагався обняти за плечi дочку i, дихаючи на неi вином, все щось бурмотiв про те негадане щастя, котре «нарештi завiтало й до них».
– А про мое щастя ти подумав? – тiльки й спромоглася запитати отетерiла дочка.
Родон вмить протверезiв i сказав, що служити своему народу, громадянам i полiсу – то i е щастя, i вона, Ольвiя, мусить гордитися, що саме iй випало таке щастя…
Плакала Ольвiя всю нiч.
А вранцi батько вже був таким, яким вона завше звикла його бачити: суворим, насупленим, неговiрким, аж колючим на вид, iз сухим, жорстоким лицем, на якому годi було шукати бодай слiди спiвчуття…
Як не просила, як не молила його Ольвiя не вiддавати ii тим дикунам iз чужих степiв – не зважив на ii сльози, на ii молiння, на ii крик i вiдчай. Вiддав ii скiфу! Жорстокому кочовику в дикi степи, куди жоден грек, крiм купцiв-вiдчай-духiв, не ризикуе i носа потикати. Вiддав, ще й сказав:
«Нам треба змiцнювати стосунки iз кочовими скiфами. Вони – варвари, не зовсiм надiйнi, але – треба… Розумiеш, треба. Для благополуччя мiста».
Жорстокий! Родичатися iз степовиками надумав, а хiба до цього греки ворогували iз ними? Ну, ненадiйнi вони, пiдступнi, але ж i не нападали досi на мiсто. Так нi, батьковi забаглося ще й породичатися з кочовиками, мати iхнього вождя за свого зятя. От i родичаеться з кочовиками, а як iй тепер бути? Як життя свое врятувати? Доведеться iй випити до дна свою гiрку-прегiрку чашу, бо батько iз ii поневолювачами пив хмiльне вино.
Ох, батьку, батьку!… Єдина я в тебе, едина… Як ти мiг мене вiддати бозна-куди i бозна-кому?
А кибитка, осоружна ii повстяна темниця, все далi i далi котиться в глиб степiв, i з кожним обертом високих скрипучих колiс завмирае надiя повернутися до рiдноi домiвки. Немае iй назад вороття. Що скiфи беруть, те тримають мiцно i нiколи його не повертають.
Ось так, батьку! Змiцнюй своi стосунки iз кочовиками, змiцнюй на горi рiдноi дочки.
Роздiл третiй
Де ти, мiй вiрний Геракле?..
У хвилини туги з'являвся вiн.
Бачила Ясона сяючого, з нiжною блакиттю в гарних очах. Так i не зiйшлися iхнi дороги… Ясон, Ясон, ясне сонечко…
Батько мене, по сутi, продав, рiдне мiсто й пальцем не ворухнуло, щоб мене порятувати, навпаки, радiли городяни, що вiдкупилися од кочовикiв мною… Один ти в мене лишився, Ясоне, лишився далеко звiдси, за Гостинним морем, в незнаних Афiнах. Але жоден скiф, навiть уся iхня орда, не заборонить менi думати про тебе, хлопчику. Хоч ти й далеко, але ти поруч, не за морями, не за горами, не за степами, а поруч… Бачу твоi блакитнi очi, думаю про тебе, згадую… А згадувати минуле – то едине, що зостаеться менi робити у цiй кибитцi…
Пригадувала, крiзь сльози пригадувала…
У дитячi роки Ясон був великим фантазером i мрiйником. Все любив вигадувати страшнi й чудернацькi iсторii та рiзнi неймовiрнi пригоди, що буцiмто з ним траплялися.
Починав завжди так:
– Потемнiло одного разу сонце, з'явилося у наших краях страшне-престрашне страховисько… Ще злiше, як Горгона[8 - Горгона – жiноче чудовисько, погляд якого всiх, хто дивився на неi, перетворювала в камiнь (грец.).]. На Горгону глянеш – у каменюку перетворишся, а на нього зиркнеш – дим пiде з тебе!
– А що воно таке… страховисько?.. – вдаючи, що iй лячно, пошепки запитувала дiвчина. – Та ще й страшне-престрашне?
– Будь ласка, сиди i слухай уважно, – супився маленький оповiдач i весь аж переповнювався значимiстю того, що розказував. – Хiба ж невтямки? Замiсть волосся у нього змii, як у староi Мегери[9 - Мегера – уособлення гнiву i мстивостi, зображувалась жахливою жiнкою iз змiями замiсть волосся (грец.).]. Страхо-овисько-о… З одним оком, як циклоп. Крила в нього отакезнi. Як махне ними – буря гуде, сонце меркне, дерева лягають по землi, а на морi аж до неба хвилi здiймаються. От яке страховисько з'явилось одного разу в наших краях!
Ольвii i весело, i нiби трiшки аж страшно.
– Ну й вигадник ти! І де таке страховисько взялося?
Ясон думае мить, а тодi рiшуче вигукуе:
– Коли ти дiзнаешся, що воно тебе викраде i на край свiту в пазурах понесе, тодi буде не до смiху!
– Ой, страшно! – смiеться дiвчина. – І хто ж мене порятуе?
– Н-ну… – мнеться Ясон i невиразно додае: – Один iз славетних наших героiв.
– Може, Геракл? Бiльше мене рятувати нiкому.
– Ну, Геракл уже всi своi подвиги здiйснив.
Дiвчина весело дивиться на нього i сплескуе руками.
– Чи ж не ти, бува, хлопче? – А в самоi очi так i сяють, так i сяють. – Бiльше нiкому мене, нещасную, рятувати.
Пом'явшись-повагавшись, Ясон скромно признаеться:
– Ну… хоч би i я. А що? Он Ахiллу було тiльки шiсть рокiв, а вiн уже левiв та вепрiв убивав!
– Так то ж Ахiлл! – І дiвчина стрибае на однiй нозi перед розгубленим хлопцем. – То ж герой, а ти… Ой, не можу, ой, не можу… Ясон – герой! Ха-ха!..
– А ти не смiйся!..
– Так смiшно ж…
Фантазii Ясона починалися однаковiсiнько (яке-небудь найжахливiше страховисько, котре i уявити важко, негадано викрадае Ольвiю) i так само закiнчувались (Ясон пiсля запеклоi битви героiчно перемагае те всесильне страховисько i щасливо звiльняе дiвчину. Живу-живiсiньку, тiльки злякану трохи).
– І не страшно тобi, – насмiшкувато доскiпувалась вона, – iз страховиськами на герць ставати?
– Я не вiдаю, що таке ляк! – вперто вигукуе хлопець.
– Може, скажеш, що ти й самоi Ламii[10 - Ламiя – фантастичне чудовисько, що пожирае дiтей i живиться iхньою кров'ю. Ламiею лякали дiтей (грец.).] не боiшся?
Ясон на мить задумуеться: Ламiя? Це страховисько тим живе, що пожирае дiтей, i батько, тiльки, бувало, почне пустувати Ясон, застерiгав: «Ой, гляди, щоб тебе Ламiя не схопила та не згламала!»
Та заради Ольвii Ясон готовий на все:
– І Ламii не боюсь!
Ольвiя тодi кепкувала, а самiй радiсно й утiшно було, що заради неi маленький Ясон ладен битися з усiма потворами свiту.
…О, то було незабутне дитинство!
Похитуючись у кибитцi, Ольвiя, забувши про сльози, що течуть i течуть по ii щоках, все згадуе i згадуе, бо тiльки у спогади можна втекти вiд жахливоi дiйсностi, а згадуючи, забувае про все i посмiхаеться сама до себе, посмiхаеться крiзь сльози.
Спливли роки. Ольвiя одного разу, нiби мiж iншим, нагадала:
– А страховисько ще й досi не летить. Оте страшне-престрашне, котре мене крало й на край свiту несло, а ти, вiдважний герою, безстрашно мене звiльняв iз пазурiв.
Юнак густо почервонiв.
Вiд маленького фантазера Ясона з ii дитинства у ньому хiба що лишилися блакитнi очi та бiлявий чубчик, що стирчав так же смiшно й задерикувато, як i ранiше. Перед нею стояв стрункий юнак з нiжними, як у дiвчини, рисами обличчя, сором'язливий, мовчазний. Вiн нiяково переступав з ноги на ногу, червонiв, губився… А iй було приемно дивитися на нього, знiяковiлого, iз задерикуватим чубчиком i… гарного.
– Чи, може, ти вже не хочеш мене визволяти iз пазурiв того страховиська? – перепитала вона i чомусь зашарiлась.
Вони стояли одне проти одного, стояли схвильованi, розгубленi.
– Нi!.. – раптом палко вигукнув вiн.
Вона засмiялась, аби не показувати свое розгублення.
– Невже мiй Геракл наситився подвигами?
Вiн дивився iй прямо у вiчi.
– Страшне-престрашне страховисько бiльше нiколи не посмiе тебе навiть чiпати!
– Цiкаво. Чому? – Ольвiя почервонiла, бо спiймала себе на тому, що з хвилюванням чекае його вiдповiдi.
І тодi Ясон зважився.
Хитнувся до неi невловимим рухом i несмiливо ткнувся губами в ii губи… Вона тихо скрикнула. Нiби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвiя, сама не розумiючи вiд чого, засмiялась. Вiн утiкав, а вона смiялась…
І тепер вона крiзь сльози посмiхаеться, пригадуючи, як вiн ткнувся губами в ii губи…
Невдовзi пiсля того випадку Ясон на трiерi поплив до Афiн – за наукою до тамтешнiх мудрецiв.
Попрощалися вони стримано i соромливо. Ольвiя все ще вiдчувала той несмiливий дотик його губ на своiх губах, тому не пiдводила голови, щоки ii пашiли, а на губах блукала якась дивна посмiшка. Ясон теж губився, щось намагався iй сказати наостанку, але так i не зважився…
– Як приiду, – крикнув уже з трiери, – то все, все тобi скажу. Чекай мене, Ольвiе!..
Ждала його Ольвiя, ждала, виглядала.
Батьки – i його, i ii – давно вже натякали про Гiменея, бога шлюбу, мiж ними вже давно досягнено згоди про майбутне своiх дiтей. У батькiв i долi однаковi: обидва втратили дружин, рано ставши удiвцями, i вдруге не одружувались, а виховували своiх дiтей. Вони мрiють, щоб iхнi дiти стали щасливiшi за них… А щасливi вони будуть, коли поберуться, коли надiнуть на себе солодкi пута Гiменея…
Не в змозi дiвчина анi заперечити, анi схвалити угоду батькiв. Чи любить вона Ясона? Далебi, про те ще не думала. Але хлопець iй подобаеться. Навiть дуже. Вiн не лише на лицi гарний, вiн i душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дiвчина. Вiн чистий, як чистi його блакитнi очi. І е щось таке, чим вiн приваблював ii, манив…
