скачать книгу бесплатно
Могила здiймалася високо i широко. На ii вершинi вросла у траву кам'яна статуя Ора, неоковирна, грубо витесана iз каменю. Ор сутулий, в гостроверхому башлику, руки на животi складенi, на свiт бiлий спiдлоба дивиться… За поясом стирчить нагай, висить акiнак. Грубезний камiнь лише пiдкреслював могутнiсть померлого вождя, навiвав страх, адже навiть у свiтi пращурiв Ор все одно могутнiй i знаний!
– Батьку мiй, великий вождь Ор! – крикнув Тапур, зупинившись бiля пiднiжжя могили. – Це я, твiй син, Тапур, приiхав до тебе у гостi. Подивись у бiлий свiт, тебе вiтае твiй син Тапур. Як тобi живеться у тiм свiтi? Ти всiм задоволений, великий вождь?
І вмовк, прислухаючись. Вiн мовчав якусь хвилю i хмурнiв. Але виду не подав.
– Ти незадоволений тим свiтом? – запитав Тапур. – Але ж я вiдрядив тебе туди з усiма почестями, i могила твоя найвища у наших краях. Чому ж тобi бути невдоволеним?.. Поглянь краще на твого сина i на його нову жону, котру вiн роздобув собi у грекiв. Сам грецький архонт вiддав менi свою дочку!
Толочачи ковилу, конi легко винесли iх на могилу, аж до почорнiлоi грубезноi статуi вождя.
Лице Ора надуте, губи вiдкопиленi, i на бiлий свiт вiн дивиться пихато.
– Таким гордим Ор був i за життя, – сказав Тапур. – Його погляду всi боялися. Один лише голяк Скiл не злякався.
Ольвii здалося, що грубезна каменюка ворухнула надутими губами: чи плямкнула, чи хотiла щось сказати. І iй стало страшно, i вона поспiшно опустила очi.
– Подивися, Ор, на мою грецьку жону! – весело вигукнув Тапур. – Вона дорожча менi за найдорожчого коня! Вона народить менi сина-орла, i я залишу для нього цi степи i табуни своi! Ти мене чуеш, Ор? Твоi губи надутi. Чому вони надутi? Ти чим незадоволений? Подай же голос, чи подобаеться тобi моя жона?
І вмовк прислухаючись, нiби чогось чекаючи.
Зненацька по той бiк могили свиснув бабак.
– Чую!.. – стрепенувся Тапур. – Чую посвист бабака. Ор подае знак, що йому сподобалась моя грецька жона. Вiн схвалюе моi задумки.
– А де твоя мати? – запитала Ольвiя, коли вони, спустившись з могили, помчали рiвниною до вiйська.
– Не знаю, – неохоче вiдповiв вiн. – Напевне, десь блукае у свiтi предкiв. Коли помер вождь, мати, а вона тодi була молодою та гарною, мусила iти за ним у свiт предкiв. А iй дуже хотiлося жити тут, у бiлому свiтi.
– І… що?
– Утекла. Вона виявилась боягузкою. Злякалася, що iй залiзним цвяхом проб'ють лоба i покладуть у могилi поруч з Ором. Щезла вночi. Куди вона хотiла тiкати – не знаю. Знайшли ii через три днi. Точнiше, знайшли те, що лишилося од неi. Їi пошматували вовки. За те, що не захотiла iти з вождем у той свiт. Вона й пiшла у той свiт, але без почестей. Кiстки ii й досi десь валяються у степу.
– Як ти смiеш так… про свою матiр? – вражено вигукнула Ольвiя. – Невже ти такий… жорстокий? Байдужий до чужого горя?..
– Мати порушила закон предкiв, – вiдмахнувся вiн вiд ii слiв. – Вона не захотiла йти за своiм чоловiком у той свiт. От за це ii вовки й покарали. Тiльки й того.
Ольвii здалося, що в ту мить над степом пролетiла шквиря – i все тiло ii взялося наче кригою.
«Я теж… стану дружиною скiфського вождя, – мигнула розпачлива думка. – Що як раптом з Тапуром… Або у сутичцi загине… Невже й менi проб'ють цвяхом чоло i кинуть мене у яму?..»
Яким пiдступним, страшним i жорстоким видався iй у ту мить скiфський степ!..
Роздiл восьмий
Правнуки Тала
Кожний вiльний скiф спершу навчиться iздити на конi, а вже потiм – ходити. Так було споконвiку, звiдтодi, як хитрий Тал здобув скiфам Владу над дикими кiньми. І так буде завжди, допоки скiфи житимуть у цих степах.
Про це, iдучи верхи у головi свого вiйська, спiвав Тапур.
Скiф не чекае готовоi пiснi, вiн сам ii, залежно вiд настрою, творить i спiвае. А спiвае про все, що побачить у степу. Їде собi, похитуеться в сiдлi, дорога довга, рiвнини одноманiтнi, тож вершник i спiвае… Пролетiв орел над степом, скiф спiвае про орла, який пролетiв степом, шмигнула зеленою травою руда, аж вогниста, лисиця, скiф i про лисицю вогнисту у зеленiй травi заспiвае. Про що думае – те й спiвае. Що на серцi мае – про те й спiвае. Радiсть – спiвае, гнiв – спiвае, удача – спiвае, невдача – теж спiвае… А Тапур про коней любить спiвати, бо конi для скiфа – то все. Бо скiф без коня, що степ без сонця, земля без дощiв. Пiшки далеко не пiдеш у степу, на сусiднi племена за здобиччю i рабами без коня не нападеш, i битися пiшому – не те, що верхи… А колись у скiфiв не було коней. Гай-гай, як давно то було, тiльки-но бiлий свiт народжувався, а першi скiфи з'явилися у цих степах. І було тодi у степах повно-повнiсiнько диких коней. Куди оком не кинь – всюди табуни, та тiльки не пiдступишся до них – дикi конi, як звiрi, близько до себе не пiдпускають!
Як же вкоськати, як приборкати диких коней? Зле у степах без коней. Як без рук чи без нiг!
От один скiф, його звали Талом, почув, що буцiмто у степу е цариця-кобилиця, повелителька степових коней. Слухаються ii конi, i мае вона Владу над кiньми. І забаг Тал роздобути оту Владу над кiньми i рiд свiй у сiдла посадити. Тож гайнув вiн на пошуки тiеi царицi-кобилицi. Довго-довго блукав степами, з сил уже вибився, але вперто йде i йде. Бо сказав своему роду: без Влади над кiньми я не повернуся! А був вiн упертим i коли чого хотiв, то не шкодував i себе. От дiйшов вiн до Глибокоi балки, на днi якоi бiг струмок. Там i жила цариця-кобилиця. Глянув на неi Тал – волосся йому на головi сторч стало. Голова у бiлоi кобилицi – жiноча, а все решта – як у коня. Коли мчала степами цариця бiлих коней, то земля двигтiла i гул такий iшов, що птицi з неба од того гулу мертвими на землю падали. Балки та яри у степах – то слiди тiеi царицi-кобилицi, то вона пiд копитами своiми iх полишила.
– Чого тобi, скiфе? – сердито питае та цариця. – Як ти смiв на моi очi з'являтися?
Тал поборов страх, вклонився i каже смиренно:
– О велика i грiзна царице степових коней! Славна мати-кобилице роду конячого, прохаю тебе i увесь наш скiфський рiд прохае: дай нам Владу над кiньми, бо не хочуть нас слухатися конi, а пiшому у степах кепсько жити!
Тупнула цариця одним копитом – дрож по землi пiшла!
Ледве Тал на ногах утримався.
Тупнула цариця другим копитом – земля загойдалася…
Заiржала цариця – трохи було не оглух Тал.
І все ж вiн не вiдступив, вистояв перед царицею-кобилицею, а та блиснула вогняними очима i питае:
– А нащо тобi i твоему роду скiфському Влада над кiньми?
– Хочемо коней приручити i мати iх за вiрних помiчникiв, – одказуе Тал. – Тяжко скiфам без коней у степу жити. Нiг не вистачить степами бiгати.
Як заiрже враз цариця усiх коней, аж вогонь iз нiздрiв пiшов, аж трава полягла й обгорiла.
– То ви хочете вiльних коней у роботу запрягти? Вудила iм у роти повставляти? Не дам я вам Влади над кiньми! Йди геть, нерозумний скiфе, доки ще живий!
Позадкував Тал i кинувся тiкати, радий, що цариця-кобилиця хоч живим його вiдпустила. І на тому спасибi.
От пiшов вiн куди очi дивляться, бо не можна йому до свого кочовища вертати, слово дав, що повернеться тiльки iз Владою над кiньми. Тому й пiшов степами блукати. Йшов, йшов, стомився, нiг уже нiби й немае, присiв… Коли чуе, хтось пищить… Оглянувся Тал – нiкого не видно. Звiсив голову – думу думае, що ж йому, бiдолашному, тепер дiяти i куди податися?.. Коли чуе – хтось пищить-дзижчить йому у вухо.
– Ти хто? – схопився Тал.
– Комарик, – чуеться у вiдповiдь.
– А чого тобi треба?
– Я з голоду помираю, – пищить комарик, – дай менi краплину своеi кровi, i я знову житиму.
– Пий! – махнув Тал рукою. – Навiщо менi моя кров, коли я не можу тепер до свого роду повернутися.
От комарик напився з його шиi кровi, а тодi й питае:
– А чому ти, добрий чоловiче, такий сумний i чому ти не можеш до свого роду повертатися?..
Тал i розповiв йому про все.
– Не горюй, – пищить комарик. – Ти мене з бiди виручив, i я тобi пособлю. Знай же, Влада над кiньми захована у нiздрях царицi-кобилицi. Я допоможу тобi здобути Владу над кiньми.
– Тю!.. – здивувався Тал. – Чи знаеш ти, що цариця-кобилиця така завбiльшки, як п'ять коней разом? Як же ти у неi Владу вiдбереш?
– Іди за мною i ти сам побачиш.
Знизав Тал плечима, менi, мовляв, все одно, i пiшов, а комарик за ним назирцi летить. От дiсталися вони до Глибокоi балки, вздрiла Тала цариця-кобилиця, гнiвом спалахнула, аж iскри iз очей ii посипались, аж трава навколо зашкварчала.
– Ти знову, скiфе?!! – кричить так, що Тал аж захитався i ледве-ледве на ногах устояв. – Ну так бережися, втрете ти сюди не прийдеш. Мене двiчi бачити однiй людинi не можна.
«Пропав… – злякався Тал. – Треба ж було послухати того комарика… Тепер хоч проси, хоч моли, не вiдпустить коняча повелителька».
А комарик тим часом до царицi пiдлетiв, у нiздрю iй залiз i лоскоче там… Цариця-кобилиця не стрималась i я-ак чхне! Аж трави у степу вилягли! А з ii нiздрi i викотилось яйце, впало до нiг Тала i розкололося… Вискочив iз яйця срiбний ховрах i хутчiй навтьоки!
Але Тал не дрiмав, лук вихопив, прицiлився i пустив стрiлу. Недалеко й вiдбiг ховрах, як стрiла наздогнала його. Вiн i розпався. Пiдбiг Тал i тремтячими руками схопив Владу над кiньми – Золоту Вуздечку. Як уздрiла ту Золоту Вуздечку цариця-кобилиця в руках у Тала, так i закам'янiла…
Кажуть, на скелю перетворилася.
І понинi стоiть бiля Глибокоi балки страшна скеля з головою жiнки, а з тулубом коня. Ото i е цариця-кобилиця диких коней.
А Тал щасливо повернувся до свого роду iз Владою над кiньми i з Золотою Вуздечкою. Маючи Владу над кiньми, скiфи половили диких коней i приручили iх. Ось звiдтодi вони й не мислять себе без коней. Тiльки не у всiх, звiсно, конi е, а тiльки у сильних цього степу. Таких, як Тапур!
Останнiй день путi Ольвiя iхала в головi валки, поруч з Тапуром. Їхала, намагаючись нi про що не думати. Що буде – те й буде. Чи змирилась iз своею долею, чи на серцi все перекипiло – не доскiпувалась, не дошукувалась причин. Що буде – те й буде, а назад i справдi вже немае вороття. Така, мабуть, ii доля-доленька гiрка…
А поперед них, на вiдстанi польоту двох стрiл, то розсипаючись по рiвнинi, то знову збираючись у гурт, мчала сотня розвiдки.
Невдовзi загiн iз сотниками на чолi пiднявся на узвишшя, на якому виднiлася вишка, вершники замахали руками, пiдкидаючи вгору своi башлики i ловлячи iх на древка списiв, i враз зникли з обрiю.
– Розвiдка вже в долинi. – Тапур повернув до Ольвii засмагле, аж чорне од степового вiтру, обличчя, на якому сховалися у щiлини променистi очi. – Там, за сигнальною вишкою, – мое кочовище. Ми – вдома!..
І вершники почали пiдкидати вгору своi башлики й ловити iх древками списiв.
– Який дiм, як… усюди степ, – зiтхнула Ольвiя i вiдчула нараз спалах пекучоi туги за своею домiвкою, за рiдним краем.
– О, степ для скiфа – то i е домiвка! – шкiрив Тапур слiпучо-бiлi зуби. Вiн був без панцира, у легкiй повстянiй куртцi, у чорному похiдному башлику. – Ого-го, яка домiвка для скiфа оцей степ! – Його чутливi нiздрi принюхувались до вiтру. – Моi нiздрi вiдчувають дим кочовища! Де б не носили нас, скiфiв, швидкi конi, а вдихнеш дим домашнiх вогнищ, i наче нова сила вливаеться в нашi тiла.
Невдовзi вони вже пiднiмалися на узвишшя, де стояла стара, почорнiла сторожова вишка iз сухим хмизом i кiстками тварин на верху. До вишки була притулена довга тичина з намотаним пуком соломи, котрим на випадок тривоги i пiдпалять хмиз на вишцi. У тiнi вишки, розкидавши руки i ноги, пiдклавши пiд голову сагайдак iз стрiлами, голiчерева хропiв простоволосий скiф. Неподалiк пасся його кiнь.
Один з вершникiв, вихопивши лук, прицiлився i пустив стрiлу, котра iз свистом вп'ялася у траву бiля самiсiнького вуха сонного дозорця. Вiн вiдразу ж схопився, наче хто його пiдкинув, i хрипло закричав:
– О-о!.. Я чую спiв скiфськоi стрiли бiля свого вуха. Ара-ра, скiфи! Із здобиччю!
– Хто у тебе десятник? – сердито запитав Тапур.
– Сколот, найзнатнiший вождь, хай даруе тобi Папай тисячу лiт! – вже без особливоi бадьоростi одказав дозорець.
– Передай десятнику Сколоту, щоб вiн тебе добряче вiдшмагав трихвостим нагаем! А як вдруге спатимеш, стрiла може вп'ястися у твое вухо, i ти ризикуеш оглухнути навiки!
І оперiщив нагаем свого коня.
Ольвiя ледве встигала за своiм вождем.
Спинилася на краю узвишшя.
Глянула Ольвiя i на мить аж зажмурилась: вся долина була забита повстяними кибитками, i лише на взгiрку, де було трохи вiльнiше, виднiлися бiлi та чорнi шатра. Звiдусiль у долину спускалася безлiч стежок, пробитих людьми i кiньми, добiгши до крайнiх кибиток, вони зникали, наче щезали на днi морському. Здавалося, що те застигле море кибиток ось-ось заворушиться, завертиться в безладнiй круговертi, й кибитки почнуть давити й трощити одна одну. А ще Ольвii здалось, що нiхто – нi звiр, нi людина, – пiрнувши у той табiр, уже не зумiють виплутатись на волю i назавжди лишаться його бранцями. Така ж сумна доля чекае i на неi – вiднинi бранку скiфського табору.
І на мить iй стало страшно i захотiлося хутчiй, доки вони ще не пiрнули в те море кибиток, повернути коня назад i гнати його, гнати геть подалi, туди, де простiр i воля…
Та, глянувши ще раз, Ольвiя трохи заспокоiлась: кожна кибитка стояла на своему мiсцi, мiж ними були стежки, на яких гралися дiти, ходили кози та вiвцi, там i тут миготiли вершники. Ось вже й розвiдувальна сотня увiрвалась у кочовище, збудоражила всiх, i навстрiч вiйську бiжать жiнки в яскравих убраннях i голi, загорiлi до чорноти дiти.
Спустившись з узвишшя, вiйсько витяглося i, звиваючись, як велетенська змiя, пiдходило до кочовища. Поминули Три Колодязi на перехрестi, зруби яких були викладенi з камiння, й пiд'iхали до околицi кочовища, де жили найбiднiшi скiфи у драних шатрах чи й просто в благеньких куренях. Тут, на околицi, почали ставати таборами вершники iнших родiв, у кочовище ж, в оточеннi жiнок i дiтей, увiйшли тiльки своi.
Тапур з Ольвiею, в супроводi воiнiв та слуг, попетлявши мiж кибитками, пiднялися на взгiрок, де в оточеннi багатих юрт старiйшин i знатних мужiв стояли великим пiвколом десять бiлих шатрiв вождя.
Неподалiк найбiльшого i найпишнiшого шатра, над яким маяли на списах кiнськi хвости, на землi було викладено бiлим камiнням коло. Всерединi того кола на старiм потрiсканiм каменi лежала бронзова сокира з нагаем – символи родовоi влади Тапура.
Спiшились, слуги миттю забрали коней i, понакривавши iх попонами, повели у долину прохолонути пiсля довгоi iзди, а Тапур i Ольвiя спинилися перед колом.
Скiфи щiльно оточили взгiрок з десятьма бiлими шатрами. Мiж ногами в дорослих нишпорили дiти i тикали на Ольвiю пальцями.
– Оно-но… чужачка.
Загадкову чужоземку роздивлялися i скiф'янки.
Нова жона iхнього вождя у скiфському вбраннi: в гостроверхiй шапочцi, отороченiй хутром видри, на спину, на малинову куртку, спадае покривало iз золотими бляшками, у шароварах, в м'яких сап'янцях. Обличчя ii ледь видовжене, чисте, нiжне, трохи смагляве, з тонкими бровами, що здiймаються над лобом, як два крила, iз живими очима, гарним ротом, з губами, що наче намальованi… Вродлива, випещена, не спалена степовим сонцем, не пошерхла од гарячого вiтру… Що й казати, заздрiсно зiтхали скiф'янки, вмiють гречанки слiдкувати за своiм обличчям. А ось як поживе з iхне у степу – де й дiнеться ii врода, злиняе, вигорить на сонцi та вiтрi…
З-за жiнок виглядають дiвчатка в маленьких шапочках, з-пiд яких на плечi й спину спадае безлiч кiсок з рiзнобарвними кiсничками. Блискучi iхнi оченята повнi цiкавостi й захвату: гарна чужоземна жiнка, гарна! От якби й нам такими стати!
Та ось Тапур ступив у бiле коло, взяв у руки бойову сокиру свого батька, потряс нею над головою, крикнув:
– Я повернувся, сини бойового кличу «арара»!
– Арара! – озвався рiд.
Тапур поклав сокиру, узяв родовий нагай, що передавався з поколiння в поколiння, цьвохнув ним.
– Я повернувся, скiфи!!!
І родичi покiрно схилили голови перед вождем iз нагаем у руках.
Тапур поклав нагай у коло, випростався гордовито i хизувався перед родом своiм, що схилив покiрно голови.
Потiм до вождя пiдiйшли сивобородi старiйшини, вклонилися йому i щось говорили, але Ольвiя не прислухалась. Їi зацiкавило четверо дiвчаток десяти-чотирнадцяти рокiв у яскравих платтячках, у гостроверхих шапочках, з безлiччю кiсок. Вони не зводили iз вождя захоплених очей. Та ось ритуал зустрiчi закiнчився, i дiвчатка, пiдбiгши до вождя, засоромились i, штовхаючись, намагалися сховатися одна за одну.
– Що, сороки? – посмiхався до них вождь ласкаво i тепло.
– Чи здоровий ти, батьку? – задзвенiли дiвчачi голоси. – Хай бог Папай дасть тобi силу!
– Я – здоровий, а ви, сороки, чи здоровi?
