скачать книгу бесплатно
Ясон мав ось-ось повернутися.
Мрiяла… Припливе Ясон, осiдлають вони коней i помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней вiдпустять пастися, а самi зiйдуть на високу скiфську могилу, сядуть на вершечку, i буде вона слухати його розповiдi: про iншi моря, про чужi краiни, про тамтешнi народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетнi Афiни… Слухатиме, захоплюватиметься i дивитиметься у його нiжнi i такi вiдданi блакитнi очi… Чи пiдуть вони у гавань зустрiчати, як колись у дитинствi, кораблi iз чужих морiв…
Не повернувся Ясон, а натомiсть iз далеких степiв, з-за Борисфену, примчав цей хижий скiф i вихопив ii з гнiзда, вихопив гострими пазурами, як орел хапае беззахисну перепiлку…
Ох, Ясон, Ясон…
Ти вигадував колись рiзнi химернi страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетiло. Схопило Ольвiю. І вiн, ii юний i вiрний Геракл, виявився безсилим…
Тяжко, душно.
Здавалось, ще мить, i вона не витримае.
Шарпнула запону кибитки, вiдкинула ii, спрагло, як потопаюча, вхопила свiжого повiтря…
– Прощай, Ясоне, – тiльки й прошепотiла. – Не судилось…
Роздiл четвертий
Хай буде дочка Ольвiею
Степ!..
Товаришу ти мiй, друже мрiй моiх i прогулянок, як я тебе любила, як тобi вiрила – то чому ж ти мене зрадив?
Я знаю, ти завжди буваеш рiзним – чарiвним i неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.
То чому ж ти мене зрадив?
Я знаю, ти змiнюешся не лише протягом року – весною, влiтку, восени чи взимку, – ай протягом дня. Бо вранцi ти легкий, свiжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний i м'який, а вдень – спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких дорiг мандрiвник, а увечерi ти знову умиротворений, спокiйний, наче мудрий i гречний дiд.
У сонячний день ти один, у хмарний – зовсiм iнший.
Таким же рiзним ти буваеш у вiтровii i тишу, у спеку i в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваеш i залежно вiд того, з якого мiсця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсiм не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, iншим ти буваеш для птахiв, котрi дивляться на тебе iз блакитного чи грозового пiднебесся…
Многоликий i незбагненний степ!
Рiзний ти, але не вiрила, не вiдала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у своi глибини, звiдки, як iз дна морського, вже немае вороття.
Ганялися колись за мною фракiйськi волоцюги, яких чимало переходить Істр i тиняеться тут з надiею поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тодi. Не вiддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокiй балцi. Я тодi навiть батьковi не сказала, iнакше б i за мiсто не велiв виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер вiддав мене людоловам?
Нiщо так не любила Ольвiя, як степ.
З ранньоi весни i до пiзньоi осенi бувала вона у степу.
Тiльки зникне бiла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за мiсто. І хай ще по балках i яругах ховаеться снiг, ще на горбах паруе земля i всюди жебонять струмки, а степ уже дихае свiжiстю, i вiтри його – манливi й тривожнi. І на душi тодi неспокiй, i кудись тебе тягне, а куди – i сама не збагнеш. Повеснi степ жовтувато-бурий вiд торiшнього стоколосу безостого. Вiн наче пробуджуеться зi сну, розплющуе своi вологi очi.
А вже з кiнця квiтня рiвнини стають барвистими, i на бурому тлi степу то там, то тут темнiють фiолетовi озерця. Пiд'iдеш ближче – тисячi квiток, як нiжнi дзвоники, схиляють голiвки, i здаеться, вiйне вiтер – i ось-ось задзвенять безмежнi рiвнини.
А виберешся з мiста ще через день-два, i вiн уже iнший – золотисто-жовтий. То буяе першоцвiт весняний.
А ще через день заблакитнiе фiалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рiвнини.
А в тиху i сонячну днину вiдкрие своi квiти горицвiт весняний, i степ наче в золото вбираеться.
– Гори, гори, цвiт!.. – смiеться дiвчина, i здаеться, що степ i справдi горить, палахкотить жовтим вогнем.
А вже на початку травня степ вбираеться в зеленi шати. І тодi вiд краю i до краю – смарагдове море, у якому то тут, то там квiтне жовтозiлля, синьо спалахуе волошка… Пiшов у рiст тонконiг, та так дружно, так рясно, що кiнь бреде немов зеленим шумовинням…
Мимо кибитки проскакують вершники, пiстрявою гадюкою звиваеться в долинi валка… В пiднебессi ширяють орли… Та сиве марево на обрii, та далина, та вiдчай…
Вже цвiла шовкова трава – ковила, i степ вкотре змiнював свое вбрання. Нинi вiн зовсiм невпiзнанний. Остюки в ковилi шовковистi, срiбнi. Глянеш – наче плюскотливi озера розлилися по степу, а ген, бiля обрiю, злилися у рiку.
Зацвiте ковила – шовкова трава – кiнець веснi.
Кiнець…
І ii веснi теж кiнець.
І безсила вона врятувати себе – тисяча вершникiв скаче за ii кибиткою-темницею. Є в неi, правда, скiфський акiнак – на поясi висить, та хiба зборе вона ним тисячу вершникiв, та ще одного – молодого хижого вождя? Тiльки i може, що руки на себе накласти. Гострий скiфський акiнак, дуже гострий.
– Чому дочка архонта печалиться?
Здригнулась Ольвiя вiд несподiванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче вiн – ii поневолювач. Його кiнь гризе золотi вудила, i сам вiн – вождь – весь у золотi… Бляшки, пiхви акiнака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, i вуздечка в золотих бляшках. Хизуеться… Ач, який хват i зух!
– А чому дочка архонта мусить радiти? – на його запитання i в тон йому запитала Ольвiя.
– О, дочцi архонта буде гарно в степах.
– Нi, – одказала, дивлячись мимо нього у степ, – дочцi архонта буде гарно тiльки у мiстi.
Його кiнь махнув головою, наче кивав на знак згоди.
– Бачиш, навiть кiнь твiй розумiе мене.
– А чому тебе так звати – Ольвiя? – запитав вiн зненацька. – Адже ж твое мiсто теж називаеться – Ольвiя.
– Чому та чому… – Помовчала. – За заслуги мого батька, ось чому. Хiба скiфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..
– У тебе гарне iм'я… Ольвiя, – сказав вiн замислено. – Повiдай менi, хто тобi дав таке iм'я.
Ольвiя народилася i виросла у найбiльшiй i найзначнiшiй грецькiй колонii Пiвнiчно-Захiдного Причорномор'я, котра славилась як великий ремiсничий, торговий i землеробський центр усього Понтусу Еуксiносу.[11 - Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море (грец.) – Чорне море.]
– Тiсно стало грекам у Грецii…
Так казав iй батько.
Ольвiя не могла збагнути: як це грекам та раптом стало тiсно у Грецii? Але батько на запитання, як та чому iхнi предки з'явилися на берегах Понтусу Еуксiносу, незмiнно вiдповiдав:
– Тiсно стало грекам у Грецii, от i перебралися аж сюди.
– В чужi краi?
– Колись вони були чужими, а потiм стали своiми.
– Тiсно… Чому на своiй землi було тiсно?
– Навiщо воно тобi?
– Все хочу знати, – вiдповiдае дочка замислено. – Може, колись пощастить побувати у Грецii, на своiй прабатькiвщинi, то все мушу знати.
– Давно те було, – неохоче одказував Родон, – я вiд батька свого чув, а вiн – вiд свого… Ох, давно було. Тiсно тодi грекам стало у Грецii. Не так тiсно, як кривдно. Знатнi роди, в руках яких була вся влада, почали все бiльше i бiльше притiсняти селян, захоплювали iхнi землi, а самих господарiв перетворювали на рабiв. Селяни не корилися, боролися, але що вони могли вдiяти? Та й з багатiями-землевласниками iм не позмагатися. У тих господарства були мiцнiшi. Втративши землю, йшли у мiста, але там своiх бiдарiв було повно. Особливо ремiсникiв, якi не знали, кому збути своi вироби… Куди подiтися? Селяни об'еднувалися з мiською бiднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися iз родовитою знаттю. Безземельних бiдарiв бiльшало у мiстах, вони ставали небезпечнi для влади. Їх треба було кудись дiти, аби пожежi не охопили мiста… Ось тут i допомогла колонiзацiя. Всi, хто не знаходив на батькiвщинi собi мiсця й шматка хлiба, всi, хто мрiяв про власну землю, – всi ринули в чужi краi…
Колонiстам торували шляхи торговi каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужi краi, вони засновували своi факторii, вони й пiдказували, де краще поселитися. Мiста, аби якось спекатись бунтiвноi голоти, ладнали каравани, згукували добровольцiв…
У колонiсти йшли i представники родовитоi знатi, якi потерпiли поразку в боротьбi за владу, купцi, ремiсники, але основну масу складала сiльська i мiська бiднота, котра вiдправлялася в чужi краi з надiею мати землю. Із собою перевозили в колонii жерцiв, зв'язаних з культами полiсних богiв метрополii, а також iз вогнища мiста брали священний вогонь. Мiж метрополiею i колонiями iснували мiцнi зв'язки, колонiсти брали участь в релiгiйних святкуваннях, посилаючи в метрополiю своiх послiв, в колонii установлювався такий, як i в метрополii, полiтичний устрiй, тi ж закони, тi ж культи богiв, i горiв той же вогонь, що i в метрополii. Та невдовзi колонii почали ставати незалежними од метрополii, тiльки пiдтримували з нею тiсну торгiвлю, перш за все направляючи на прабатькiвщину хлiб, якого так не вистачало Грецii.
Так i виникло поселення грекiв на островi Березанi. Але життя на островi виявилось не зовсiм зручним (брак питноi води, хвилi розмивали береги тощо), i згодом, у першiй половинi VI ст. до н. е., колонiсти перенесли свое поселення з острова на материк. Ось тодi на правому березi Бузького лиману, неподалiк вiд мiсця його впадiння в Днiпровський лиман, i виникла Ольвiя.
А виникла вона iз землянок.
Для синiв сонячноi Еллади клiмат Пiвнiчного Причорномор'я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.
У цих краях камiнь був не всюди, пiд ногами ж була земля – тверда, надiйна. Для бiднякiв – то едине багатство.
Кайлами довбали тверду землю, рили на свiй рiст чотирикутнi ями, на стовпах ставили двосхилi чи односхилi дахи. Зверху клали палiччя, обмазували його глиною iз соломою – ось i увесь дах.
Яка сiм'я – така й землянка.
Хто бiлив стiни глиною, хто обставляв iх плетеним тином з лози, а хто просто так жив, лишень пригладивши землянi стiни водою.
Долiвку вимазували глиною, застеляли ii камкою.
У землянках вздовж стiн – лежанки з материкового грунту, в одну iз стiн врiзали склепiнчасту пiч. В iнших i печей не було – просто ямка в долiвцi для вогнища. Для опалення взимку та приготування iжi – глинянi жаровнi, в яких жеврiло деревне вугiлля.
У стiнах видовбували нiшi, де ставили свiтильники, кiлiки для пиття, чашi, посуд. В долiвку часом вкопували амфори для вина, води чи маслиновоi олii.
За кожною землянкою – льох, зерновi комори, цистерни для води, лiтнi печi, всi вони були землянками. Ще далi – ями для смiття та попелу. Все мiсто було земляним. Так жили першi поселенцi, iхнi дiти i внуки. І лише згодом почали з'являтися першi наземнi будинки, храми, господарськi будiвлi, i вже в часи Ольвii мiсто потроху набувало вигляд… мiста.
А навколо нього слалися родючi землi, багатi на трави пастiвники, рiки й лимани були повнi риби, i – безмежна степова далечiнь.
Та ще небо.
Небо, небо, небо.
Високе, дзвiнке, бездонне.
А могутнiй Днiпро-Борисфен так полонив грекiв своею красою i величчю, що ольвiополiти iнодi називали себе ще й борисфенiтами.
Спливали роки, розширювалось, забудовувалось мiсто. Оборонних стiн ще не було – вони з'являться через сотню лiт, i вже полководець Александра Македонського Зопiрiон у 331 роцi до н. е., який прийде брати штурмом Ольвiю, зупиниться, вражений, перед ii могутнiми стiнами i вежами. Пiсля довгоi осади вiн пiде назад iз своiм 30-тисячним вiйськом, так i не здолавши грекiв. Але стiни з'являться згодом, а поки що беззахисне мiсто торгувало й дружило iз сусiднiми племенами, i дружба та торгiвля захищали мiсто не гiрше мурiв, i в Грецiю йшов i йшов скiфський хлiб.
Мiсто було названо Ольвiею, що в перекладi зi старогрецькоi означае «щаслива», «щасливе мiсто».
І попливли звiдтодi роки та роки.
У тi часи, про якi йде мова, найбiльшу владу в мiстi мав архонт. Вiн не тiльки керував колегiями, а й мiг скликати в разi потреби народнi збори. Одним iз крутих владик мiста був тодi Родон – батько Ольвii, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син i онук гончарiв, вiн так зумiв утвердитись, що народнi збори його единого переобирали щороку, i вiн десятки лiт лишався архонтом. Його вицвiлi сталистi очi нiколи не знали спiвчуття чи жалю i визирали з-пiд насуплених кущуватих брiв, мов наконечники смертельних стрiл.
Нелегко було з ним городянам. «Не архонт, а камiнь», – говорили про нього. Але за справедливiсть, якою вiн незмiнно вiдзначався на посту архонта, за пiклування про полiс, за чеснiсть i ненависть до зради й пiдлоти його поважали, йому вiрили. Таким i мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рiшучим i безжалiсним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.
Хоча Родон i досяг влади, поваги й багатства – мав один з найкращих будинкiв у мiстi, кiлька майстерень, слуг i рабiв i чимало золотих речей, але не гордував, не виставляв себе i був завжди витриманий, рiвний з усiма вiльними городянами – хай то бiдняк, чи купець, чи знатний ольвiополiт. Бо завжди пам'ятав, з якого вiн роду вийшов. Його предки – безземельнi бiдарi з Мiлета – приiхали колись до берегiв Понту без монети в капшуку, а з самими лише руками – працьовитими i мозолистими. І жили вони тодi, як i всi, у звичайнiй землянцi з непобiленими стiнами, а спали на каменi, часом не маючи шматка хлiба, але трудилися день у день, вiрили, що доля таки змилостивиться i над ними. Дiд його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, лiпив посуд, i в архонта й досi зберiгаеться в будинку трiснута амфора для вина, виготовлена руками дiда. З неi вiн п'е вино тiльки в урочистих випадках, не забуваючи при цьому пом'янути дiда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд, а потроху й торгував ним, спершу в Ольвii, а потiм рихтував каравани й далi. Пiд кiнець життя вiн став купцем, небагатим, правда, середняком, але – купцем. Купив собi раба, мав слугу. Якось поiхав вiн у степ за Борисфен продавати своi вироби, поiхав i не повернувся. Нi вiн, нi раб його, нi слуга… Людина iнодi зникала в безмежних чужих i загадкових степах безслiдно, зник i батько безслiдно. Де урвалось його життя – того нiхто не знав. Чи розбiйники в степу пiдстерегли, чи власний раб вночi прикiнчив, а сам, захопивши добро господаря, втiк (бувало й таке), чи до злих племен батько потрапив, а тi зробили його рабом та продали скiфам, чи савроматам, або ж i гетам на той бiк Істру, чи хижi звiрi десь розтерзали, чи з дороги збився та в степу заблудився… Дiзнайся тепер!.. Степи таемниць не вiдкривають.
Але сина свого, Родона, вiн устиг вивчити, дав йому не лише освiту, а й статки – людиною незалежною зоставив. Правда, зiтхав iнодi, що син його единий не йде по батьковiй лiнii, не виявляе кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства – до полiтики його тягло. На всiх народних зборах вiн прохав слово i вмiв красно говорити. І красно, i по дiлу. Його запримiтили магiстрати, почали давати рiзнi доручення, а згодом, як вiн уже мав чималий досвiд, здобув повагу, архонтом його вибрали.
Сiмнадцять лiт тому, коли в Родона народилась дочка, народнi збори постановили: за великi заслуги батька перед полiсом i народом хай буде дочка архонта зватися iм'ям рiдного мiста!
Хан буде вона Ольвiею! Хай буде вона щасливою!
Хай буде…
Над Ольвiею – щасливим мiстом грецьких колонiстiв – голубiло небо, i теплий весняний вiтер гудiв у вiтрилах трiер, що стояли у гаванi, гудiв над священним мiсцем – теменосом, над агорою, над лиманом, над далеким звiдси Гостинним морем.
Родон був щасливий, як нiколи. О, такоi весни у нього ще не було. Вiн любив юну свою дружину, мав дочку, i здавалося, щастя нiколи не покине його. Хоч i довго воно шукало архонта, а таки знайшло i пригрiло його.
Але й тут вiн залишився вiрним собi: стримав, здавив у собi ту радiсть. Розiмкнув важкi щелепи з владним, рiзко окресленим ротом, ворухнув сухими губами:
– Я – архонт, син i онук гончарiв, клянусь богами – не зганьбить моя Ольвiя честi й великого довiр'я народу! Клянусь богами, що я – син i онук гончарiв – i далi служитиму полiсу i народу чесно та справедливо! Клянусь богами, що я – архонт, син i онук гончарiв, – заради благополуччя рiдного мiста i народу не пошкодую свого життя i життя своеi дочки!..
І вiн не пошкодував, архонт виконав свою клятву.
Прийшли скiфи, i вiн вiддав ii скiфам, вiддав в iм'я вищих iнтересiв полiса. А iй нагадав:
– Ти пам'ятаеш, яку шану виявили тобi ольвiополiти, назвавши тебе iм'ям рiдного мiста?
– Пам'ятаю, батьку.
– Ти в боргу перед мiстом, – нагадував вiн iй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.
Це були високi слова, слова, з пафосом мовленi, i Ольвiя теж з пафосом вигукнула:
– Я готова вiддати життя за вiтчизну, тiльки… – І вже тихiше закiнчила: – Тiльки не йти до того скiфа у кибитку чи шатро.
– Коли служать рiдному мiсту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.
– Батьку!.. – зойкнула вона. – Я розумiю, але…
Та батько був невмолимий.
– От якраз вiтчизнi ти й послужиш, дочко, якщо пiдеш за скiфа. Якщо станеш дружиною повелителя кочовикiв, одного з претендентiв на верховну владу в Скiфii. Ти допоможеш ще бiльше змiцнити мир i торгiвлю мiж нами i степовиками. Це навiть добре. Ми, греки, при твоiй допомозi будемо мати вплив на скiфiв. Для нашого мiста i полiса це просто щастя.
