скачать книгу бесплатно
– Що б там у вас не скоiлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повiдати про неi. Хто вона? Яке лихо ii спiткало? – наважилась одного разу дiвчина.
Батько мовчав, i було те мовчання похмурим, важким, але Ольвiя вигукнула щиро:
– Вона ж менi мати!
– Мати?.. – глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливi й тривожнi очi дочки. – Я не думаю, що вона була б тобi доброю матiр'ю, коли зважилась на пiдлiсть.
– Батьку!.. – сама дивуючись своiй смiливостi, вигукнула дочка. – Але ж ти ii й досi… кохаеш.
– Що?.. – здригнувся Родон, i йому нараз забракло повiтря. – Що ти сказала?..
– Ти кохаеш ii i… мучишся. Хiба ж я не бачу?
– Ти занадто багато бачиш! – рiзко крикнув вiн, i його дублене обличчя почало чорнiти. – Тодi теж була весна, – нарештi заворушив вiн сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо i гордо. – І так само степ цвiв довкола мiста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. – Вiн хотiв було ще щось додати, може, найважливiше, але схаменувся i заговорив далi якимось чужим голосом: – Я тобi нiчого не казав, i ти нiчого не чула. Матерi у тебе немае. І нiколи не було. Просто одна жiнка тебе колись народила. Тiльки й того. Але вона недостойна твоеi згадки. – Повагавшись, видавив з себе: – Вона була рабинею своеi хiтi. Вона була… Їi не було, затям! Нiколи не було! – І невесело посмiхнувся: – Було Гостинне море, i був дельфiн, котрий винiс тебе з моря на своiй спинi. Оце i все. І не муч мене.
Так i не дiзналась вона тодi про свою матiр та про те, де вона i що з нею скоiлось. Не дiзналась i вже й не дiзнаеться…
Глянула на степ i подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря i що дельфiн колись винiс ii з дна моря на своiй спинi.
І тiльки вона подумала, тiльки загадала на степ, як зненацька засвистiв вiтер у дужих крилах, щось велике i бiле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, i тiеi ж митi пронизливе передсмертне виття навпiл полоснуло сонну степову тишу.
Ольвiя здригнулась.
Звiрине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким вiдчаем i такою смертною тугою, що дiвчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетiвши у вибалок, вгледiла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутнiми пазурами у спину вовчицi, вiн бив дзьобом iй у загривок i розмахував широкими крилами, намагаючись пiдняти свою жертву в повiтря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами i жахно вила, вiдчуваючи свiй неминучий i швидкий кiнець.
Коли Ольвiя пiд'iхала ближче, орел, настовбурчивши пiр'я, повiв у ii бiк закривавленим дзьобом, повним вовчоi шерстi, i, вiдпустивши жертву, неохоче вiдстрибнув убiк. Розмахуючи крилами, люто клекотiв i поривався вiдiгнати людину вiд здобичi, яка за правом степу належала у ту мить тiльки йому.
Вiдчувши, що ii вiдпустили залiзнi пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неi вже був переламаний хребет, i задня частина тiла з ногами бiльше iй не корилася. Жалiбно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралiзований зад, та сили уже залишали ii.
Доповзти до своеi нори, що була неподалiк, вона уже не могла, а тiльки шкребла переднiми лапами землю, в безсиллi вириваючи траву з корiнням. Із соскiв ii набухлого вименi текло криваве молоко на зелену траву.
– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвiя.
Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвii виряченi очi, якi вже затягувала холодна мла смертi, i по-вовчому заскiмлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…
– Моя допомога тебе вже не порятуе, – сказала дiвчина.
Вовчиця вiдчула по ii голосу, що все, i завила – розпачливо i жалiсливо.
Ольвiя вiдвела свiй погляд вiд ii помертвiлих очей.
– Я помилувала тебе, але… Степ е степ, i закони для нього не писанi. Хто дужчий, той i трощить костi iншому.
І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертвi на спину, загнав пазури в хребет i, вигинаючи, ламаючи його, нанiс кiлька ударiв дзьобом у загривок…
Трiснули костi.
Востанне, вже не сподiваючись на рятунок, завила вовчиця.
Орел заклекотiв на нiй, вiдчувши свою перемогу.
Тремтячи, сауран вилетiв з балки, й Ольвiя спрагло вхопила свiжого повiтря. Ще якусь мить позад неi чулося конаюче виття, що переходило у хрипiння, а тодi й воно стихло… Наче захлебнулося.
І знову в степу млява, сонна тиша.
Десь, осмiлiвши, свиснув бабак, йому озвався iнший, налетiв вiтер, зашелестiв тирсою, наче замiтав слiди, розвiював жахне виття вовчицi, щоб i звуку з нього не зосталося у степу…
А в безоднявi неба пливли легенькi бiлi хмаринки.
– Степ е степ… – зiтхнула Ольвiя i пустила коня вчвал.
Роздiл сьомий
А мати не хотiла iти в могилу
Тапур наздогнав ii, i далi вони iхали поряд – кiнь у кiнь. Валка з полоненими, гуртами худоби й коней вiдстала i тепер сунула позад них на вiдстанi польоту однiеi стрiли.
Був тихий та ясний день, i Ольвiя, замислившись, на мить забула про свое горе, i вiд того стало легше на душi. Дивилася в далечiнь, i здавалось iй, що вона вдома, виiхала за мiсто – розвiятись у степу. Але вiн – Тапур – зненацька нагадав про себе:
– Ти народиш менi сина!
Вiн так i сказав – негадано i без будь-якоi зачiпки: ти народиш менi сина… Вiн, очевидно, думав про щось свое, потаемне, тому й вихопилися в нього отi слова: ти народиш менi сина.
Ольвiя наче зi сну пробудилася i враз повернулася до жахливоi дiйсностi. Насторожено перепитала:
– Тапур щось сказав?
– Тапур сказав, що дочка грецького архонта народить йому сина.
Це було так просто мовлено й щиро водночас, що Ольвiя хмикнула i засмiялась. Чомусь iй навiть весело стало.
– Забрав мене силою i ще й вимагае сина, – глузливо сказала вона i подивилась на нього карими, вологими од смiху очима. – А ще якi бажання в Тапура?
Але вiн був серйозним, надто серйозним i дивився на неi трохи аж зажурено (О люди, невже цей жорстокий, дикий скiф може чогось там журитися?).
– Чоловiк без сина – що лук без тятиви, що птах без крил, – замислено мовив вiн, i таким вона його бачила вперше. – Лук не пустить стрiлу, птах не злетить. Менi потрiбен син. Менi потрiбен продовжувач мого роду. Пiшовши у свiт предкiв, я все одно житиму у цих степах. Житиму в моему синовi, адже у ньому нуртуватиме моя кров.
Овва! Вiн таки й справдi може замислюватись i говорити так, як говорять грецькi любомудри. Це щось нове в ньому вiдкрила вона. Несподiване.
І запитала вже без тiнi насмiшки:
– Ти хочеш мати щасливого сина?
– Найвiдважнiшого! – гаряче заперечив вiн. – Один скiф вимолив для свого сина щастя. Багато-багато щастя. А вiдваги попрохати й забув. І боязливий син зрадив свое щастя. Тому в нас кажуть: хто хоче бути щасливим, той мусить вiдвагу з великоi чашi пити. Бо щастя як змiя: не кожен його може утримати в руках.
Дивно, але вiн чомусь уже не здавався iй чужим та ворожим. Мала таке вiдчуття, нiби знала його давно-давно.
iхали ковилою навпрошки, i конi пливли у зеленiм морi по самi черева, i об ноги ii все билась i билась ковила. А вона думала стривожено:
«Але ж вiн… людолов. Каллiпiдiв розорив, мене забрав… А я… я вже не вiдчуваю до нього зла. Невже мене скiфи чимось напоiли?..»
І вона починала вiрити, що так, що скiфи й справдi ii напоiли якимось трунком, i вона вже по-iншому тепер думае про iхнього вождя. А вiн, не дивлячись на неi, замислено говорив, наче сам iз собою радився чи бесiдував iз степом:
– Менi потрiбен син. У мене все е: багатство, слава, влада. А табуни якi маю! Яких коней викохав я у степах! Все маю. Все. У мене, зрештою, е i ти – найкраща жона, якоi немае в жодного скiфського вождя. Але в мене немае сина. І на менi обiрветься мiй рiд, i коней сiдлатимуть у цих степах iншi роди. Ось чому ти мусиш народити менi сина! Бо дочок досить. Їх у мене аж чотири. Гарнi дiвчатка, такi щебетухи, але… Але потрiбен син. Двi моi дружини народили менi дiвчат, i я хотiв було iх продати у рабство, та старiйшини вiдраяли.
– Але… за вiщо?
– Як – за вiщо? – аж здивувався вiн. – Та за те, що вони не захотiли народити менi синiв. Або хоча б одного.
Ольвiя вражено подивилася на Тапура.
– А хiба ж вони… виннi?
– Так, виннi!.. – упевнено вигукнув вiн. – Мiй батько, вождь Ор, дуже хотiв, щоб у нього був син. І моя мати народила йому сина, себто мене. Бачиш, як просто. А моi жiнки не захотiли народити менi синiв. Я вiдiслав iх у далекi кочовища. Але якщо тi двi лiнивi й жирнi жiнки ще хоч раз потраплять менi на очi, я таки продам iх савроматам!
«Так ось вiн який, цей… людолов?! – подумала вона вражено i вiдчула якийсь острах, адже вiн i з нею може так само вчинити, як iз двома першими дружинами. – О боги, якi дивнi цi скiфи! Хiба можна збагнути цього Тапура?»
І привiлля степу чомусь уже не вабило ii так, як хвилю тому. Аби вiдволiктися вiд похмурих думок, запитала:
– А куди ми iдемо?
– У мое весняне кочовище, – махнув рукою на схiд. – Там воно за кряжем, у долинi Трьох Колодязiв. Там будемо стояти доти, доки вистачить табунам трави, а потiм покочуемо далi на схiд. Ми не греки, живемо вiльно: сьогоднi – тут, а завтра – ген там!
– А там що? – махнула вона рукою на пiвнiч. – За синiми кряжами, де небо зливаеться iз землею. Що там?
– Степ i степ.
– А крiм степу, що-небудь е? – доскiпувалась вона.
Вiн здивовано на неi подивився.
– А що може бути у степу, крiм… степу? Нам, скiфам, потрiбен тiльки степ. Степ, i бiльше нiчого. Бо ми – степовики. Сини степiв, а степ – то наш батько. Великий степ, широкий степ! У степу ми добрi.
Ольвiя глянула на валку, на його вершникiв, котрi гнали каллiпiдiв, зiтхнула й промовчала. І знову бачила перед собою не скiфа-любомудра, котрий караеться, що в нього немае сина, а бачила, як i ранiше, хижого людолова. То хто ж вiн, цей Тапур? Хто вони, скiфи? Чи справдi добрi сини степiв, а чи дикi племена, що живуть набiгами на землi своiх сусiдiв?
Коли пiднялися на взгiрок, Ольвiя побачила в далинi високу могилу.
– Там лежить мiй батько, вождь Ор, – помiтивши ii погляд, сказав Тапур. – Вiн якраз кочував у цих краях, коли його наздогнала смерть. Це сталося десять весен тому.
– Вiн помер?
– Так, але не своею смертю. Ор нiколи не скаржився на вiдсутнiсть сили i здоров'я мав нiвроку. Як кажуть, на трьох! Мiцний був, як дуби бiля Борисфену. І досi б жив у цьому свiтi, коли б не Скiл.
– А хто такий Скiл?
– Пастух мого батька, харпак! – зневажливо вигукнув Тапур. – Навiть башлика свого, як подобае кожному чоловiковi, не мав. Ганчiркою голову обмотував. Нiхто вiн був у наших степах, злидень iз злиднiв. Але на чуже добро очi витрiщав, все бурчав, що у степах несправедливiсть. У нього був маленький табунець, але вiн пропав у холодну зиму, коли трави обмерзли i конi не могли дiставати собi корм. От Скiл i найнявся пастухом до Ора. У степах бiля табуна i жив. Спершу вiн старався, бо мрiяв вiдродити свiй табун. І вже випас було в Ора кобилу i хотiв ii злучити, щоб вона привела йому лоша. А те лоша, вирiсши, привело б ще одне… Так i мрiяв Скiл вiдродити свiй табунець. Але за тими мрiями не доглянув батькiв табун, i вовки вкрали лошака. От вождь Ор i забрав у Скiла пiвкобили за того лошака. І лишилося у Скiла тiльки пiвкобили. Тiеi весни вождь Ор захопив багато рабiв i продавав iх савроматам. Купляли рабiв у нього i своi. От Скiл привiв до нього кобилу i каже: половина цiеi кобили твоя, а за другу половину дай менi рабиню. Я одружуся з нею, i вона народить менi сина, бо вiльна скiф'янка за мене не пiде, адже я бiдний i не маю повозки. Вождь Ор дав йому за пiвкобили рабиню, але велiв iй виколоти очi.
– Для… чого?.. – жахнулася Ольвiя. – Господи, яке варварство!
– Так то ж рабиня, – здивувався Тапур. – А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.
– Але для чого… очi?
– Зрячий може втекти при першiй же нагодi, а слiпий вiрно служитиме хазяiну. Такий звичай наших дiдiв i прадiдiв.
– І що?.. Нещаснiй викололи очi?
– Звичайно. Кажу тобi, ми так завжди робимо, i тут немае нiчого дивного. Ми ж не вiльним виколюемо очi, а рабам. У мене, наприклад, теж е слiпi раби, та ти iх сама побачиш. От i Ор велiв тiй рабинi виколоти очi. Але щось там не так сталося, i рабиня згорiла у гарячцi. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скiла й пропало пiвкобили. Скiл за тi пiвкобили i впав духом. Вiн уже не мiг завести свiй табун, i йому нiчого не залишалося робити, як до скону своiх лiт пасти табуни мого батька. І тодi Скiл узяв лук, стрiлу, прийшов до шатра мого батька i крикнув: «Вождь Ор, вийди, я принiс тобi гостинця». Батько вийшов iз шатра i каже насмiшкувато: «Якого ж ти менi гостинця принiс, як у тебе було пiвкобили i ту ти втратив?..» – «А ось якого гостинця!..» – вигукнув Скiл, натягнув тятиву лука i пустив моему батьковi стрiлу в груди. А сам кинувся тiкати. А батько мiй крикнув йому вслiд: «Не тiкай, Скiле, я вождь, i менi не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тодi Скiл зупинився i каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мiй зареготав: «Забагато честi, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще нiколи не було в наших степах». Скiл аж розгубився, бо ждав вiд мого батька чого завгодно, тiльки не таких слiв. «Але ж я тобi, – сказав вiн, – пустив стрiлу в груди». – «Тобi це приснилося, нiкчемний пастуше», – сказав батько i повернувся в свое шатро. Звiдтодi Скiловi так i здавалося, що то йому все приснилося… Ну що вiн пустив стрiлу вождю Ору в груди. Вiн уже й сам вiрив, що то був всього лише сон… І пiсля того вiн ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мiй батько. Для нього лiпше смерть, анiж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрiлу в груди. Стрiла була iз двома шипами i глибоко застрягла у грудях батька. Вiн не змiг ii вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрiлi не дiзналися, чия вона… От який вiн був гордий. Так i носив у собi ту стрiлу. Дужий вiн був i мiцний, як дуб бiля Борисфену. І стрiла та заросла в його могутнiх грудях, i все б закiнчилося добре, аби стрiла та не була мiдною. Мiдний наконечник у грудях позеленiв, i батько невдовзi помер… Я став гадати: вiд чого помер такий здоровий i сильний чоловiк, як мiй батько? Оглянув його тiло i знайшов слiд вiд наконечника у грудях. Я вирiзав його акiнаком, то був наконечник Скiла. Адже кожного скiфа можна взнати по наконечниках його стрiл. Взагалi у Скiла, крiм ремiнного наконечника, бiльше не було нiчого, але один наконечник вiн вимiняв мiдний. Ще й хвастав: пiвкобили, каже, е, мiдний наконечник е, лук е, скоро, мовляв, забагатiю. Матиму свiй табун, i наконечники моiх стрiл будуть тiльки мiднi. Його так iнодi й дражнили: Той, у кого аж один мiдний наконечник!
Ось так я дiзнався, що той мiдний наконечник – то Скiлiв. Я велiв схопити того злидня, вiн i зiзнався у всьому, як було. Я велiв прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана i пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть i поволiк за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тiй могилi.
І показав нагаем на могилу, над якою кружляв орел. Тiнь його носилася по зеленiй ковилi. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерiгав за орлом.
– Батько й досi не полишае надii повернутися у цей свiт, – зiтхнув вiн, i в його голосi вiдчулося невдоволення. – Певно, у нас краще, анiж у свiтi предкiв.
– Звiдки ти знаеш, чого вiн хоче? – здивувалась Ольвiя.
– Над його пристанищем лiтае орел, – пояснив Тапур. – То його Ор пiдманюе, щоб вiн принiс йому Борисфеновоi води у дзьобi.
– Ну й що?
– Хiба ти не знаеш, що вождi завжди повертаються iз того свiту, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфеновоi води? От i вождь Ор хоче повернутися сюди.
– Це добре?
Тапур якось дивно глянув на неi.
– Повернувшись у бiлий свiт, Ор вiдбере у мене владу i знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нiкому не вiддам. Навiть рiдному батьковi. Тому хай Ор краще не повертаеться, його днi у цьому свiтi вичерпанi, i вiн свою чашу випив до дна.
Чим ближче пiд'iздили вони до могили, тим бiльшою i грiзнiшою вона ставала, наче виростала iз землi. Ольвiя знала, що у скiфiв по висотi i величi могильного кургану можна визначити, хто лежить пiд ним у гробницi та яке становище займав небiжчик за життя. Жiнок, дiтей, наложниць та рабiв скiфи ховали просто, у простих ямах, i курганiв над ними не насипали, якщо тi жiнки та дiти були незнатних родiв. Загортали яму, i все. І тi могильнi горбики швидко зрiвнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою i назавжди щезали. Дрiбним був небiжчик за життя, не видiлявся нi багатством, нi вiйськовою кметою, то для чого його видiляти курганом пiсля смертi? А ось воiнам вже насипали кургани, невеликi, скромнi, але нагортали. В яму клали лук, стрiли, акiнак, глиняну чашу – от i все. А вже над старiйшинами родiв i племен, над прахами знатних мужiв з'являлися високi кургани, ще вищi – над вождями та iхнiми синами й родичами, а ще вищi – над царями. Їм нагортали такi високi кургани, що коли пiд'iдеш до його пiднiжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять тi кургани вiки та вiки, й стоятимуть ще вiки та вiки… Тисячi лiт стоятимуть.
– Вищоi могили за могилу мого батька немае у цих краях! – гордовито вигукнув Тапур. – Вищi кургани е тiльки у краю Герр[13 - Земля Герр (як i рiчка Герр) – як гадають деякi вченi, нинiшня р. Молочна, над правим берегом якоi i нинi височать стародавнi кургани.], де ховають самих царiв.
І Тапур почав розповiдати Ольвii, що, за прадавнiми звичаями його народу, тiло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на вiзок i сорок днiв возили по родичах покiйного, по пiдвладних родах i племенах. Чому сорок днiв? Цього Тапур не знае, але возити треба сорок днiв. Так велить звичай предкiв, а звичаiв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесiя в кочовищi, всi виходили iй навстрiч, на знак скорботи скiфи обрiзали собi волосся, дряпали обличчя, часто калiчили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь i на тiм свiтi пам'ятав про iхню вiрнiсть.
Об'iхавши всiх родичiв, всi роди й пiдвладнi племена, процесiя поверталася до землi Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаем кудись у степ, далеко звiдси, аж на самiм краю скiфськоi землi. Там протiкае рiчка Герр, i там живе народ, який так i називаеться – герри. Вони визнають скiфiв за своiх владик, у iхньому краi скiфи й ховають своiх царiв, вождiв та дуже знатних мужiв i прославлених воiнiв… А вже за життя Ора возити знатних небiжчикiв у землю Герр перестали, а почали ховати iх там, де вони кочували i де iх наздогнала смерть. От i Ора Тапур не повiз у землю Герр, а поховав у цих краях. Тут кочував тодi Ор iз своiми племенами, тут вiн зустрiв свiй останнiй день, тут його й велiв поховати Тапур.
– О, ставши вождем, я вiдрядив Ора у свiт предкiв з усiма почестями, на якi вiн заслуговував. Рiдко кого з вождiв так ховали у цих краях! Яму викопали у сiм людських зростiв, а збоку вирили пiдкоп довжиною у п'ять людських зростiв. Обiклали його камiнням. Там у саркофазi й поклали Ора, його каптан так i сяяв од золотих бляшок, ще я поклав йому меч у золотих пiхвах. Пояс його теж у золотих прикрасах, горить i сагайдак, обкладений золотом. На шию небiжчику надiли золоту гривну. Рядом поклали ще один одяг у золотi, поставили бронзовий посуд i великi казани, щоб Ор на тiм свiтi варив м'ясо, поклали амфори з винами, чашi поставили золотi й срiбнi. І це ще не все! – гордовито вигукнув Тапур. – Сорок вiдбiрних коней велiв я закопати в боковiй ямi, щоб вождь Ор мав на чому iздити у свiтi предкiв. П'ятеро конюхiв лягло, десять рабинь пiшло в могилу Ора! Ще й у ноги йому семеро задушених слуг кинув. От! І збруя у коней теж вся у золотi. От як я вiдрядив свого батька у той свiт! Далеко в степу видно його могилу! Довго скiфи возили землю, доки насипали такий високий курган. Коли курган насипали, на курганi провели тризну, пили i iли у славу Ора, а потiм вбили п'ятдесят слуг i стiльки ж коней. Вбитих насадили на кiлки, щоб слуги були на конях, i розставили iх навколо кургану, а потiм навозили землi ще… О, далеко видно у степу могилу Ора! iдуть скiфи, питають: чия ж то могила? Вождя Ора, одказують, то син його, Тапур, так поховав батька. Все лiто моi люди возили землю до могили Ора, а я казав ще i ще. Тепер могила найвища у цих степах. Кращих каменотесiв я знайшов, i вони вправно вирубали Ора iз каменю. Он вiн стоiть на могилi, кам'яний Ор. Хто йому все те поставив? Тапур. І про Тапура всi в степах говорять. І ще довго-довго розповiдатимуть. От! Бачиш, з кургану дивиться на нас кам'яний Ор. Нас зустрiчае. Ара-pa, батьку! – крикнув Тапур на все горло. – Ара-ра-а!!!
– …ара-ра-ра-а-а… – понеслося степом.
– То голосом луни озиваеться iз того свiту мiй батько. Вiн ще пам'ятае клич свого роду!
Ольвiя вiдчула, що iй стае не по собi, коли пiд'iхали до могили. Яка ж вона страшна! Скiльки людей велiв задушити Тапур для Ора! О боги, якi жорстокi цi скiфи! Вона ще нiколи не чула, щоб у грекiв щось подiбне траплялося.
– Так треба, – мовив Тапур, – повелитель мусить бути i на тiм свiтi повелителем. Та й чи не все одно рабам, де iм слугувати вождю: на цiм свiтi чи на тiм?
Пiд'iхали ближче.
