скачать книгу бесплатно
І вмовкни, дивлячись один на одного.
В тишi чути було, як важко дихав Керiкл та десь iз перевернутоi (чи, може, переповненоi) чашi лунко крапало на долiвку вино: лясь, лясь, лясь…
– Ясона шкода-а… – хрипiв Керiкл, – залишати шко-да-а…
– Ти будеш жити в своему синовi, – суворо сказав архонт, маскуючи тiею суворiстю свiй бiль. – Ти будеш дивитися на свiт його очима, i твоя кров грiтиме його серце…
– Шкода-а… – вiв Керiкл. – Самотнiй вiн, нi матерi, нi батька вже немае… Нi… – Вмовк, аби не згадувати Ольвii, бо, навiть помираючи, не хотiв завдавати Родону бiль.
– Не кажи, що твiй син самотнiй! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнiм. Я зроблю все, аби замiнити йому батька.
– Спасибi, друже. Тепер менi й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тiк рожевий струмок. – Все, архонт. Вiдчуваю в собi порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене бiля Лii. Поруч. Чуеш, Родоне?..
– Чую, Керiкле. Твоя остання воля буде виконана.
– Бережи мого сина i – прощай! Спасибi тобi за дружбу, Родоне.
– І тобi спасибi за дружбу, Керiкле. І за вiрну службу полiсу i народу.
– Дай руку, друже…
Родон подав свою руку, але полемарх уже не мiг ii потиснути. Тодi Родон сам потис ii – рука друга була холодна, i вiн грiв ii своiм теплом.
– А тепер – вийди, – попрохав Керiкл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…
Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керiклом i швидко вийшов.
До андрону iз сльозами на очах вбiг Ясон.
– Батьку!.. Не вмирай!..
– Смерть не питае, хочеш ти помирати чи нi, – захрипiв батько. – А вона вже стоiть у мене за плечима, i сил ii вiдiгнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив свое, i досить. Тобi заповiдаю жити.
Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотiв:
– Батьку, батьку…
– Я до матерi твоеi iду, тому й легше менi помирати. З Лiею зустрiнусь на тiм свiтi. І про тебе розкажу, який ти вирiс… А тобi хай щастить у свiтi бiлому!
– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?
– Тримайся Родона, з ним буде тобi легше. І тепер… останне, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись iз силами: – Ти знаеш, чому я гину?
– Тебе вдарив ножем у груди фракiйський волоцюга! – крiзь сльози вигукнув син. – Я вiдомщу за твою загибель!..
– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракiець мене i справдi поцiлив. А чому?.. – Ясон мовчав, i батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вiльну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд i зробити iх громадськими рабами. Для мiста. От i поплатився. Забув, що Лiя моя… рабинею була. Забув, як вона ненавидiла рабство… На вулицi ii рабинею обiзвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя i вiдчаю, що в свiтi така несправедливiсть… Ох, як вона хотiла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотiв ще одним ланцюгом змiцнити рабство. От i поплатився. Що менi скаже за це Лiя на тiм свiтi? Тяжко менi… Чи простить Лiя?..
– Батьку, ти невинний, ти загинув вiд рук волоцюги!
– Ат… Того, що сталося, не повернеш. Будь людиною, сину, i людей шануй. Пам'ятай свою матiр, вона людську гiднiсть над усе ставила. Тож нiколи не зазiхай на чужу волю. Не повтори моеi помилки. Оце i вся моя порада тобi, сину. Живи i радуйся. Тебе архонт не залишить у бiдi. Вiн тобi буде за батька.
Вмовк, ворушачи губами беззвучно i нiмо.
А може, що намагався сказати, та сил уже не було?
– Ясоне… – нарештi почувся його кволий голос, – коли архонт ще тут… поклич його.
Архонт був поруч, в сусiднiй кiмнатi, бо вiдразу ж зайшов.
– Гостей не будемо чекати, – сказав Керiкл. – Немае вже в мене часу… Сину, подай архонту чашу з вином. (Ясон подав). – Тепер допоможи менi трохи звестися.
Ясон заклав руки за спину батька, трохи пiдняв його, батько сперся на лiкоть.
– Ось так, дякую… А тепер дай i менi чашу з вином… Оту, маленьку, бо велику вже не вдержу в руках… Збиравсь я сьогоднi бенкетувати, тож – почнемо… Пiднiми мене вище, сину… То… вип'емо, – сказав полемарх i ледь-ледь пiдняв свою чашу. – За що вип'емо?
– За сина твого, – сказав архонт. – Гарного сина маеш. Таким сином тiльки пишатися.
– Спасибi тобi, друже. А ще вип'емо за життя, – сказав Керiкл. – Добра штука життя. Хто жив, той не каеться. І я не каюся… За життя, мiй друже! За життя, сину!..
І тiльки вiн донiс до губ чашу, як вона випала з його рук, вдарилась об долiвку i розлетiлася на черепки, бризнувши навсiбiч вином.
– Все, вiдпив свое…
Керiкл вiдкинувся на подушку, захрипiв, пересмикнувся, судорога пробiгла по його тiлу, i вiн затих… Лежав витягнений, спокiйний…
– За життя, сину! За твого батька, – сказав архонт. – Вiн умiв жити, зумiв i померти достойно, як подобае чоловiковi.
І випив свою чашу до дна, i брязнув нею об долiвку.
Роздiл сьомий
Посланцi з того свiту
Раннього ранку, нi свiт нi зоря, в кочовище примчали дозорцi й здiйняли крик про старого вождя Ора, котрий щойно вилiз iз своеi могили. Варта заткнула дозорцям роти, аби не переполошили кочовища, i притягла iх до вождя в шатро.
Дозорцiв було трое, i всi блiдi, переляканi, на воiнiв не схожi. І галасують, наче скiфськi баби на торжку.
– Там… з могили… Ор… Старий вождь Ор вилiз iз своеi могили…
Тапур пополотнiв. Не тямлячи себе, хапав то одного дозорця за плечi, то iншого, тряс i кричав:
– Бузату пообпивалися? Блекоти пооб'iдалися??! Чи спросоння? Як це Ор мiг… iз могили вилiзти?
– Па-пастухи казали, – тряслися дозорцi мов у лихоманцi.
Зрештою Тапур видавив iз них.
Дозорцi чатували дальнi пiдходи до кочовища (а такi дозори, пiсля того як Тапур заворогував iз Іданфiрсом, пильно стерегли i вдень i вночi всi пiдходи до кочовища), десь пiд ранок стрiли переляканих пастухiв, котрi, покидавши своi табуни, втiкали iз степу чимдуж… Пастухи крикнули iм, що у могилi Ора з'явилася дiрка i хтось iз неi буцiмто вилiз… Дозорцi не стали гаяти часу, а повернули коней у табiр…
Дозорцi були такi переляканi, що Тапур зрозумiв: трапилось щось незвичайне…
Гарячково гадав: що чинити з Ором, якщо старий i справдi повертаеться?.. Врочисто зустрiти i передати йому владу, чи… Чи загнати назад, а могилу на всяк випадок завалити камiнням? Щоб вдруге не посмiв вилазити на свiт бiлий. Мабуть, запiзно розiгнав вiн орлiв на могилi Ора. Встигли напоiти старого вождя. Ось тепер i крутись. Хоч, як розiбратися… Тапур живий, а Ор – мертвяк. Хоч i воскреслий. І владу вiн втратив разом iз своею смертю. То хай сидить у свiтi предкiв i не заважае своему синовi. Бо це як кожен забагне то помирати, то воскресати, що тодi буде? Та й не збираеться Тапур нiкому вiддавати свою владу. Навiть рiдному батьковi!!
– Анахарiс!.. – спокiйно сказав Тапур. – Вiзьми загiн i мчи до могили Ора. Чого ти зблiд?.. Ай-ай!.. Мертвяка злякався. Гайда! Стривай!.. Якщо там справдi вiн… ну, Ор… голови не втрачай. Лiпше було б, якби Ор полiз назад у свою могилу. Добровiльно. Скажи: мiсце його на бiлому свiтi уже зайняте. Вiн свое вiджив… Сповна. І досить… Стривай!.. Передай, що Тапур його любить, шануе, але… хай не утруднюе себе мандрiвками з того свiту у цей. Бiжи! Стривай!… Скажи воiнам, щоб не полохались, як тi дурнi дозорцi. Мертвяки безсилi супроти озброених воiнiв. Бо бiлий свiт належить нам, живим… Стривай!.. Кого б iз чужих не здибали… бiля могили чи… взагалi у степу… хапайте! І – до мене. Мчи!.. Стривай!.. Скажи… Нi – досить! Гайда!..
