скачать книгу бесплатно
Краще б я зовсiм не повертався!
В Афiнах йому було знамення.
Довгих два роки, допоки вiн навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навiть славетна, знана на увесь свiт чарiвна столиця сонячноi Еллади не могла розвiяти його сум, що терзав серце чимдалi, тим пекучiше. Не мав друзiв, бо любив самотнiсть, i часто пiсля навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидiв на каменi i линув думкою туди, де на околицi цивiлiзованого свiту, на березi iншого, Гостинного, моря е мiсто, i дiвчина, що носять одне, найдорожче йому iм'я: Ольвiя. Коли йшов за мiсто, до моря, то в шумi прибою, у посвистi далеких вiтрiв йому вчувався тихий i нiжний голос коханоi, i вiн схоплювавсь, i здiймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвii.
Одного надвечiр'я, коли в посвистi вiтру вчувся йому дорогий голос коханоi, Ясон сiв у рибальський човен, який знайшов на березi, i поплив у вiдкрите море.
«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвii», – подумав вiн, налягаючи на весла.
Тихе i ласкаве море – анi хлюпне, анi зiтхне… Наче заснуло, занiмiло, тiльки десь там, на обрii, гудуть далекi вiтри, приносячи йому голос коханоi. Втомлене сонце поволi котилося до обрiю, готуючись пiрнути на спочивок у зеленаву глибiнь.
Із берега йому кричали рибалки i махали руками, щоб вiн негайно повертався, ще й показували на червонi смуги призахiдного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув iх i не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати своi човни подалi на берег, куди не мiг дiстати прибiй.
Ясон так замрiявся, що незчувся, як i заплив далеко.
Зненацька тихе i ласкаве море потемнiло, запiнилось, загоготiв-завив вiтер, i навiженими звiрами пiшли хвилi…
Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…
Новий, ще дужчий, рвучкiший порив вiтру перекинув човен, i Ясон опинився у водi. Коли вiн випiрнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море i море… Ясон злiтав на хвилях i з кожним злетом з тугою i вiдчаем дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вiтрильника на обрii!
Ошалiле море бушувало недовго i стихло раптово. Погудiв кудись вiтер, вгамувалися хвилi, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, i понiс iз собою човен.
А берег утiкав, берег залишався далеким i наче танув, зменшувався на очах. Ясон вiдчув, що вибиваеться з сил. Напружуючись, грiб руками щодуху, надто гарячкував, не берiг сил…
І невдовзi вiдчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибiнь. Розпачливо хапав ротом повiтря.
«Все… – безнадiйно подумав хлопець, – не дiстануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю i на швидкому конi не обскачеш…»
Вiн облишив боротьбу з морем, вiддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кiнець…
І тодi, мовби з туману, виринула перед ним Ольвiя.
Зовсiм поруч, майже бiля себе, побачив юнак ii нiжне обличчя iз стрiлками брiв, побачив очi, що свiтилися для нього, як двi теплi, двi найрiднiшi зорi…
– Ольвiе! – крикнув вiн, все ще не вiрячи побаченому. – Радiсть моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вiр менi… чекай… чекай…
Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тiлу нову силу i вiру в перемогу. Образ коханоi, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.
Ясон дiстався берега. Як вiн здолав море, як плив – не пам'ятае. Перед ним невiдлучно маячила Ольвiя, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пiсок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге iм'я коханоi.
І вiдчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвiя на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, i якщо вiн зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.
Вранцi, нiкому не сказавши й слова, вiн побiг у Пiрейську гавань, i – о щастя! – в гаванi лаштувалась до далекого плавання торгова трiера, котра мала везти в Ольвiю амфори з оливковою олiею i вином, посуд та iншi товари.
До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трiеру.
У полудень, дiждавшись попутного вiтру, трiпочучи вiтрилами, трiера вже виходила з гаванi. Востанне глянув Ясон на Афiни, де вiн провiв цiлих два роки. Ось вже залишився позаду мис Сунiон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й мiсто наче вiдпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрiю назавжди.
І прощай,
О блискуче, вiнком фiалковим увiнчане,
Пiснями оспiване, славне мiсто Афiни,
Твердиня Еллади могутня…
Попереду були тижнi i тижнi далекого i небезпечного плавання, попереду була Ольвiя – мiсто й кохана.
Суму прощання iз сонячною Елладою не було, була радiсть зустрiчi з Ольвiею…
Коли вранцi трiера з попутним вiтром входила у гавань рiдного йому мiста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дiстатися берега. Надто повiльно впливала трiера у гавань, ii вiтрила то обвисали безпомiчно, то знову трiпотiли. Гребцi налягали на весла, та швидкiсть вiд того не дуже збiльшувалась.
Ясон прикипiв до борту, подумки пiдганяючи трiеру, i до болю в очах вдивлявся в знайомi обриси гаванi i мiста… Погляд його метався берегом, шукаючи дiвчину в бiлому платтi, – мусить його Ольвiя зустрiчати, мусить. Вiтрильники ранiше примчали у мiсто, сповiстили про прихiд трiери. Вона забарилася, чекаючи потрiбного вiтру, а вiтрильники легкi, iхнiм вiтрилам вистачило й малого подиху.
Тож Ольвiя знае про прибуття трiери, а знаючи, вийде зустрiчати, неодмiнно вийде.
І вiн вдивлявся й вдивлявся в знайомi обриси гаванi, але дiвчини у бiлому платтi поки що не бачив.
«Зараз вона прибiжить, зараз…» – думав вiн, i радiсна усмiшка блукала на його засмаглому, обвiтреному обличчi.
Дивився на гавань, що повiльно наближалася до нього, й пригадував: дiтьми вони любили приходити сюди, щоб зустрiчати далекi заморськi судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, трiпочучи бiлими вiтрилами, входила трiера. Побравшись за руки, Ясон та Ольвiя годинами простоювали мовчки у гаванi, дивилися на рiзнi дива, i здавалося iм, що вони самi потрапили у загадковi заморськi краi…
Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кiнця i початку, снували з берега на судно i з судна на берег з мiшками за плечима, носили корзини, амфори…
Скрипiло дерево, ревiла худоба, кричали люди, а над усiм цим гамором безпечно кружляли бiлi чайки. І Ольвii здавалось, що то линуть над морем ii мрii…
Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тiльки не було: чорнофiгурний посуд iз Аттики, вино з островiв Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островiв Егейського моря…
Якось Ясон признався iй:
– Виросту – буду мореплавцем. У далекi краiни свiту поведу трiери.
– А я? – здивовано озиваеться Ольвiя. – Мене кинеш?
– А ти… ти будеш мене чекати iз заморських краiв! – палко вигукував вiн. – Я див тобi знаеш скiльки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..
Вiн трепетно чекав ii вiдповiдi i не мигаючи дивився на неi блакитними чистими очима. І вона, нiяковiючи й гублячись, вiдповiла йому пошепки:
– Буду…
І Ясону завжди вчувався ii голос, завжди, всi цi роки бринiло в душi оте коротке клятвене слово: «Буду».
Вчуваеться воно йому й зараз, вчуваеться у шумi хвиль, в чаiному кигиканнi, у посвистi вiтру, в трiпотiннi вiтрил…
Трiера нарештi пришвартувалася в гаванi.
Дiвчина у бiлому платтi так i не прийшла його зустрiчати.
Стрiв Ясона батько, полемарх Керiкл.
– Але ж i витягнувся ти за два роки афiнського життя! – вигукнув вiн i обiймав сина та стискував його плечi, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуешся тобою. Зовсiм уже дорослим став, зовсiм.
І, не даючи йому й слова мовити i слова запитати, квапно говорив, говорив:
– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афiнах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..
У единому оцi батька спалахувала радiсть зустрiчi з сином, але десь за тiею радiстю стояли тривога, i бiль, i вiдчай… І син вловив ту тривогу в батьковiм оцi, i тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалi неговiркий – так багато говорить, говорить… Наче боiться, що син його щось запитае…
– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таiш вiд мене, бо надто багато говориш. Я вiдчуваю тривогу й бiду… О, тепер ти й зовсiм замовк… Говори, батьку, говори…
Керiкл ураз наче зiв'яв, згасло його едине око, i Ясон побачив, що батько за цi два роки дуже постарiв, жахливi шрами на його обличчi проступають тепер ще рiзкiше, бiльш впадають в око, i на них боляче дивитися.
– Ну чого ж ти, батьку мiй? – І син обняв батька за плечi й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тiльки скажи менi… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серцi? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..
– Ольвiя… – видихнув батько i похилив голову. – Їi вже немае, сину. Ольвii немае. Чуеш?..
– Чую. – Але до нього ще не дiйшов змiст тих страшних слiв, i вiн поволi оговтувався. – Як – немае?.. Що ти кажеш?..
– Немае! – крикнув батько.
– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Вiд чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?
– Гiрше, сину, зовсiм гiрше. Померлу ми б оплакали i… Та що казати. Гiрше… Але так треба було. Розумiеш, так треба було. Треба.
І щось почав бурмотiти про iнтереси мiста й ольвiйського полiса, а тi iнтереси, мовляв, вище людини, i на них треба зважати. От Родон i зважив, i вирiшив, що так буде краще для полiса i народу.
– Я нiчого не збагну, – потемнiв на лицi син. – Про якi ти iнтереси мiста i полiса говориш? До чого менi тi iнтереси? Я питаю тебе за Ольвiю, що з нею i де вона?
– Синку, будь мужнiм. Немае вже Ольвii, дочки Родона, а е жона скiфського вождя.
І вигукнув у розпачi:
– Вона пiшла, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподiвано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не помiняеш на iншу, на кращу.
– На кращу, на кращу… – бурмотiв Ясон. – А краще було б, аби я зовсiм сюди не повертався!
Керiкл знову щось почав мимрити про вищi iнтереси мiста i полiса, про дружбу грекiв та скiфiв… Та що було сину до тих вищих iнтересiв? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхне мiсто, йшов, а мiста не бачив. Вiтався iз стрiчними, щось iм вiдповiдав, навiть на запитання, а як там Афiни, хвалив Афiни («О, Афiни!…» – багатозначно вигукував), до когось посмiхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що мiсто змiнилося в кращий бiк, що небо ще голубiше над ним, а лелеки ще завзятiше клекотять, але все те механiчно робив i балакав, а сам нiчого не бачив i не чув. Бо йшов наче ввi снi, i все йому здавалося, що ось-ось вибiжить навстрiч Ольвiя, посмiхнеться, простягне йому руки, i все справдi виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посмiхаючись термоситиме його за плечi:
– Та проснись же, сину!.. Ольвiя прийшла тебе зустрiчати.
Але те пробудження чомусь так i не наставало.
Вже вдома Ясон нiби отямився, заусмiхався до батька, забiгав по кiмнатах, дивувався, що нiчого тут не змiнилося за час його вiдсутностi, а потiм зненацька вигукнув:
– Як я його ненавиджу!!
І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завiв свою стару пiсеньку про вищi iнтереси мiста, полiса i народу…
Роздiл п'ятий
А де моя Ольвiя?..
…І Родон вiдчув, що вiн боiться.
Вiн, Родон, який нiколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?
Зустрiчi з полемарховим сином, котрий повернувся з Афiн i в кожну мить може прийти до нього i запитати: а де моя Ольвiя?
І Родон лякався тiеi зустрiчi, бо сам не знав, де його Ольвiя. Вiрнiше, боявся не зустрiчi, а першого погляду Ясона, перших його слiв. Потiм буде легше, але перших слiв вiн боявся. А може, навiть i не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душi архонта, i вiн, архонт, втратить спокiй… Хоча… Хоча спокiй вiн уже втратив, i рана в душi його ятриться i не заживае. Не хотiв вiн вiддавати едину дочку в чужi, незнанi степи, але так треба було. Обставини вищi за його, батькiвськi, почуття. І вiн пiдкорився iм. Бо вiн не просто батько, вiн ще й архонт i мусить перш за все дбати про полiс, про мiсто, про городян, iхне теперiшне i майбутне, а вже потiм думати про себе.
Чи зрозумiе це полемархiв син? Не просто полемархiв син, а син його побратима, котрого вiн любив як свого рiдного i почувався б щасливим, аби вiн побрався з Ольвiею, аби Ольвiя жила в полемарховiм будинку, а не в шатрi скiфа. Але так сталося… Обставини…
Скiльки минуло часу звiдтодi, як скiфи забрали Ольвiю, вiн не знав. Час для нього зупинив свiй плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвii вже немае цiлу вiчнiсть. Нiколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, вiн якось i не думав про неi, бо вона – була. А тiльки ii не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.
Керiкл розумiе, що вiн, архонт, не мiг iнакше вчинити, а хiба збагне його Ясон? Вiн прийде i неодмiнно запитае: а де моя Ольвiя?..
І полемархiв син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки i, дивлячись потемнiлими очима в очi архонта, гнiвно запитав:
– Де моя Ольвiя?..
– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, i вiд того стало трохи легше при перших митях зустрiчi. – Чому це вона твоя? Хiба я тобi вiддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неi, а тодi обманув тебе? У вас було спiльне дитинство, юнiсть, i тiльки. Вона моя дочка, i я…
– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась менi!
I архонт незчувся, як у нього вихопилось:
– Так, вона судилась тобi, але… але обставини часом бувають сильнiшi за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.
– Тiльки не говори менi, архонте, про вищi iнтереси мiста i полiса, про змiцнення стосункiв мiж греками i скiфами. Менi про це батько гудiв i гудiв. Але то все дарма, серце мое не хоче слухати цих слiв. Серце питае: де Ольвiя?
Архонт похмуро мовчав.
І тодi Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, iз гнiвом, що слiпив його в ту мить:
– За золотi дари вiддав дочку скiфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумiю… А навiщо архонту кiнь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тiльки на конi? Ах, яка врочиста мить: архонт на скiфському конi в'iжджае на агору, ольвiополiти вiтають свого архонта!..
Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.
– Твiй гнiв заслiплюе твiй розум, тому ти й верзеш несусвiтне. Але я не гнiваюсь на тебе, я розумiю тебе. На твоему мiсцi я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвiя тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобi ще говорити? Словами тут нiчого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад i не переграеш. Немае вже твоеi Ольвii, полемархiв сину. Немае i не буде нiколи. А був сон, i вона тобi снилася. От i все.
– Це схоже на сон. – В Ясона безпомiчно опустилися руки, i вiн тяжко-тяжко зiтхнув.
Архонт нiби з жалем глянув на нього.
– Чим тебе пригостити в моему домi, полемархiв сину?
– Дякую!.. – рiзко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провiв ребром долонi по горлу. – До кiнця своiх днiв не забуду.
– А ти думаеш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старiсть моя буде тяжкою. А ти… ти тiльки починаеш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як вiдомо, все лiкуе.
