скачать книгу бесплатно
Через рiк народився у них син.
Хлопчик видався-удався мiцним i гарним. Вiд матерi успадкував бiлявий чубчик i блакитнi очi. Ймення йому дали Ясон – для батькiв вiн i справдi був наче ясне сонечко. Керiкл ходив хмiльний вiд щастя. Бо – не вiрилось…
А ось Лiя для городян все ж залишалась рабинею. Тiльки Керiкловою. Раз полемарх ii викупив, то тепер вона його власна рабиня. Наложниця. Це Лiю дуже гнiтило, адже ж в полемарха вона не вiдчувала себе рабинею. У полемарха вона нiби вдруге на свiт народилась… А ось на вулицi хоч i не виходь, ольвiополiтки сторонились ii i на привiтання не вiдповiдали. Та Лiя терпiла, головне, що вона вiдчувала себе вiльною. І навiть… навiть щасливою… Збулась ii мрiя про волю. І Керiклова мрiя збулась. У нього сiм'я, син, добра i ласкава дружина. Лiя була тиха, покiрна, бо не встигла ще огрубiти у рабствi, не розхлюпала нiжнiсть свого серця… І тепер щедро дарувала Керiклу свое тепло…
І Керiкл у вiдповiдь подарував iй волю. Звiдтодi Лiю стали звати вiльновiдпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вiльновiдпущеною, але й на тiм спасибi. Не рабиня вона бiльше. Тому й була рада. А що iй тi гордовитi погляди ольвiополiток, як вона – вiльна!
І на радощах Лiя наспiвувала простеньку родоську пiсеньку про ластiвку:
Прилетiла ластiвочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неi бiлi,
Спинонька чорнесенька.
Що ж iй ягiд не даеш
Із дому багатого?
Чи даси вина iй в чашечцi,
Ще й сиру на блюдечцi,
І пшениченьки?..
Їi нiжний голос дзвенiв для Керiкла найдавнiшою у свiтi музикою, вона сама здавалася йому чарiвною ластiвкою, що прилетiла до нього з ясною погодою, принесла на своiх крилах весноньку…
– Ластiвочка моя… – говорив вiн iй в поривi нiжностi.
А вона iнодi задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:
– Я – вiльна… Боже мiй, я – вiльна. Чи сниться, чи нi?.. Вiльна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вiльновiдпущена. Слово яке: вiльна-а… У мене чоловiк, син… Я не вiдаю, що таке лiмос[16 - Лiмос – голод]… Боже мiй, я вiльна!
Інодi гiрко зiтхала, задумувалась.
– Але ж скiльки людей ще у рабствi. Без надii, без сподiвання, без волi… Доблос[17 - Доблос – раб (грец.).]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керiкле, коли?
ii голубi очi ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керiкл внутрiшньо здригався, бо вiдчував у нiй силу бiльшу, анiж у собi. Хоч вiн i чоловiк, i воiн…
– Годi, кохана, годi. У тебе сiм'я, син. Чого ж тобi ще не вистачае? Скажи, i я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластiвочка знову щебетала. А за всiх не переболiеш.
– Але ж iншi у ланцюгах, Керiкле, у кайданах.
– Так заведено, – вiдповiдав вiн, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було i так буде. На цьому стоiть свiт. Раби необхiднi.
– Щоб ви на рабах будували свое вiльне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такi люди, як i ви. Не можна свое щастя будувати на сльозах i горi iнших.
– Так заведено, – бурмотiв вiн.
– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаете людей у рабство, а вину свою перекладаете на богiв. Не треба так, Керiкле, не треба.
– Я воiн, – уточнював вiн.
– А я ненавиджу вiйни! Вони роблять людей рабами.
І знесилено замовкала, i вiн пiсля таких розмов по кiлька днiв не чув вiд неi i слова.
Інодi вона стиха жалiлась – у простiр жалiлась, нi до кого:
– А мiй братик i досi у рабствi. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Менi пощастило, мене в Ольвiю привезли, хоч сонце вгорi бачила, а братик… Братик на пiдземнi рудники потрапив… А звiдти виходу немае… Хiба на той свiт. Та й то викинуть тiло на смiтник… Як собаку.
І птицею кидалась цiлувати свого сина, молячи богiв, аби хоч вiн був щасливий…
Маленький Ясон рiс швидко i вже на одинадцятому мiсяцi зiп'явся на ноги. Як радiв Керiкл! Навiть на вулицю його виносив, на землю ставив i, щоб усi бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смiшно, падав, вставав i знову вперто намагався йти. Аж сопiв од упертостi… А коли Ясон побiг – вперше у своему життi побiг, Керiкл холонучи згадав умову: тiльки син пiде – Лiя вiльна. Вiльна вiд Керiкла, вiд Ольвii. Вiльна i може повертатися додому… І в хмiльну Керiклову радiсть повiльно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лiю не давав йому спокою. І швидше хотiлося дiждатися тiеi митi, як син пiде, i, коли це сталося, злякався Керiкл. З синовими самостiйними кроками втратить вiн свое блакитнооке щастя. Адже клявся вiн богами, клявся, що вiдпустить ii. Вона умову свою виконала чесно, а вiн… Вiн ii теж не обдурить.
А син уже бiгав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.
Як вiн смiшно дрiботiв товстенькими нiжками! Як вiн радо смiявся, як вiн гордо вигукував:
– Ага, а я вже вмiю сам ходити, ага!..
І все в батька питався:
– Правда, я вмiю найкраще ходити, правда?
– Правда, сину, – зiтхав батько, – ти вмiеш ходити найкраще.
І хоч було важко, та все ж вiн перемiг себе i перший заговорив про свою обiцянку:
– Ти давно не рабиня у мiстi, а тепер ти вiльна зовсiм. Куди захочеш, туди й полетиш.
– А ти? – питалася вона.
– А я… Я буду з сином згадувати тебе.
– Як згадувати? – доскiпувалась Лiя.
– А так, як згадують про свое щастя.
Лiя вмовкла i мовчала день.
Всю нiч вона проплакала. Керiкл не заважав iй плакати, ii сльози – то сльози радощiв. Воля вже стукае у ii дверi. Завтра вранцi вiн посадить ii на трiеру, i прощайте, Керiкле з Ясоном. Тiльки у сни нашi будеш прилiтати, ластiвко моя…
Вранцi Лiя сказала:
– Я довго думала i… – Вiн трепетно чекав ii слiв. – І нiколи я тебе не покину, i нiкуди я вiд тебе не поiду. Бо любов – то i е воля. Я люблю тебе, доброго i гарного душею, ще дужче сина люблю, а бiльше менi нiчого й не треба.
Вiн цiлував ii руки та все благав i благав, аби вона повторила своi слова. Вона казала ще i ще… І, як нiколи, радiсно наспiвувала свою улюблену пiсеньку:
Прилетiла ластiвочка
З ясною погодою,
З ясною весною.
Грудки в неi бiлi,
Спинонька чорнесенька…
І мали вони ще двое щасливих лiт.
Неймовiрно щасливих для Керiкла лiт, коли вiн говорив привселюдно про Лiю:
– Моя дорога i едина дружинонька…
Роздiл третiй
У «царствi тiней»
Вiдразу ж за мiстом живих починалося «царство тiней» – некрополь. Останнiй i вiчний притулок невгамовних, веселих ольвiополiтiв. Ох i багато ж зiбралося iх тут, у мiстi мертвих. У десять разiв бiльше, анiж у мiстi живих!
І зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..
І нiчого не вдiеш, така вже доля людей: iз царства живих переселятися у царство мертвих, до рiдних, до батькiв, до прадiдiв, до пращурiв, до вiчностi. Так було, так е i так буде завжди, покiль сонце в небi сяе. Бо така воля богiв, а тому – що вдiеш? – ольвiополiти проводжали своiх громадян у царство мертвих iз фiлософським спокоем: усi там будемо! Рано чи пiзно, а кожному доведеться ковтнути води iз пiдземноi рiчки забуття i навiки забути бiлий свiт.
А мiсця на тiм свiтi вистачить усiм, тож i зростае некрополь щодень, бо кожного бiлого дня надходить комусь чорна черга, i невмолима Ананке[18 - Ананке (Ананка) – необхiднiсть. Богиня, що уособлюе неминучiсть (грец.).] постукае на порозi своiм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Мiсце твое пiд сонцем уже потрiбне iншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушае у дорогу життя!
Що ж, пора – то й пора!
І ольвiополiти збиралися, прощалися (як мали час) i вирушали у вiчнiсть.
До «царства тiней» вела Остання путь – широка дорога, по якiй вiками в останню путь проводжали живi мертвих.
До життя одна дорога вела, але як iх багато веде до смертi!
І в «царствi тiней» мов землянi хвилi спинилися i застигли назавжди. А то ж все безiменнi горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлiлими прахами перших ольвiополiтiв, тих, у кого вже i рiднi не лишилося у свiтi бiлому. Бо всi, хто з ними жив – i друзi, i вороги, – всi вже повмирали. А сьогоднiшне поколiння ольвiополiтiв пам'ятае лише близьких та рiдних. Але некрополь оберiгають як священне i вiчне мiсце громадян щасливого мiста.
Не знали тiльки ольвiополiти, що мине якась тисяча лiт, i на iхнiх могилках, на iхньому мiстi мертвих, з'явиться село[19 - Село Парутине, котре виникло на територii пiвнiчноi частини ольвiйського некрополя.] живих. І будуть живi – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засiвати хлiбом поля i садити сади. І вишнi на землi некрополя, на праховi ольвiополiтiв, буйно квiтнутимуть веснами, i живi смiятимуться i плакатимуть на мертвiй землi, i хлопцi будуть зустрiчати дiвчат у вишняках i гаряче iх цiлуватимуть, i будуть тут зачинати i народжувати дiтей, будуть тут i вмирати, лягаючи в землю поруч iз прахами ольвiополiтiв.
А сади цвiтуть на прадавнiм некрополi, а ниви золотим хлiбом колосяться, а життя iде – з радощами i печалями, з щастям i бiдою, – йде життя, i в цьому, мабуть, i е вiчнiсть, i безсмертя роду людського, i життя у бiлому свiтi…
Неподалiк Останньоi дороги поховав Керiкл свою Лiю.
Вона заступилася за раба – геть сивого вже дiда, котрого на вулицi бив палицею господар, приказуючи:
– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тiльки до iжi прудкий, а як до роботи, так вiдразу ноги тягнеш? Ось тобi!.. Ось!..
І лупив палицею старого по головi, i вiд того бiла борода раба почала червонiти.
– Не смiйте! – крикнула Лiя, котра саме проходила мимо. – Вiн же людина, а не худобина. І до того ж старий.
– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як i мiй ледар. Хоч з тобою i спить полемарх. Геть звiдси!..
І вдарив ii палицею по головi.
І вiд того удару на очах у всiх людей у неi наче обiрвалася в грудях якась ниточка…
Лiя повернулась до полемархового будинку блiда, тiльки губи тремтiли. Вона не промовила жодного слова, лягла, вiдмовилась iсти i на третiй день померла, так i не розтуливши покусанi до кровi уста.
День видався погiдний, сонячний, як ховали Лiю. Керiкл востанне надивлявся на свою дружину i думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.
«Але щастя завжди ходить у парi з нещастям, – гiрко думав вiн, утiшаючи себе, i не мiг утiшити. – Хто був щасливий, той неодмiнно мусить побути i нещасливим. Бо добро iде слiдом за злом i навпаки. Як правда ходить iз кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».
Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вiчною постiллю тих, хто йшов у «царство тiней».
Бiля небiжчицi поставили, як i годиться, посуд з iжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.
Кулаки в Лii були стисненi, вона й померла iз стисненими кулаками, i так ii i в яму поклали. І вже у ямi Керiкл просунув iй мiж закляклi стисненi пальцi монетку.
– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човнi через пiдземну рiчку забуття у «царство тiней».
І накрив ii своiм плащем.
Йому подали руку, вiн вибрався з ями, постояв iз схиленою головою, а потiм кинув на груди Лii i жменю землi.
І яму швидко загорнули, i в некрополi з'явилася ще одна могилка…
П'ятнадцять лiт минуло звiдтодi.
Сидить Керiкл у затишному дворику й тихо радiе: син приiздить. Його стрункий бiлявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афiнах рiзних наук.
Коли б то Лiя була жива…
Із некрополя повертаються слуги.
– Господарю, – вклоняються, – срiбну чашу з вином ми поставили на могилi господинi.
– А що ви сказали господинi?
– Ми сказали: господине, твiй муж Керiкл ласкаво запрошуе тебе у дiм на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тiльки мовили, як з-за могили знялася чайка.
– І куди вона полетiла? – швидко запитуе Керiкл.
– Кигичучи, вона полетiла до лиману i зникла в небi.
– Добрий знак, – зрадiв Керiкл. – Лiя полетiла у море зустрiчати свого сина. Щасливого тобi лету, ластiвко моя!
І збуджено додае:
– А таки гарно у свiтi жити!
Та нараз зупиняеться посеред двору й обхоплюе голову руками.
– Але що я скажу йому? Що я скажу своему синовi, як вiн, переступивши порiг, запитае про Ольвiю? – майже кричить Керiкл, i слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон вiддав дочку скiфському вождю, щоб змiцнити стосунки грекiв iз скiфами? Ясону що до того змiцнення тих стосункiв? Вiн же без Ольвii життя свого не уявляе… Чи знайдеться у нього сила волi, щоб збороти бiль i вiдчай збороти? Чи зрозумiе вiн, що Родон вчинив так не з власноi забаганки, а з вищих iнтересiв?.. І що до тих вищих iнтересiв мiста моему синовi, моему хлопчику?
Вигукував i не знаходив вiдповiдi, i ясний день став меркнути йому, а радiсть згасати…
Роздiл четвертий
