скачать книгу бесплатно
– Це я, Ольвiе…
На головi в нього був м'який червоний башлик, поверх куртки накинутий бiлий грецький плащ, скрiплений на грудях золотою фiбулою. Примруженi його очi були повнi гарячого блиску i ще чогось такого, вiд чого Ольвiя мимовiльно зiщулилась, наче птаха, котра вгледiла хижака, але погляду свого не вiдвела, бентежно дивилась у його гарячi очi, тiльки руки приклала до грудей, аби стримати серце…
Вона стояла перед ним у бiлому шовковому платтi, на головi мала високий клобук, викладений золотом, з-пiд якого на спину спадало золотисто-жовте покривало, взута була у м'якi гостроносi сап'янцi. Довге каштанове волосся вибивалося на груди i пiднiмалося та опускалося в такт ii диханню. Вбрання iй принесла пiд вечiр стара скiф'янка. А ще вона принесла iй золоту дiадему грецькоi роботи, золотi серги i скроневi пiдвiски, браслети на обидвi руки, намисто, сама вона й прикрасила Ольвiю.
Ольвiя увесь вечiр була в напрузi чекання, кожен крок за шатром чи голос здавалися iй його кроком i його голосом, i вона злякано кидалась подалi вiд входу, намагаючись знайти у шатрi найглухiший куток, де б можна було заховатися. Але куткiв у шатрi не було. Збуджено тремтiла i нiчого не могла iз собою зробити, i вiд того тремтiння золотi бляшки на платтi та пiдвiски на скронях тоненько i тривожно дзвенiли…
– Яка ти… гарна… – блиснув вiн зубами i зробив до неi крок.
– Нi, нi… – прошепотiла вона, задкуючи подалi од вогнища, в глиб шатра, де було темнiше. – Нi! – крикнула вона злякано, як вiн зробив до неi ще один крок. – Нi, нi!..
– Коршун завжди схопить перепiлку, як би вона не таiлась!..
І з цими словами, зiрвавши з голови червоний башлик, вiн кинув його до ii нiг, i вона, не вiдаючи, що робить, зненацька хитнулась вперед i наступила на той башлик ногою…
– Вiддай башлик!.. – І Тапур зробив до неi ще один крок.
– Не вiддам!.. Вiн мiй!
– Я заберу його в тебе.
– Спробуй!..
– Ха!.. Ось зараз i заберу.
– А ось i не вiддам!
Вiн ступав до неi м'яко, нечутно, наче пiдкрадався до здобичi, i на губах його блукала хижувата, хтива усмiшка…
А вона непорушно застигла на його червоному башлику – i злякана, i тремтяча, i радiсна водночас, – i червоний башлик, що полум'янiв у неi пiд ногою, здавалось, пропiкав ii всю гарячим, незнаним – i вiд того страшним – вогнем.
Вiн зробив ще один скрадливий крок i став бiля неi так близько, що вiд його присутностi вона вiдчула легке тремтiння у всьому гарячому тiлi.
– Не пiдходь!.. – кволо попрохала.
– А я вже пiдiйшов. Вiддай башлик!
– Не вiддам!.. Не вiддам!
А вiдступати вже не було куди, спиною вона торкнулася бiлоi повстi.
– Тодi я заберу тебе.
Вiн уже простягнув руки i торкнувся ii грудей, i той дотик зовсiм затуманив iй голову.
– Не вiзьмеш… – прошепотiла вона. – Спробуй… спробуй…
А в самоi млосно тенькало серце: забере, забере, забере…
Частина друга
Роздiл перший
Керiкл – полемарх Ольвii
Головною вулицею Ольвii легкою i пружною ходою йшов полемарх – високий, худорлявий i завше мовчазний Керiкл. Був вiн у короткiй ллянiй безрукавцi, що спускалася йому до колiн, пiдперезаний широким шкiряним поясом iз металевою пряжкою. На поясi висiв короткий широкий меч з рукiв'ям iз слоновоi костi в простих шкiряних пiхвах, добре вже, щоправда, витертих. «Не зброя красить воiна, а воiн зброю», – любив говорити полемарх i все життя дотримувався цього правила.
Лише бiлий пишний султан на шоломi вказував, що Керiкл не просто воiн, а мiський начальник. Про це говорив i знак сонця у нього на грудях, на шкiрянiй нашивцi безрукавки. Голi руки i ноги Керiкла були засмаглi до чорноти.
В Ольвii добре знали вiдважного Керiкла i щороку його незмiнно переобирали полемархом, як Родона – архонтом. Керiкл був вiрним Ахатом[15 - Ахат – супутник i товариш Енея, в переносному значеннi Ахат – вiрний товариш i супутник.] Родона ще з юнацьких лiт, з часiв iхньоi спiльноi мандрiвки свiтами, коли вони, молодi обидва i легкi на пiдйом, забагнувши чужих дорiг та чужих вiтрiв, гайнули у мандри по свiтах широких. Сiвши на торгову трiеру, перепливли Понт i, зiйшовши на тiм березi в Халкедонi, подалися аж у Месопотамiю. Де тiльки не носило двох молодих еллiнiв! Скiльки чужих дорiг вони пройшли, скiльки башмакiв збили, скiлькома чужими вiтрами були овiянi – не злiчити того! Доходили аж до стiн Вавилону – набачились див, пригодами наситились та уму-розуму набралися в чужих краях. А скiльки тамтешнього люду надивилися, а скiльки небезпек на них чигало! Юнiсть свою в походах загартували, небезпецi в лице привчилися дивитись. Добре то вчення для юнака – в чужих краях побувати, гарт здобути i додому вже iншим повернутися – дужим, бувалим й упевненим у собi. Такi мандрiвки, та ще здiйсненi в юностi, – не забуваються.
Обличчя Керiкл мав жахливе, i городяни так i не звикли до його вражаючих шрамiв. Десь пiд час мандрiвок по Месопотамii Керiкла збив з нiг поранений лев, що зненацька вискочив на дорогу. Хижак ударив лапою по обличчю Керiкла: кiгтями вирвав нiздрю, праве око, пошматував щоку. Вiн би й голову одiрвав Керiклу, якби не пiдоспiв Родон… Ось звiдтодi мiж Керiклом i Родоном зав'язалась чоловiча дружба, яка з року в рiк мiцнiла й гартувалась. Керiкл вiрою i правдою служив Ольвii багато лiт i мав за велике щастя, що разом з ним мiсту служить i його рятiвник, друг юностi i зрiлостi архонт Родон.
Полемарх любив Ольвiю.
– Хай спопелить того Зевс вогнем священним i небесним, хто скаже, що е у свiтi мiсто, краще за нашу Ольвiю! – часто говорив полемарх i незмiнно додавав: – Я скiльки свiту обiйшов, а щасливим став тiльки тут, вдома. Бо немае кращого краю за свiй, за рiдний, адже всi дороги свiту завжди ведуть до отчого порога.
У змiцненнi мiста, в полiпшеннi його життя i вбачав Керiкл основну мету свого життя.
– Нам батьки нашi передали Ольвiю ще кращою, як вона була до них, – говорив вiн городянам. – Тож мусимо й ми передати ii своiм синам i онукам ще кращою за ту, яку ми одержали.
Йшов Керiкл собi та йшов, бо радiсть була, i тому хотiлося йти i йти, насолоджуючись радiстю, – нечасто вона в нього гостюе, то чому й не дати душi полегкiсть. Раз-бо на свiтi живе людина, мусить вона все сповна спiзнати – i смуток, i веселощi, бiду i щастя, любов i ненависть, доброту i пiдлiсть, розпач i втiху.
Йшов полемарх, мiстом милувався.
Все йому тут подобалося – i виднокраi, i саме мiсто.
Переселенцi, колонiсти з Мiлета, збудували Ольвiю наче з двох мiст: iз Верхнього, яке розташувалося на узвишшi, над лиманом, i Нижнього, яке вибрало собi мiсце в прилиманнiй частинi. Кордонами мiста на сходi був берег Бузького лиману i глибокi балки – Заяча та Пiвнiчна на заходi й пiвночi. У тi часи, про якi йдеться мова, Ольвiя ще не мала оборонних стiн – вони з'являться значно пiзнiше, як пiзнiше з'явиться небезпека. А тодi – у VI ст. до н. е., мiсто захищали лише природнi перепони – балки та берег лиману, за що цю мiсцину i було в давнину вибрано для поселення, та ще захищала щасливе мiсто нечисленна залога на чолi з полемархом.
Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.
– Торгiвля i мир з усiма тутешнiми племенами i народами – ось що нас надiйно захищае i буде захищати, покiль стоятиме Ольвiя, – не раз i не двiчi говорив магiстратам Родон. Тож, виходячи з цього, мiсто i вело свою полiтику так, щоб торгiвля та мир захищали мiсто надiйнiше оборонних стiн.
Керiкл крокував головною вулицею, що вела через Верхне мiсто з пiвночi на пiвдень. Паралельно головнiй у пiвнiчнiй частинi мiста тяглися ще двi вулицi, вони перехрещувалися (iз заходу на схiд) поперечними. На вулицях то там, то тут снували заклопотанi городяни, пробiгали раби та слуги, галасували дiти. Мiсто жило своiм звичайним життям, i це радувало полемарха.
Потяглися квартали житлових будинкiв, тi будинки тiсно тулилися один до одного. Центром кожного грецького будинку був двiр. З вулицi в нього потрапляли через невеликi сiни. Фасад будинку, вiкна помешкань були зверненi не на вулицю, а в двiр. Зовнiшня стiна була глухою, i що робилося у дворах – з вулицi не видно.
За кварталами житлових помешкань тяглися громадськi будови, виробничi, господарськi, крамницi. З узвишшя було видно пiвденну частину мiста i Нижне, некрополь за мiстом, широчiнь Бузького лиману.
Киваючи стрiчним, Керiкл поминув теменос, згодом – агору – адмiнiстративну площу, i, повернувши на пiвдень, пiдiйшов до свого будинку, що був поруч з будинком архонта Родона. Вони не лише дружили, вони й мешкали поряд, сусiдами були.
А над мiстом i над лиманом в безоднявi голубого неба ширяють i ширяють лелеки без жодного помаху крил; iншi на дахах закидають голови на спини i лунко клацають червоними дзьобами, аж пританцьовуючи на довгих цiвках нiг. І так затишно та легко стае на душi вiд того мирного червонодзьобого i червононогого бiлого птаства, що хочеться думати про щось хороше i добре – про рiдний край, про голубий Борисфен, який, як упевненi греки, найбiльший серед усiх рiк, про вiчнiсть, про щастя, яке так рiдко приходить до нас. І рiдко, i на коротку мить. А куди воно потiм дiваеться i де його треба шукати – пiди дiзнайся!
У мiстi оберiгають лелек, i того безумця, котрий ризикне пiдняти на них руку, чекае смертна кара. «Допоки клекочуть лелеки на дахах наших будинкiв, – кажуть ольвiополiти, – доти мир витатиме над нами». І це, мабуть, так. Ольвiя – щасливе мiсто, тож i бути йому щасливим вiками й вiками.
Керiкл посмiхнувся до лелек, до ясного неба над мiстом i повернув до свого будинку.
А позад нього стрiчнi спиняються, проводжають його здивованими поглядами: i вiд чого б це iхнiй полемарх посмiхався? Диво яке! Нiколи не бачили його усмiхненим, завше мовчазний, похмурий, неговiркий. А це, бач, у единому оцi радiснi вогники спалахують. Що ж таке добре мае статися в мiстi, що полемарх радiе? А як вiн iде, як вiн iде? Наче юнак, котрий вперше побачив, що життя прекрасне i що того прекрасного життя у нього попереду ще багато й багато.
Штовхнувши дверi в глухiй стiнi, Керiкл зайшов у свiй затишний i охайний двiр.
– Ну ось я й дома, – сам до себе сказав i оглянувся, нiби вперше сюди завiтав.
З двох бокiв двору були портики – неширокi галереi, що вiддiлялися вiд двору колонами, – критi черепицею. Керiкл зайшов у двiр, де завжди любив спочивати у спеку чи й просто так посидiти в надвечiр'я, думаючи про справи. Знявши шолом з пишним султаном, присiв на лавку й полегшено зiтхнув, наче пiсля довгоi мандрiвки дiстався до рiдних мiсць. А таке вiдчуття вiн справдi мав, а все тому, що радiсть завiтала до нього.
У дворi займалися своiми справами слуги, нi-нi, та й позиркували на свого господаря. Якийсь не такий сьогоднi полемарх.
Керiкл довго всидiти не мiг, схопився, заходив сюди й туди, тримаючи в руках шолом з пишним султаном. Радiсть яка! Сьогоднi в гавань прилетiли легкокрилi вiтрильники з приемною звiсткою: трiера, що пливе з Афiн, вже бiля гирла лиману. Не сьогоднi-завтра пришвартуеться у гаванi.
Роздiл другий
Прилетiла ластiвочка
Слуги сполошено зиркали на свого завше похмурого, неговiркого господаря, котрого позаочi мовчуном дражнили. Тож мiж собою дивувалися:
– Ти диви, мовчун заговорив!..
– Ясон вже в Гостинному морi!.. З Афiн пливе, – не втримавшись, гукнув Керiкл. – Гей, слуги! Ану, метушiться жвавiше! Бiжiть на торжок, скупляйтеся! Дiставайте вина, страви найкращi готуйте. На все мiсто банкет буде. Ха! Мусить же Керiкл хоч раз повеселитись, га? Щоб усi почули, як полемарх гулятиме. Та не забудьте Лiю на банкет запросити.
Слуги здивовано позиркують на свого господаря: Лiю на банкет гукати? П'ятнадцять лiт уже, як господиня у «царствi тiней». Що це сьогоднi коiться з iхнiм господарем? Ранiше, коли Лiю згадував, то сумував тяжко, а це – веселиться.
– Чого стовбичите?! – весело гримае полемарх. – Хiба не вiдаете, де ваша господиня? Невдячне плем'я! Спiшiть за мiсто, у «царство тiней» спiшiть. Пам'ятаете, де ii могила? Скажiть: господине, Керiкл запрошуе тебе на банкет. Не забудьте додати: з нагоди повернення сина Ясона… Стривайте!.. Так уже й розiгналися з порожнiми руками? От невдячне плем'я! Вiзьмiть срiбну чашу з вином i поставте на могилi господинi. Хай добрi люди вип'ють за спокiйний сон моеi жони!
Лiя…
Блакитноока радiсть, блакитнооке горе Керiкла.
Крокуе полемарх перистилем, пригадуе… Та що згадувати, не забув вiн нiчого i не забуде нiколи. Бо таке не забуваеться, таке з пам'ятi не стираеться… Нiби вчора то було… Так, так, учора. Лiя… Але нi, стривай… Жiнки жахалися, глянувши хоч раз на його понiвечене обличчя. От дивнi! Хiба чоловiк, та ще воiн, славний лицем, а не дiлами? Не ратними подвигами? А з лиця хiба воду п'ють?..
Але про своi думки, про своi образи i словом нiколи вголос не прохопився. Носив у собi образу i взагалi вдавав, що жiнки йому байдужi. А на самотi тяжко мучився. Коли зачинявся в покоях, то вдивлявся в люстерко, наче сподiвався на диво. Ось гляне вiн у люстерко i побачить себе… Та бачив спотворене обличчя. І вiд тих оглядин ставав ще похмурiшим. Клятий лев. Отак розмалював! От i подобайся пiсля цього жiнкам, коли сам свого лиця терпiти не можеш. Щоправда, можна було невiльницю яку присилувати, але… Але що то за любов, що то за щастя присилуване, вкрадене серед бiлого дня?
Минали роки, i Керiкл потроху змирився з своею долею. А так хотiлося мати сiм'ю, сина… Особливо сина. Продовжувача його роду на чорнiй землi, у бiлому свiтi. Часто, лежачи вночi без сну, уявляв Керiкл свого сина – вдатного iз себе, славетного, всi тiльки й говорять: «О, то Керiклiв син такий!..» Вiд тих мрiй трохи легшало у самотнiй роз'ятренiй душi. А в години вiдчаю кляв Родона, чого той поспiшив на помiч. Хто його кликав? Хай би вже лев придушив Керiкла, анiж отак поглумився над його обличчям. А був же Керiкл вродливий до тiеi зустрiчi з левом, був! Та що тепер згадувати! Минулого не повернеш, роки як у безвiсть пливуть – нi згадки, нi вiдчуття, що ти жив i ще живеш.
Та доля змилостивилась над Керiклом.
– Викупи мене з неволi, i я подарую тобi сина, – просто сказала йому молода рабиня. Сказала, коли не раз i не двiчi бачила, як полемарх потай на неi задивляеться, зiтхае… А що полемарх самотнiй, що ольвiополiтки за нього не йдуть, то вона добре знала.
Вiн отетерiв.
Рабиня тяжко зiтхнула.
– Тiльки ж дорого я коштую…
– За тебе я ладен вiддати всi скарби свiту! – вигукнув вiн.
– Але iх у тебе немае, – сумно одказала вона.
– Ти… Ти хочеш стати моею дружиною? – не йняв вiри Керiкл. – Яка ти мужня. І вiдважна, коли згодна такою цiною купити собi волю!..
– Побудь з мое у рабствi, – сумовито вiдповiла рабиня, з жалем дивлячись на його непривабливе, однооке обличчя. – Ти скривджений, але ти – вiльний. Ти – людина. А я… я безправна худоба. До скону своiх лiт. Як той мул, що не бачить просвiтку.
– Так тобi випало…
– Не випало, а в рабство продали, щоб на моiм горi збагатитись. – Вона зiбралася з духом, прохала: – Викупи мене, Керiкле. Я поживу з тобою два роки i народжу тобi сина. Чуеш, сина.
– А потiм?.. – швидко запитав Керiкл. – Що потiм?
– Я… – Рабиня зiтхнула i прямо глянула на Керiкла. – Я не хочу нiкого обманювати. І тебе також. Потiм я покину тебе. Але покину, коли наш син почне ходити… Але що я… що я кажу… – обхопила голову руками, i плечi ii затремтiли. – Сама себе продаю. Вдруге… Перший раз мене продали чужi, тепер – сама… О горе, горе менi!..
І вона з плачем кинулась од нього тiкати.
А як вдруге вiн ii зустрiв, то запитав, нiби й не було перерваноi розмови:
– Я матиму сина, а ти?.. Що ти матимеш?
– Я не хочу з тобою торгуватися.
– Нi, ти скажи, що ти матимеш?
– Волю! – наче зойкнула вона. – Розумiеш, полемарх, волю! Матиму те, що в людини найдорожче. І повернуся на батькiвщину. У рiдну Аттику. Там у мене… коханий. Вiн бiдний, вiн не мае за що мене викупити, але вiн чекае… мене чекае… І все життя буде мене чекати. Я знаю, я вiрю. Я вiдчуваю…
І Керiкл вiдчув гiркоту на душi.
– Ти хочеш такою цiною купити собi волю? Але ж це надто дорого. Дуже дорого.
– А хто сказав, що воля коштуе дешево? – сумно глянула рабиня на Керiкла. – Іншi життя вiддають за один лише подих волi. Життя. А я вiддам лише два роки. І залишу для тебе радiсть. Ти матимеш сина. Може, iнодi й мене згадаеш. Ось так… Іншого шляху здобути волю я не бачу. Я не лукавлю перед тобою, все кажу, як е. І… i не торгуюся. О нi. Я просто купляю собi волю.
Керiкл дивився на неi як на щось неждане, негадане, несподiване, як на диво, послане йому богами. Вона й ранiше йому подобалась, i вiн потай за нею зiтхав, а тепер, пiсля всього почутого, вiн вiдчув до неi любов… І в душi молився на неi, благав богiв, аби вона не передумала, аби вона…
Та рабиня прагнула волi, як птах неба.
І за волю не торгувалась, платила щедро, надто щедро.
– Ти добрий, ти не обдуриш мене, я вiдчуваю. Присягнись, що даси менi волю, як тiльки я народжу тобi сина.
І вiн поклявся.
– Ти будеш вiльною громадянкою. Боги – свiдки моеi клятви. Якщо ж ii порушу, то хай впаде на мене страшна кара!
– Я вiрю тобi, – i зажурено подивилась на нього, зажурено i ласкаво. – Ти хороший, дарма тебе бояться жiнки.
«Я щасливий, що лев колись не вiдiрвав менi голови, – радiсно подумав полемарх. – Я такий щасливий».
Вони ще двiчi зустрiчалися i гомонiли про свое майбутне. І обом здавалося, що вони знають одне одного давно, що спiльне життя у них буде гарне i справедливе.
Полемарх викупив рабиню, витративши на неi всi своi кошти, ще й заборгував у Родона. Рабиня була молодою, здоровою i гарною. Тому й коштувала дорого, надто дорого. Вона мала блакитнi, як весняне небо, очi i бiляве, як льон, волосся. А що дорого за неi правили, то дарма. За ii очi, за ii волосся, за ii добре серце Керiкл ладен був дати будь-яку цiну, i все одно вона здавалася йому дарунком долi.
Звали ii Лiя.
