скачать книгу бесплатно
– А про мое щастя ти подумав? – визивно кинула дочка.
І здалось iй, що батько у ту мить ще дужче постарiв, ще рiзкiшi зморшки залягли на його крутому, дубленому обличчi.
– Ти думаеш… думаеш, я з радiстю вiддаю тебе у чужi степи? – i голос на мить зрадливо забринiв. – Але – треба. Треба, Ольвiе, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумiю: найбiльше щастя – це боротьба за щастя свого народу. Ось як я розумiю щастя, дочко. А тому йди до скiфiв, iди!
І вона пiшла.
Роздiл п'ятий
Я такоi вовчицi ще не зустрiчав!..
Кочують степовики, пасуть худобу, колишнi набiги згадують, багату здобич… А тодi хтось когось зустрiвши (на перехрестi дорiг, бiля води чи ще десь), переповiсть всi новини, зiтхне: щось ми, мовляв, давно не гуляли… Пора б уже…
І полетить степом вiд кочовища до кочовища: а чи не пора нам погуляти в чужих краях, силу свою показати, здобич велику взяти, сусiдiв пристрахати?.. Щоб пам'ятали нас.
Зберуться кочовики на раду в якомусь там урочищi, сядуть на прадавнiй могилi – найзнатнiшi – i, п'ючи бузат, гадають: а на кого б напасти, у який край повернути прудких коней, куди стрiли летючi та цiлкi пустить!
Ось i Тапур.
Взявши дочку грецького архонта, вiн нiяк не мiг повернути в своi степи, не поживившись по дорозi. Пiднявшись на пiвнiч од Ольвii, вiн повернув тисячу своiх вершникiв (а кожен з них десятьох вартий!) у землi каллiпiдiв.
Зiбравши ватагiв загонiв та знатних воiв, сказав iм:
– Я привiв вас у край, де живуть каллiпiди. Вiднедавна вони перестали визнавати нас, кочовикiв, за своiх владик i не хочуть нам платити данину, як платять iншi племена. Вони до грекiв горнуться, з ними торгують, мають зиск, забагатiли, набили добром своi кибитки i думають, що ми, кочовики, iх уже й не дiстанемо. Як гадають моi ватаги: чи не час нам провчити тих, хто почав задирати носа?..
І вигукнули ватаги в один голос, зуби вишкiривши:
– Твоi слова, вождь, схвально слухають нашi вуха. Пора поколошкати каллiпiдськi повозки, добро iхне переполовинити. Та так, щоб добре затямили, хто iхнi владики i кому вони мусять данину давати.
– Тож провчiть! – сказав Тапур i потряс мечем. – Бог наш Арес з вами! Гостюйте у каллiпiдiв три днi, щоб кожен скiф повернувся iз добром, рабами i кiньми. Ара-pa, скiфи!!
– Ара-pa!.. – вигукнули ватаги i помчали до своiх загонiв.
Загледiвши кочовикiв, що невiдь-де з'явилися у iхнiх краях, каллiпiди спробували було нашвидкуруч зiбрати вiйсько для вiдсiчi, але з того нiчого не вийшло. Нападники налетiли так навально, що не було коли й оглянутись, не те що зiбрати сили.
Вершники, озброенi луками, списами й акiнаками, з повними сагайдаками стрiл, зненацька вигулькували, наче з-пiд землi вихоплювались, з гиком i свистом, тупотом копит налiтали на кочовища каллiпiдiв, налiтали навально, раптово, що нiхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрiлами, давили кiньми – кому старi дiди потрiбнi? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки своi каллiпiдським добром i, женучи поперед себе жiнок, молодь, гурти худоби i табуни коней, зникали так же миттево, як налiтали. Трупи забитих навiть охолонути не встигали, як убивць уже й слiд розвiявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляе степова галич… Галич завжди злiтаеться туди, де лютуе скiфський бог-меч Арес!
Три днi «гостювала» у каллiпiдському краi тисяча Тапура, а каллiпiди те гостювання вiк не забудуть. Ще й майбутнi поколiння дiтей своiх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втiм, якщо та дитина встигне вирости, перш нiж ii схопить кочовик.
…То вигинаючись, то вирiвнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром каллiпiдським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обiч вершники, нагаями пiдганяючи каллiпiдiв. Задоволене Тапурове воiнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком i свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогоднi навiть найбiднiшi повернуться до кочовищ iз добрим збiжжям. Частiше б вождь водив у такi набiги. Собi жону дiстав i нас не зобидив. Правда, добра каллiпiдського йому перепаде чимало, але ж i воiнам щось лишиться. Ар-ра!..
Вiдкине Ольвiя запону кибитки, дивиться на загони, якi женуть поперед себе гурти чужоi худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряе Тапур? Чиiм добром понав'ючували вершники своiх коней? Чиiм добром понабивано кибитки вождя? Адже вiн i без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очi у скiфiв завидющi, а руки загребущi, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скiфи, що набiг був вдалий, добутливий.
«Орлами налетiли, – хизувалися мiж собою вершники. – Каллiпiдськi зайцi й поховатися не встигли, як у нашi пазурi потрапили».
А он з повозки з-пiд брудноi, закривавленоi повстi стирчать ноги, босi, посинiлi… То скiфи убитих везуть, щоб поховати iх у землi своiх предкiв. Виходить, не всi каллiпiди зайцями були, заголосять у степах скiфськi жiнки, заголосять, облiпленi дiтлашнею та бiднiстю. Одна була сподiванка: чоловiк награбуе чужого добра, заживуть вони тодi… Тим, чиi босi, посинiлi ноги стирчать з-пiд брудноi, закривавленоi повстi, не повезло. Вони вже на тiм свiтi, у бога Папая. Нiхто не мае смутку, що своi загинули. Така iхня доля. Живi добром чужим хвалилися, поживi багатiй радiють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужi племена у скiфську неволю. Жiнки, дiти, пiдлiтки. Вiднинi вже раби. До скону лiт своiх невiльники. Худоба!
У деяких кочовикiв з мiшкiв бiля сiдел визирають зляканi, заплаканi личка… Виростуть дiти у скiфському краi, забудуть матiр свою, i край свiй, i мову свою – слугами поневолювачiв стануть. Звiрами виростуть, жалю не матимуть, i колись, разом iз своiми жорстокими господарями, нападатимуть на каллiпiдiв, нищитимуть своiх, край свiй спустошать i вогнем спопелять.
Розоривши каллiпiдiв, Тапур звернув з пiвнiчного напрямку i пiшов за Борисфен. Там, на схiд од Борисфену, i починаеться край кочовикiв, його, Тапурiв, край.
Ще цiлих десять днiв рухалось Тапурове вiйсько iз здобиччю, заповзаючи все далi i далi в глиб степiв, аж доки не посунуло цiлиною. Хоч i лишали позад себе слiди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на днi зеленого моря.
Степ, степ, степ…
Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своiх – рiдний. І Тапур наче змiнився, наче пробудився пiсля сну. Аж розквiтло його засмагле лице, зробилося привiтним, мовби добрим. Випроставшись у сiдлi, вiн вдихав на повнi груди сухе степове повiтря, мружив очi… Чи нахилившись з сiдла, зривав кущик полину, розтирав його мiж пальцями, вдихав гiркий i терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурiв, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на бiлому свiтi. Нема для степовика бентежнiшого запаху, анiж запах полину. Коли скiф вирушае в далеку дорогу, то бере iз собою пучечки сухого полину i там, в чужих краях, вдихне степове зiлля i нiби вдома побувае. А воiну, котрий помирае вiд ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб i на тiм свiтi, – кажуть йому, – степ свiй не забував».
Мружачись до сонця, Тапур iз посмiшкою на губах мчить до бiлоi кибитки, що везе його великий скарб, i яку пильно охороняе вiдбiрна сотня.
«Людоловом мене обiзвала, – думае вiн про свою полонянку i тiшиться подумки. – Ха! Я i е людолов, бо я – володар степу. Умiю коней ловити i людей умiю ловити. Бо тiльки сильний стае людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».
За бiлою кибиткою iде на поводу сауран[12 - Сауран – швидкий, невтомний свiтло-рудий кiнь iз темною смугою вздовж хребта, котрий, як гадали кочовики, походить вiд дикого коня.], чудовий i витривалий скiфський кiнь, хоч i непоказний iз себе. Тапур, милуючись конем, пiдморгуе йому.
– Погуляти хочеш, коню, степами iз вiтром наввипередки побiгати?..
Кiнь шкiрить жовтi зуби, кивае головою.
– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасуе, що я – людолов?
– Виходить iз кибитки тiльки вночi, на привалах, – одказуе той. – А зла, як вовчиця. Так i кидаеться на всiх. Моi люди навiть побоюються гречанки.
– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жiнок, якi показують пазурi i навiть трохи шкрябаються ними. Кров тодi нуртуе у жилах, чоловiк тодi вiдчувае свою силу.
Вiн зiскакуе з коня на задок кибитки i пiрнае пiд запону. Кiнь його бiжить поруч iз саураном, за кибиткою. Сотник пiдморгуе вершникам, i тi, скалячи зуби, починають потроху вiдставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, i вождь, простоволосий, без башлика, скочивши iз кибитки, наче хто за ним гнався, стрибае у сiдло свого коня. За ним iз акiнаком у руцi висунулась гнiвна i розпатлана Ольвiя, блиснула очима.
– Ну… хто ще бажае простягати до мене руки? – i кидае башлик вождю. – Забери свое позолочене добро!..
Воiни жахнулися: ще нiхто i нiколи так не поводився з iхнiм всемогутнiм вождем. І не поводився, i не говорив йому таких слiв. А до башлика його так i доторкнутися нiхто не смiв – священна то рiч у вождя! Знак його зверхностi над усiма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гнiвi не знае спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекае! І вiн на мить аж очi заплющив, i його люди теж позаплющували очi, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка iз чоловiчим башликом… Але нiчого не сталося. Тапур навiть не вибухнув гнiвом. Вiн зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову i захоплено крикнув сотнику:
– Бачив?! От вовчиця, га?.. – i показуе руку, на якiй розпливаеться червона пляма. – Бачив? Полосонула акiнаком. О, акiнак вона умiе тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такоi жiнки я ще не зустрiчав. Щоб на мене кинутись з акiнаком?.. Щоб швиргонути мiй башлик… О-о!.. – Вiн наче був трохи аж розгубленим. – Такi жiнки е, кажуть, тiльки в савроматiв. О, недарма я ходив до грекiв. Така вовчиця народить менi сина-вовка! О!..
Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.
– У скiлькох бiйках бував, а своеi кровi ще не бачив, – бурмотiв сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитцi. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моею! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч i степ репае, а по його буде!
Ольвiя вiдкинула запону, показала акiнак.
– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Вiн любовi забаг! Утiх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акiнак у мене завжди напохватi.
– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неi. – Я навiть i не думав, що ти… ти така.
– Яка це… така? – насторожено обiзвалася Ольвiя i поправила волосся, що вибилося у неi з-пiд башлика, застебнула на дерев'янi палички куртку. – Яка?..
– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'iжджених. Бо тихi та покiрнi менi вже набридли. Вiд iхньоi покiрностi спати хочеться, а ти кров нуртуеш мою. Ти будеш моею, клянусь бородою Папая!
– Твоею?! А ти спробуй, вiзьми! – вигукувала у вiдчаi Ольвiя, а десь у серцi крижанiло: вiзьме вiн ii… Вже взяв. І не вiдпустить нiколи. – Думаеш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась пiти у твое шатро. Згодилась. Як батько казав: змiцнити стосунки мiж греками i скiфами. Згодилась пiти у твое шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.
– Навiщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.
– Скiфи усi такi самовпевненi, чи тiльки Тапур один такий?
А вiн нiби мiж iншим:
– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.
І шкiрив зуби, посмiхався хижо.
– Я-я??! – вражено видихнула Ольвiя, i лице ii враз зблiдло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом i рвучко висмикнула з-за пояса акiнак. – Нi, я вiльна i скiфською рабинею нiколи не буду. Лiпше смерть!
– Ей, ей, ти що? – поспiшно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акiнак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моею жоною. Повелителькою всiх моiх людей.
– Тодi чому ж ти мене тримаеш, як полонянку, в кибитцi?
– Тому, що мiсце чоловiка у сiдлi, а мiсце жiнки у кибитцi. Так у нас заведено, i в кибитках завжди iздять скiфськi жiнки.
– Але ж я не скiф'янка. – Ольвiя вiдв'язала од задка кибитки повiд i скочила в сiдло саурана. – Я не скiф'янка! – крикнула вона i погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершникiв, коротко кинувши:
– Сам!
Роздiл шостий
Донька гостинного моря
Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заiржав, радiючи молодiй своiй силi, i застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзовi позеленiлi вудила, вiн нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранiшнiй степ… Десь iржали конi. Сауран бив копитом i поривався вперед.
– Почекай-но, – спинила його Ольвiя, – менi спiшити нiкуди, не додому iду…
Закидаючи голову, сауран ловив чутливими нiздрями бентежний вiтер рiдних степiв, у яких вiн народився i вирiс, збуджено тремтiв, б'ючи копитом. Там, за обрiем, водив вiн на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрiем, клично iржали скiфськi конi, i гупотiла земля пiд незлiченними табунами, пiд прудкими ногами степових коней.
Сауран поривався, та Ольвiя стримувала його. Перебираючи в руках повiддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась i оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звiдси, залишився ii край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комiрця, вишиту на грудях вiзерунком iз квiток, вузькi шкiрянi штани, що звужувалися донизу, взута у м'якi сап'янцi, халяви яких були трохи зiбранi й перев'язанi малиновими стрiчками iз золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлi плечi з-пiд гостроверхого башлика.
Ольвiя пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур i посмiхався сам до себе. Невдовзi сауран Ольвii наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюваннi, квапно поспiшала до свого лiгва. Пирхнув кiнь, вчувши хижачку, дрож пробiгла по його тiлу i передалася вершницi.
Тапур наздогнав Ольвiю i на скаку ткнув iй у руки гнучку плетеницю, скручену iз сталок волячоi шкiри, з важкою свинцевою кулею на кiнцi.
– Вiзьми! – крикнув у запалi, бо полювання над усе любив. – Цiею кулею здорово можна розтрощити череп вовчицi. Ми так за вовками ганяемось. Догнати сiрого i вбити його кулею – це бiльше вмiння, анiж з лука. Спробуй!
Очi його збуджено горiли, увесь вiн аж тремтiв в передчуттi погонi за вовчицею, i Ольвiя, посмiхнувшись, перший раз йому посмiхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.
– Ара-pa!.. – крикнув Тапур. – Здоганяй, бо втече!
– Ара-pa!.. – вигукнула й собi дiвчина скiфський клич i пустила саурана вчвал. Пiд копитами коня задвигтiв степ, i у вухах вершницi тонко засвистiв вiтер.
Вiдстань мiж конем i звiром хутко зменшувалась.
Звiвшись в сiдлi, Ольвiя занесла для удару плетеницю. Ще мить, i важка свинцева куля, описавши в повiтрi пiвколо, iз страшним трiском розчавить вовчий череп.
І тут дiвчина вгледiла рожевi соски.
– Мати!..
Слово зiрвалось з уст мимовiльно, i напружена рука дiвчини обм'якла, тiло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомiсть защемiло серце… Мати… Бодай i вовчиця, але ж мати. І десь ii голодними очима виглядають малята.
Кiнь, вiдчувши раптову перемiну в поведiнцi вершника, почав непомiтно збавляти хiд. Вовчиця хутко вiддалялась, аж доки й не зникла десь у балцi.
– Ти чому?! – кричав Тапур i збуджено блискав очима. – Таку вовчицю вiдпустила!.. Ех, здобула б ii, i всi б про тебе у степах говорили, а ти…
Ольвiя мовчки вiддала йому плетеницю i пустила саурана вперед.
Мати…
Ольвiя не знала своеi матерi. Густi тумани минулих рокiв, наче сторожовi мури, стали мiж ними, i стали, як здавалось, навiчно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивiдати бодай крихту тiеi таемницi. Де подiлася мати? Що за лихо скоiлося з нею? І чому про неi навiть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матiр, як вiдразу ж тiнь невдоволення пробiгала по сухому, аскетичному обличчi батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнiв…
Коли Ольвiя була ще маленькою i батько садовив ii до себе на колiна, то iнодi ласкаво (що взагалi з ним траплялося рiдко) казав, погладжуючи ii по голiвцi важкою, дубленою рукою:
– Ти, моя щебетушечко, найкраща у свiтi, адже тебе народило сине море, наше славне Гостинне море.
– Як богиню Афродiту? – дивувалася дiвчинка. – Із морськоi пiни?
– Може, так, а може, й не так, – ухилявся батько вiд прямоi вiдповiдi. – Менi дуже хотiлося, аби в мене була донька. От пiшов я до лиману i кажу: «Славний лимане, подаруй менi доньку». А лиман зашумiв голубими хвилями i каже: «Йди, чоловiче, до самого синього моря, воно подаруе тобi доньку». І пiшов я тодi до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарештi прийшов. Став на березi i кажу:
«Славне сине море наше! Подаруй менi, будь ласка, маленьку донечку».
«А яку тобi доньку?» – питае море.
«А таку, – одказую, – щоб була найкращою у свiтi».
«Почекай, – шумить море, – буде тобi донька, найкраща у всьому свiтi бiлому».
От зашумiло сине море, i випливае дельфiн на берег, а на спинi в нього сидить маленька-маленька дiвчинка.
«Добрий чоловiче, – каже дельфiн. – Гостинне море даруе тобi доньку, найкращу в свiтi».
Подякував я Гостинному морю i забрав тебе додому, – закiнчував Родон, усмiхаючись…
Та з роками батько ставав похмурiший, непривiтний. Іскорки пестощiв, що спалахували у ньому, коли Ольвiя була маленькою, згасли… А звiдтодi, як дочка почала настирливо доскiпуватись про свою матiр, Родон i зовсiм не тямився iз себе…
Невже вона так нiколи i не вивiдае правду про ту жiнку, котра народила ii й невiдомо де зникла?..
Інодi iй снилася мати: нiч, пустельна вулиця, нi душi навколо. Наче вимерло все живе, лише вiтер вие-завивае та ухкае сич. І раптом, наче з-пiд землi, виростае на вулицi жiнка, вся у чорному… Мовчки простягае руки i йде до неi, i чути, як вiтер моторошно лопотить ii чорним плащем…
«Це ти, Ольвiе?.. – питае жiнка в чорному. – Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».
Охоплена жахом, дiвчина кричала, й сон миттю утiкав од неi, забираючи з собою жiнку в чорному…
– Облиш свое наполягання! – жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвiя сказала, що ii мати жива, бо iнакше б чого вона приходила у сни. – Вона недостойна твоеi згадки. У тебе е батько! У тебе е мiсто, котре дало тобi свое iм'я. І цього досить!
Коли виросла, ще раз запитала про матiр:
