скачать книгу бесплатно
– Аби твоi поради, архонт, та лiкували рани.
– Не будь злим. Зло ще нiкого не прикрашало.
– А вiд чого менi бути добрим?
– У мiстi багато дiвчат. Вродливих.
– Але немае серед них Ольвii!
– Так, немае, – згодився архонт.
– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.
Родон навiть не ворухнувся.
– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю ii як належне.
Ясон повернувся i вийшов з покоiв ще з важчим серцем, анiж ранiше. Вiн не сподiвався на розмову з архонтом, билася навiть думка: поговорить з архонтом, i, може, що змiниться? Була така думка, хоч i розумiв, що вона – наiвна. Нiчого вже не змiниться, та й не може змiнитися.
Архонт iшов слiдом за ним. Вже в дворi Ясон запитав:
– У якому краi Ольвiя? У яких скiфiв?
– Тапур – вождь кочових скiфiв.
– Де вони? Кочовики?
Архонт розвiв руками.
– Степи безмежнi, а скiфи кочують, на мiсцi не стоять. Хiба я знаю, де вони тепер?
Ясон ступив крок до архонта i, дивлячись йому у вiчi, твердо мовив:
– Не ховай вiд мене Ольвii, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скiфiв i того Тапура, який ii захопив. І Ольвiю знайду. Чуеш, архонте, знайду!
В тi днi Ясон шукав собi коня.
Що б вiн не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дiстати б прудкого коня, кинутись у степи, i – вiрилось! – вiн би знайшов скiфiв, вiн би виручив iз бiди Ольвiю. Навiть коли з батьком ходив у некрополь вiдвiдати матiр, навiть коли стояв бiля ii могилки, все думав i думав про коня i вiрив: знайди вiн коня – знайде й Ольвiю.
Йому навiть снився кiнь – баский, крилатий. Сiдав на нього юнак i летiв над степами, i крилатий кiнь мчав його, мчав його попiд хмарами, i вже бачив вiн унизу скiфiв… Але в ту мить прокидався…
І розумiв, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останнiй день, коли скiфи забрали Ольвiю. Як вона до них пiшла? Із сльозами чи з радiстю?..
Батько не хотiв того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, i батько змушений був йому розказувати:
– Скiфи тодi стали табором за мiстом. Примчали i стали зненацька. Всi переполошилися – тисяча-бо скiфiв! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхнi вершники сюди й туди носилися на рiвнинi, залiтали в мiсто. А потiм iхнiй вождь прислав до архонта сватiв iз багатими дарами, й архонт…
– Не треба далi, – прохав син. – Я й так знаю, що архонт продав дочку за багатi дари, а тепер посилаеться на якiсь обставини…
– Але справдi обставини, – почав було батько, та син знову його спинив:
– Кажу, не треба про це… – Помовчав. – Ти розкажи менi, як Ольвiя iшла до скiфiв…
Була вона у скiфському вбраннi: у червоних шароварах, малиновiй куртцi, на головi – башлик, з-пiд якого розсипалося по плечах каштанове волосся…
На поясi – акiнак.
У руках – нагай.
В очах – сльози.
У серцi – вiдчай.
А скiфи пiдiйшли ближче до мiста, щоб належно зустрiти дочку архонта. Тисяча вершникiв стала перед мiстом стiною i чекала ii.
Чим ближче пiдходила Ольвiя до стiни вершникiв у чорних башликах, тим повiльнiшими ставали ii кроки. А скiфи нiби самi пливли iй навстрiч – бородатi, чубатi, смаглявi, бiлозубi…
Страшнi, незнанi, незбагненнi.
Хижi.
– Ой мамочко… – вихопилося в неi, i дiвчина в розпачi спинилася i навiть було зробила крок назад.
І тодi вiд ольвiополiтiв, котрi ii проводжали, хтось пiдбадьорливо гукнув:
– Не забудь, дочко, прислати нам гiнця, що в тебе усе гаразд. Ми будемо чекати вiд тебе вiстей!
– І сама в гостi навiдуйся!
– Щасливоi тобi дороги, славна дочко архонта!
iй махали городяни руками i посмiхалися, бажаючи щастя.
Ольвiя оглянулась, кивнула городянам, спасибi, мовляв, за добрi поради, витерла рукавом куртки сльози i швидко пiшла вперед.
Вершники розступилися перед нею (в кiнцi довгого проходу, утвореного кiньми, вона з жахом побачила на горбi бiле шатро вождя), i ледве вона ступила у той прохiд i зробила кiлька крокiв, як вершники ворухнулися i зiмкнули ряди. І не стало бiльше Ольвii.
І питае тепер Ясон, а де моя Ольвiя, i нiхто йому не може сказати, а де ж його Ольвiя.
«Коня, – шепоче в розпачi юнак, – крилатого коня, i я дожену скiфiв i порятую свое щастя».
Та нiхто не знае, де у свiтi е крилатi конi, у яких краях, у яких степах вони пасуться на зелених травах…
Роздiл шостий
Остання чаша полемарха
Нiхто в мiстi не вiдав, що той сонячний i лагiдний день, коли так мирно ширяли над Ольвiею лелеки, стане останнiм днем для Керiкла.
Не знав того i сам полемарх.
А втiм, хто може знати свою долю наперед та де й коли скiнчиться його дорога? З раннього рана полемарх був у клопотах i собi не належав. Слуги вже закiнчували приготування, i десь в обiд полемарх збирався запросити знатних городян на банкет з нагоди повернення сина. Тому був збуджений, не в мiру метушливий, сам особисто пробував на смак вина i страви, ганяв слуг, котрi й без того все робили пiдбiгом, i едине його око свiтилося гарячковитою збудженiстю i радiстю: сина буде показувати людям. «Ну, синку, вирiс ти, змужнiв, – скаже вiн Ясону при людях. – Тепер служи мiсту, та служи так, щоб не соромно менi було за тебе».
Бенкетувати мали в андронi, i там уже все було приготовлене i прибране, i слуги вносили останнi амфори та посуд.
– Гей, швидше! Гей, жвавiше метушiться! – весело покрикував на них господар. – Скоро гостi прийдуть, ох i гульнем! Все мiсто знатиме – полемарх сина зустрiчае!..
Ось тодi до полемарха прибiг посланець з магiстратури, прибiг iз вiсткою, що буцiмто в Заячiй балцi бачили пiдозрiлих чужих людей. Хто вони i чого там ховаються вдень од стороннього ока – нiхто не знав, але залишати iх там не можна було. Ще займуться, як споночiе, грабунками! А чого б вони вдень у балцi ховалися? Ясно, чекають ночi. Правда, iх всього трое, принаймнi бачили трьох, та лиха i трое можуть накоiти.
– Якiсь волоцюги, – буркнув полемарх, а око його нишпорило по стравах, чи все гаразд. – Їх нинi достоту тиняеться степами.
І повернувся до посланця, весело на нього глянув:
– Передай магiстрам, що полемарх хутко приведе тих волоцюг у мiсто i подаруе iх казнi. І бiльше вони не тинятимуться степами, а трудитимуться на благо мiста. Іншим добре застереження буде: не колобродьте свiтом, бо рабами станете.
Слугам наостанку велiв:
– Глядiть менi, щоб усе було як треба! Чого повитрiщалися? Ану, подайте менi шолом та пояс з мечем!..
Захопивши з собою чотирьох гоплiтiв, полемарх подався за мiсто до Заячоi балки, подумки втiшаючись дорогою, який у нього славний банкет сьогоднi буде!..
Назад його принесли непритомного, iз закривавленими грудьми.
Двое гоплiтiв теж були пораненi, але легко. Самi дiйшли. Ще й принесли полемархiв шолом i пояс iз мечем.
Керiкла занесли в андрон, де все було приготовлено для банкету. Вiн хрипiв, кудись поривався, щось безтямно вигукував…
Коли ж прислухались, збагнули: полемарх гукав свою покiйну дружину Лiю на банкет…
Коли прийшов Родон, бiля полемархового будинку товпились стурбованi городяни. Були серед них i тi, що вже прийшли на банкет, i тi, що прибiгли на лиху вiстку. Перемовлялися стиха, як при покiйнику на похоронах. По мiсту вже поповзли чутки, що в Заячiй балцi ховалися грабiжники, чужi зайди, якi збиралися вночi проникнути в мiсто i зайнятися грабунками, говорили, що iх багато, а тому на нiч треба виставити добре озброену варту.
В полемарховiм дворi з винуватим виглядом стояли два гоплiти (два iншi, пораненi, вже пiшли).
– З якимись зайдами без роду-племенi не могли впоратись! – зайшовши у двiр, дорiкнув архонт. – А ще воiни, при зброi!
– Винуватi, архонт.
Наперед ступив старий сивий гоплiт iз задавненим шрамом через лiву щоку. Був вiн у короткiй безрукавцi iз плямами свiжоi кровi – певно, чужоi, – пiдперезаний поясом, на якому з одного боку висiв короткий меч у пiхвах, а з другого – приторочено круглий щит. Щит сповзав гоплiту на живiт, i вiн раз у раз поправляв його i, тупцяючись, гупав облiпленими глиною башмаками. Голi ноги його теж були в глинi – ясно, що в Заячiй балцi лазив.
– Ну?! – сердито буркнув архонт, бо гоплiт надто довго мовчав. – Розказуй, як ти мiський хлiб iси та як охороняеш нас!
– Ми думали, що iх трое.
– Кого?
– Ну, тих… волоцюг. – Гоплiт помовчав i додав неохоче: – По мовi вони фракiйцi. З-за Істру.
– Ну?.. З тебе кожне слово треба витягувати?
– Вони ховалися в балцi, в кущах на днiвку залягли, – заговорив гоплiт. – Спали. Ми оточили iх, пiдняли на ноги. Полемарх став допитувати iх: хто вони, звiдки, куди йдуть та що роблять у балцi. Одказали досить спокiйно, що вони – вiльнi люди з-за Істру. А йдуть у Скiфiю… На запитання полемарха, чого у Скiфiю йдуть, один одказав: у гостi… Ще й зуби вишкiрив. Та посмiшка нам не сподобалась… Ясно, хвостом крутить, що iм у Скiфii робити?.. «А чого ви тут лежите?» – пита iх далi полемарх. Одказують: од своiх вiдбились, вирiшили в балцi перележати спеку, а як сонце пiде на захiд, мандрувати далi, своiх доганяти…
– Спiвали тi волоцюги вам не зовсiм до ладу, – буркнув архонт i кивнув на полемархiв будинок: як, мовляв, там?
– Погано йому, – виглянув iз-за спини гоплiта маленький гостроносий слуга. – Лiю свою на банкет гукае.
– Та-ак… – зiтхнув архонт. – Жаль Керiкла… – До гоплiта повернувся: – А чи не збиралися тi зайди розкопувати у степах скiфськi могили та грабувати небiжчикiв?
– Не знаю… – розвiв руками гоплiт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, i вони справдi грабують скiфських вождiв у могилах. Буцiмто золота в могилах чимало.
– Скiфське золото мене не цiкавить. І тобi не раджу ним цiкавитись!.. Говори!
– Полемарх сказав iм: «Я не вiрю вам. Нiхто вас у Скiфii не чекае. Ви зайди, хочете вночi проникнути в мiсто, аби пограбувати наших людей», – розказував далi гоплiт. – «Я, – каже вiн, – мiг би вас знищити, але сьогоднi у мене гарний день i я не хочу проливати кров. Я сьогоднi буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…» Тi зайди зрадiли i хотiли йти, але полемарх iх спинив: «Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нiчиi люди, а тому будете вiднинi нашими. Годi вам по свiтах тинятися, будете в мiстi трудитися…» Почувши таке, тi зайди схопилися за ножi… «Рабами нас хочете поробити?! – кричав один iз них. – Не вийде. Ми люди вiльнi i за волю свою вмiемо постояти». Полемарх кивнув, i ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже iх хотiли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще трое… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, i вiн не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми пiдбiгли до полемарха, пiдхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балцi, взяли полемарха i швидко рушили до мiста, щоб полемарх дорогою не сконав…
– Жаль… – зiтхнув архонт. – Тiльки сина полемарх зустрiв, жити б та жити… Жаль…
Полемарх опритомнiв опiвднi.
Важко й надсадно хрипiв, у грудях його щось булькало, а в горлi клекотiло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керiкл стiни андрону, дивився на яства i вина, що були приготовленi для бенкету, i, зрештою, зустрiвся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.
– Погуляв… – прошепотiв Керiкл. – Ох i погуляв на бенкетi!..
Засилкувався звестися, але не змiг.
– Лежи, лежи, – застерiг Родон.
Полемарх якусь мить лежав тихо, а тодi заворушив губами, i в куточках його уст з'явилися пузирi рожевоi пiни.
– Погуляв… – хрипiв полемарх. – Ох i погуляв…
Родон мовчав, i сухе його лице наче закам'янiло. Тiльки в очах були бiль i гiркота – полемарха вiн любив.
– Ну, а там як… у балцi, як скiнчилося?
– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплiтiв поранено.
– А я… я убитий, – i лице Керiкла почало наливатися синявою, – убитий…
– Ну що ти, що ти, друже мiй…
– Я вбитий, хоч ще i живий, – хрипiв Керiкл, i в горлi його клекотiло, у грудях при диханнi булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя пiд чужим ножем… Все, архонт, все, мiй друже. Закiнчив я своi днi у бiлому свiтi, пора збиратися в «царство тiней». Не знав я, що у Заячiй балцi чекае на мене погибель. Де не був, а Заячоi балки не минув. Така моя доля…
Довго вiддихувався, збираючись з силами.
Життя згасало в його единому оцi, i архонту здавалось, що вiн уже чуе запах смертi – холодний, затхлий, тлiнний…
– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керiкл.
– Будемо прощатися, полемарх.
