скачать книгу бесплатно
– Чого сидите тут, як сичi понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман
Старший дядько лише руками розвiв.
– А хто нас тут шукатиме?
– Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.
Швачка кивнув своiм супутникам. Тi зрозумiли свого отамана й без слiв i роз’iхалися в рiзнi кiнцi.
– Ну, кажiть, чого кликали?
– Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, вiзьми пiд свою руку!
Швачка спiшився. Вiн критично оглянув цей збiр народу – було тут чоловiк тридцять: i дядьки, i молодi парубки. Анi коней, анi зброi в них i не було, не кажучи вже про вiйськовi навики.
– І кому ж ви мстити надумали?
– Вороновичу. Вiн нашi села палить, панотцiв убивае, мучить народ, жiнок гвалтуе. Мусимо собi раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарi – i вбити.
– Фiу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо лiтае. Не взяти вам його голими руками, як не впiймати iжака голою дупою. До речi, а де вiн зараз?
– Пекарi сплюндрував. Ось, хлопець лише звiдти, розповiдав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи пановi отаману.
Дядько пiдштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:
– Ти йшов iз села прямо сюди?
– Так, – вiдповiв хлопець.
– А за тобою хтось iшов?
– Начебто нi. Хоча я не бачив, темно було.
Швачка оглянув присутнiх, сказав рiшуче:
– Збирайтеся швидко всi звiдси – Воронович скоро буде тут.
І наче на пiдтвердження його слiв, iз лiсу почулися пострiли: це отамановi побратими, що стали на вартi, почали бiй iз жовнiрами.
Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.
– Ви що, дурнi, тiкайте!!! – гукнув Швачка.
Вiн миттю оцiнив ситуацiю, зрозумiв, що iх оточили зо всiх бокiв. Шлях лише один – у яр.
– Туди!
Селяни миттю скорилися наказовi i через густi чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собi спробував з’iхати на конi, проте вороний навiдрiз вiдмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку вiдчув?!
– Стонадцять чортiв!
Швачка свого коня так i не лишив, а погнав щодуху по вузенькiй стежинi, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гiлля дерев, що нещадно шмагало i коня, i вершника, вороний вiтром летiв помiж чагарiв. За якийсь час вiн виiхав на невелику лiсову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тiкаючи вiд кiлькох вершникiв – шляхтичiв. Вони летiли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня влiво й погнав по дорозi. Товариш вiдставав вiд нього десь на два кiнськi тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кiлькiсть шляхти збiльшуеться – вони нiби злi лiсовi духи, окутанi чорними плащами, вискакували з усiх усюд i мчали навздогiн. Нiчого – конi в козакiв були бистрi, можна вiдриватися.
Селяни летiли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так i котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони вiдчували погоню, тому бiгли без упину. Спустившись у яр, хлопи побiгли за течiею струмка, який тiк у самому низу. Пробiгши з два гони, втiкачi побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу лiщину, за ним – iншi. Побiгли далi, щоб вскочити у iнший яр, ще глибший та ще зарослiший. Там вдасться затаiтися.
Аж раптом iм навперейми один за одним почали вискакувати жовнiри. Озброенi рушницями, вони сидiли у засiдцi й чекали, що втiкачiв поженуть прямо сюди. Люди зупинилися – десятки мушкетних дул дивилися iм в очi.
– Вогонь, – нараз була команда, i один за одним бахнуло зо два десятки пострiлiв. Половина селян впали на землю. Кiлька уцiлiвших з диким риком кинулися на жовнiрiв. Це було досить несподiвано – один iз воiнiв не встиг вийняти шаблю – i хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Іншi жовнiри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав iм до нiг. Інший утiкач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корiнь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнiрiв по нозi. Той, скрикнувши, присiв. Хлопа зарубали. Почалася бойня – вили й коли проти списiв та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своiми тiлами замерзлу лiсову землю та поливаючи ii кров’ю. Інших, якi спробували сховатися, доганяли й розстрiлювали або просто добивали. Ще декiлькох взяли живими. Загинуло двое жовнiрiв та семеро були пораненi.
Тим часом Швачка домчав до краю лiсу. Швидше за все попереду була просiка – лiс став дуже рiдким. Отаман хотiв вискочити туди, проте вчасно помiтив там жовнiрiв.
– Трясця твого батька! Вони ж менi тут першою кулею шкуру проб’ють!
Вiн розвернувся. Поруч iз ним був уже його побратим.
– Що робити, отамане?
– Пробиватися.
Погоня вже була тут – догнали доволi швидко, оточили пiвколом.
– Здавайтеся – i вам буде дароване життя!
– Чорта лисого тобi в зуби! – гаркнув отаман.
– Це сам Швачка, – впiзнали шляхтичi. – Живим його берiть!
Шляхтичi наставили шаблi, приготували аркани. Гайдамаки несподiвано стрельнули з пiстолiв, валячи з коней кiлькох ворогiв, i з шаблями кинулися в бiй.
Сутичка вийшла нерiвна – двое запорожцiв проти десятка шляхтичiв. Шаблi мов блискавки краяли повiтря, а дзенькiт лунко вiдбивався по лiсовiй галявинi. Швачцi вдалося зарубати одного з ворогiв, в iншого вiдрубав коневi вухо. Тварина нiби збожеволiла вiд болю, почала кидатися i скинула та ледь не затоптала свого вершника. Раптом заарканили товариша – запорожця. Вiн впав з коня, почав борсатися. Вiдразу четверо шляхтичiв кинулися в’язати його.
– Миколо! – отаман хотiв кинутися на виручку, та було пiзно. Товариш тiльки крикнув: – Тiкай!!! – i з цими словами вгородив собi нiж у груди: не захотiв даватися ляхам живим у руки. Швачка аж зубами заскреготiв з лютi. Проти нього було трое шляхтичiв на конях – пiшi поки що для нього загрози не становили. Швачка приострожив коня – i той кинувся напролом.
Вони зiткнулися з ворогом. Шляхтич з несподiванки ледь втратив рiвновагу, Швачка звiвся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навiдлiг. Голова ляха розпрощалася iз тулубом i, вiдбившись вiд дерева, впала в кущi лiщини. Інший шляхтич пiдiйшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним вiд удару – пан так i не вдарив. Тодi запорожець здибив коня – i тут вороний щосили гепнув нападника переднiми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заiржав, а дико заричав, наче сп’янiв вiд кровi, стрибнув у бiк останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок вiд удару лише трiснув, а за ним i голова шляхтича трiснула, як стиглий кавун.
Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, – вони аж занiмiли. Тодi Швачка ще раз дав коню острогiв – i той погнав назад у глибину лiсу.
Шляхтичi почали ловити коней, iншi стали стрiляти з пiстолiв, та було пiзно.
Недалеко вiд с. Вiльшана. Надднiпрянщина
Табiр шляхти був доволi просторий. Стояло тут чимало наметiв – великих i маленьких, дуже багато возiв. Сам обоз не був укрiплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всiх жах. Люди обминали табiр десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього мiсця.
У найбiльшому наметi тривав гучний бенкет, тьмяно горiли запаленi смолоскипи. Шляхта вже, пообнiмавшись, голосно спiвала пiсень: за одним кiнцем стола – одну, за iншим – другу. Були й такi, що спiвали вже собi щось зовсiм iнше, нiхто й не мiг розiбрати, що саме. Вино лилося рiкою, на столi лежали ще й не доторканi смаженi поросята, птиця. Пани лише вигукували:
– Нех жие воевода, вiват, вiват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Вiват конфедерацii!
– Вiват!!!
– Вiват! – гримiло на весь намет, аж закладало вуха.
– Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетникiв. Так i тривав цей славний бенкет – вiвати, пiснi, вино, палкi промови.
Лише Воронович не вигукував, не спiвав, а тiльки мовчки потягував вино з золотоi чашi. Нарештi допив, стукнувши, поставив чашу на стiл.
Враз всi притихли. Слово взяв ксьондз.
– Панове, славнi сини Ойчизни й захисники вiри. Ви всi також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – пiдлi схизматики, кровнi вороги святоi церкви. Вони зi всiх бокiв оточують нас, готуючи погибель. Це i москалi, i запорожцi, а тепер i навiть нашi хлопи, якi з покiрного бидла перетворюються на диких звiрiв. Згадайте, що було бiля Пекарiв! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмiстр i завдяки його хоробростi та досвiду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзiв загинули, караючи iменем Божим проклятих вiдступникiв. Проти схизматикiв уже виступила вся шляхта на Барськiй конфедерацii. Ми мусимо зiбратися, пiдтримати один одного й оголосити священну, немилосердну вiйну схизмi. Досi ми вмовляли, карали схизматiв, якi постiйно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо дiяти по-iнакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматiв цю землю i, якщо треба, то знищити iх до одного!
Цi слова зробили сильне враження. Адже iх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорнiй сутанi. Усi на мить замовкли. Тут зiбралися не сентиментальнi балакуни, а вiдданi сини церкви.
– Вiват! – ревнули десятки голосiв.
– Пiду подивлюся, як iде допит гайдамакiв, – коли трохи стихло, мовив Воронович i встав з-за столу. Декiлька з панiв, якi могли ще звестися та захотiли скласти товариство ротмiстровi, також встали, поправляючи шаблi та кинджали.
Надворi була вже нiч. Очi не звикли до темряви, тому ротмiстр, тiльки вийшовши з намету, вiдразу залiз у калабаню.
– Прокляття. Коня! – гукнув невiдомо кому.
Далеко iхати не довелося – всього кiльканадцять крокiв. Воронович чув, як болото чвакае пiд копитами коня, вимiшуеться, наче тiсто, i задоволено всмiхнувся про себе.
На одному з краiв широкого табору горiло багаття. У його свiтлi сновигали тiнi людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стiною виднiвся лiс недалеко. Сутiнки навколо багаття здавалися ще густiшими. Смердiло димом, якийсь моторошний стогiн чувся навкруги.
– І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зi шляхтичiв, якi вешталися тут. До них пiдiйшли та пiд’iхали й iншi шляхтичi, що за Вороновичем покинули бенкет.
– Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.
– Сюди його.
За хвилю притягли ледь живого чоловiка. Вiн був побитий, аж спухлий; кров була на одязi, на бородi, на волоссi. Лише по залишках ряси можна було впiзнати в ньому священика. Це був той самий панотець iз Пекарiв. Превелебний отець домiгся скасувати кару на мiсцi, а продовжити тортури. Клятий пiп таки мусив зламатися.
Їх з Вороновичем погляди зустрiлися.
– Нi, такого не зламаеш. Його можна тiльки стратити, – мовив Воронович. – Повiсити. Я не думаю, щоб вiн скористався останньою можливiстю.
Помiтно було, як вогник загорiвся у очах священика.
– Якою можливiстю? – запитав з надiею, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою вiру? Нiколи!
Воронович кивнув: священика потягли до високоi «фiгури». Це була-таки шибениця, а не журавель.
Тiло священика ще раз прошила конвульсiя – i воно спокiйно повисло. Пiсля того, як шляхтичi додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горiло багаття i туди стягували тих, кого пiдозрювали в причетностi до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, i саме його крики почули присутнi. Йому спочатку вiдрубали катiвською сокирою лiву руку, а коли вiн аж завив вiд болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову пiднялася в повiтря катiвська сокира: один мах – i знову кров ллеться на колодку, тiльки цього разу не чути крикiв – хлопець зомлiв, не витримавши такого болю.
А далi горiло ще одне багаття. Там висверлювали очi перебендям-бандуристам, якi жебракуючи ходили вiд села до села i яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тiнями привидiв по табору сновигали жовнiри, а посерединi всього був ротмiстр Воронович. Вiн сидiв на чорному жеребцi, що перебирав копитами i форкав, збуджуючись вiд кровi. Багаття, що горiло недалеко, кидало криваве свiтло на обличчя цього чоловiка, i в цьому багряному свiтлi вiн здавався ще страшнiшим.
Один зi шляхтичiв скинув шапку i пригладив волосся, що стало дибки.
– Я ще такого не бачив. Збожеволiти можна.
– А ти звикай, – пiдбадьорив його бiльш досвiдчений товариш. – Вiйна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.
Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезiти i з новим завзяттям налягли на вино.
До Вороновича, який уже всiвся на свое мiсце за столом та взяв у руки улюблену чашу, пiдiйшов чоловiк, закутаний у чорний плащ та в каптурi.
– Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.
– Знаеш, ваць пане, iгумена мотронинського?
– Мельхiседека? Ну i що?
– Його помiчник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.
– Справдi? Я тебе слухаю.
– Чернець iде з Варшави, вже проминув Бiлу Церкву i скоро буде в Жаботинi.
Воронович задумався.
Роздiл 5
В околицi Мотронинського монастря, недалеко мiста Чигирин. Рання весна
Обое подорожнiх ледве тягли своi величезнi, обмоклi, порванi чоботи по густому болотi. Навкруги стало темно. Голi дерева кидали потворнi тiнi на землю. Було холодно, мокро, моторошно.
Один з подорожнiх – старий i слiпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я рокiв восьми – дiд тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.
Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезнi чоботи, у кiлька разiв бiльшi за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити нiч у весняному лiсi було б моторошно навiть дорослому чоловiковi.
Хлоп’ятi усюди привиджувалися дивнi лiсовi iстоти, якi, перезимувавши у своiх норах, тепер повилазили, бродять по лiсу i страшать людей. Ось нiби лiсовик, а там, далi, мавка сховалася у кущах. Ось мара iм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гiллi дерев. Потерчата та блуд перешiптувалися, показуючи пальцями на подорожнiх; упирi, чорти, усi, про кого розповiдав дiд, тепер зiбралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушноi нагоди, щоб напасти.
Хлопець притулився ближче до дiда, обтер рукавом грубоi свити лице, струсив головою. Усi страховиська зникли – кругом тiльки звичайне галуззя чагарникiв.
Десь, зовсiм зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечнiша, нiж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.
– Ходiмо, синку, далi. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрi брати-ченцi дадуть попоiсти, вiдпочинемо, обiгрiемося. Подивися лишень: мурiв монастирських не видно?
– Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупi татарина.
Дiд трiснув хлопцевi по потилицi, а сам промурмотiв:
– Клятi бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би iм бороди лизав.
Дiд як мiг дбав про хлопця, бо в цiлому свiтi iх було лише двое.
Раптом десь поруч загавкали собаки.
– Чуеш, пси брешуть. Гайда туди.
