скачать книгу бесплатно
А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.
– От шельма, – процiдив крiзь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика.
Титар мав кiлька хвилин, щоб перепочити. Страшно гудiла голова, кров пiдходила до рота з побитих губ, вiн сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стiнi висiв образ Спасителя.
– Поможи, – тихо вирвалося в мученика.
– Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Нi? Тодi готуйся. Взуваймо його, панове.
Вони насипали розпеченого на вогнi вугiлля в чоботи. Титаря припiдняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запiк ноги. Титар закричав дико. Вiн не був таким, як Харко, котрий терпiв так, що навiть не застогнав на допитi. Цей блаженний чоловiк кричав i качався по пiдлозi.
– Господи, Матiнко Божа, поможiть, збавте!!!
– Заткни пащеку, терпи, як чоловiк! – гукала шляхта.
– Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобi i смерть.
– Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тiльки дивiться, щоб не сконав передчасно.
Так i мучили шляхтичi нещасного титаря. Вороновичу все бiльше уривався терпець. Вiн все частiше поглядав через вiконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замiсть церковноi служби вони сьогоднi побачать страту.
– Усе дарма. Тягнiть його на майдан – стратимо iншим на острах.
– Паля чи шнурок? – уточнив один зi шляхтичiв.
– Панове, цей чоловiк брав своiми нечестивими руками Святi Дари, винiс iх iз храму Божого, чим осквернив його навiки. Що належиться такому святотатнику?
Шляхтичi розумiючи закивали.
Його не привели – притягли на майдан: попеченi ноги не могли рухатися.
– Господи, людоньки, чоловiка вбивають! – залементувала якась жiнка.
– Ми не вбиваемо нiкого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Вiн вже знав, що мав казати. Чоловiка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святi Дари, вiн богохульник. Адже ви знаете, що нiхто, крiм отця, не мае права до них торкатися! А вiн, хам, горiлку iз священноi чашi у корчмi пив, потiм, як каса закiнчилася, жиду Святi Дари на горiлку помiняв. Це правда: вiн зiзнався на допитi. А ще нахвалявся п’яний, що вiн вище за попа! Цей чоловiк навiки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.
Натовп затих. Раптом почулося з одного кiнця:
– Неправда це!
– Брехня! – почулося з iншого. Натовп зашумiв. Воронович пальнув з пiстоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмiстр:
– Я не збираюся терпiти бунту й непокори. Цей чоловiк богохульник i бунтар – вiн прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядiть i думайте: щоби ще гiрше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть вашi стоги, хлiви та хати!
Запала гробова мовчанка. Тим часом жовнiри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лiкоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Вiн як мiг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тодi востанне поглянув на своiх сусiдiв – млiiвцiв:
– Прощавайте. Простiть.
Шляхтич пiднiс смолоскип до рук стратника – i клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повiтрi тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зiгнувся, щоб упасти на землю, та шнурки мiцно тримали. Натовп завмер…
Раптом руки Даниловi опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом i ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загримiло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив iз дощових хмар, що зiбралися невiдомо звiдки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небеснi позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопiв, до того бидла, лотрiв, лайдакiв, котрi лише у землi потрафлять порпатися? Певно, випадковiсть…
Воронович хмикнув, сплюнув собi пiд ноги.
– Забираймося.
Один хвацький шляхтич пiд’iхав на конi до страченого титаря й вiдсiк йому одним махом голову. Тодi насадив на спис i запнув у землю.
– Нехай так стоiть.
Вiд’iжджаючи зi своiми людьми, Воронович покликав одного зi шляхтичiв та наказав:
– Заклич ще кiлькох людей, вiзьмiть у губернатора мисливських собак та знайдiть тi Дари. Касу можете собi лишити. Церква мае бути вже завтра освячена…
Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.
Роздiл 1
Умань. Весна 1767 року
Зi сторони центральноi площi в бiк Пiвденноi брами iхав молодий козак. По вузькiй люднiй вулицi швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець пiд ним був гнiдий, нервово гриз зубами залiзнi вудила. У сiдлi молодий чоловiк тримався впевнено й легко, притримуючи лiвицею шаблю при боцi. Чорнi шкаповi чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кiлька днiв стояло тепло.
Козаковi личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та рiзними закльопками. Пiд нiс хлопець наспiвував собi якусь пiсеньку, настрiй був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карi очi привiтно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вiтався з усiма перехожими. Дiвчата, що йшли йому назустрiч, дарували посмiшки, лукавi погляди. Вiн пiдморгував iм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама i люди, що зiбралися там.
Це iхав Іван Левченко. Уже сiм рокiв вiн живе в Уманi при надвiрнiй козачiй сотнi Киiвського воеводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, i немае для нього честi бiльшоi у свiтi, нiж нести козацьку службу.
Молодий Левченко минув синагогу й Базилiанську школу. Цього мiсця молодий осавул не любив – у школi могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих мiщан туди й на порiг не пускали. Левченко повернув очi до православноi церкви Святого Миколая, скинув шапку i перехрестився. От святого Миколая вiн любив ще з дитинства.
Зачiска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок вирiс не дуже високим, проте доволi кремезним, жилавим. Мав вiн широкi плечi, грубi руки i доволi гнучкий стан, що свiдчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кiнця його козацький образ доповнювали чорнi, як смола, вуса.
Бiля Пiвденноi брами зiбралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рiдними, заспокоювали матерiв, дiвчат, дружин, сестер, обiцяли скоро повернутися. Лiтнi чоловiки стояли поруч. Усi прийшли прощатися, адже сотня виступала в похiд. У повiтрi пахло дощем i розлукою.
Трохи осторонь тримався сотник. Вiн сидiв на конi, курив люльку i дивився кудись удалечiнь. До нього пiд’iхав Левченко.
– Пане сотнику, губернатор пiдтвердив наказ.
Гонта видихнув черговий клубок диму.
– Тодi гайда! – була коротка вiдповiдь.
Іван круто повернув коня до козакiв, крикнув на всi легенi:
– Сотня!!!
Козаки нашвидкуруч поцiлували своiх рiдних, попрощалися i скочили в сiдла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.
– Виступаемо!
Козаки приострожили коней i жваво виiхали з мiста.
– Пiсню! – ревнув знову молодий осавул.
Засвистали козаченьки в похiд сполуночi,
Заплакала Марусенька своi яснi очi…
Богуслав. Кiлька мiсяцiв пiзнiше
На змiну сухiй погодi прийшли дощi. Пiсля лiтньоi спеки земля вимагала осiннього дощику, аби вдосталь напитися i змити iз себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрiбний i набридливий.
Ватага вершникiв iхала мiстом, кутаючись у козацькi каптани: чи дощ, чи снiг, а службу нести треба. Першим з-помiж товариства iхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Вiн майже завжди був першим: товаришi сприймали його як лiдера i його слово завжди було вирiшальним. Трохи позаду трималися найближчi друзi – Грицько Гаранджа, Федiр Моторний i Петро Борщик. Першi двое були завзятими козаками – сильними, кмiтливими, смiливими в бою. А от Борщик таких здiбностей не мав, будучи надто гладким i таким же добродушним.
– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба врiжемо. Клята слота, – скривився Борщик.
– Не можна.
– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселiше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, i товаришi вишкiрилися: колись у Борщика була дiвчина на прiзвище Сметана.
– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зiгрiтися треба, чорт забирай, бо цiлий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.
Доля закинула уманських козакiв аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя iз Диким Полем, козаки дiзналися про великий загiн запорожцiв, що перетнув кордон i розчинився у Чорному лiсi.
– Їх треба вислiдити, щоби бiди не наробили, – наказав Гонта. – Пiдеш, Іване?
Звiсно, вiн пiшов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалi, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рiдного батька i за цього чоловiка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разiв своiм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рiдного. Навiть панi сотникова, котра народила Гонтi прекрасних донечок, часто дорiкала чоловiковi, що вiн чужого хлопця пильнуе часом краще за рiдних дiтей.
– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.
– За мною, – скомандував Іван i повернув коня в той бiк.
– Оце по-нашому, – зрадiли друзяки, однак радiсть ця була передчасною.
– Подивимося, чи нема когось пiдозрiлого, а тодi поiдемо далi. Найпевнiше, вони по ярмарку швендяють.
Козацька служба полягала у тому, щоби вiдловлювати й нищити всiлякий розбiйницький люд, котрого у тi часи розвелося дуже багато. Іван роздiлив для себе розбiйникiв на три частини: панiв, харцизiв та гайдамакiв. Із першими Левченко воював iз найбiльшим задоволенням, адже це були покидьки, котрi часто заради власноi розваги робили iншим людям багато шкоди. Мiж панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирiшували iх за допомогою сили: чинили наiзди на сусiдськi володiння, грабували, палили села i били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамакiв, намагаючись вiдвести вину вiд себе i свого пана.
А от зi справжнiми гайдамаками Івановi, як i iншим козакам з надвiрноi мiлiцii, зустрiчатися не дуже хотiлося. Перше, що це були досить небезпечнi воiни, а ще – iх дуже пiдтримував мiсцевий люд, адже гайдамаки вiдбирали майно в кровопивцiв-панiв i вiддавали простим людям. Івановi доводилося чути багато розповiдей про гайдамацькi подвиги, однак парубок зовсiм не захоплювався тими людьми: вони порушували спокiй у краi, отже iх треба було гнати звiдси поганою мiтлою.
– А може, по чарчинi встигнемо гахнути? – з надiею в голосi запитав Гаранджа.
– Полапаемо гайдамакiв – тодi й гахнемо, – коротко вiдповiв Іван.
Козаки повернули до шинку i тут наткнулися на купу людей, що зiбралися на подвiр’i корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й iншi повинностi. Тут були й селяни з округи, i мiськi ремiсники, i навiть служителi православноi церкви. Усi вони щось були виннi орендаревi: або жили на його землi, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самi душею i тiлом належали йому.
Сам орендар, еврей на iм’я Аврамко, сидiв пiд накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.
– Тут ще волове не заплачено за осiнь, – вiдiрвавши очi вiд книги, мовив орендар дебелому хлопу.
– Так поздихали ж моi воли, за вiщо платити?
Орендар подивився на нього:
– Чим будеш лан обробляти?
– Чорт його знае.
– Можу тобi дати пару волiв. Навеснi порахуемося, щось вiддаси з урожаю, решту – вiдпрацюеш.
Хлоп хмикнув:
– Нащо менi, пане, тi воли: i так годувати нiчим! Усе вже вiддав, голий-босий ходжу.
Аврамко ще пильнiше поглянув на нього.
– То я ще тобi винен, що ти такий господар нiкудишнiй? Навiщо тобi взагалi то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фiльварку в мене робити будеш.
Хлоп вирячився.
– Та що ви, пане, у мене ж дiти дрiбнi!
– І дiтям також роботу знайдемо. Іди. Пiдходь наступний i кажи прiзвисько! – гукнув орендар до черги.
Козаки стали мимовiльними свiдками цiеi розмови. Орендар раптом зауважив iх, встав, поклонився.
– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступiться, дайте вельможним панам дорогу.
– Нiколи нам, – вiдповiв Левченко i почав розглядатися навколо, а тодi зазирнув у корчму: там лише пиячили жовнiри. Надворi також нiкого не було, тiльки якийсь хлоп носив дрова i складав пiд повiткою: певно, наймит.
– Тут iх нема, – впевнено мовив Левченко до своiх.
– Диви, диви, як поганець обдирае людей, – натомiсть промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бiк Аврамка. – Так i руки чешуться дати в пику, а тi всi папери порвати до дiдьчоi мами.
– Пiшли, – коротко наказав Левченко i першим рушив до свого коня.
Аврамко, провiвши козакiв очима, покликав наступного.
– У мене все заплачено, панщина вiдроблена. Чого мене закликали? – вiдразу обурився господар.
– Прибутку не даеш.
– Що? – не второпав чоловiк.
– Горiлки, кажу, не купуеш. Чи ж ти не знаеш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державнiй корчмi горiлку, аби дати прибуток державi?!
– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвiв руками хлоп.
Аврамко аж спаленiв:
– Та що ти розумiешся, хамiв сину! Не тобi, неграмотному, мене вчити.
– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горiлки твоеi купувати не буду: водою занадто розбавляеш!
