banner banner banner
Судний день
Судний день
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Судний день

скачать книгу бесплатно

Судний день
Ярослав Іванович Ярiш

Історiя Украiни в романах
«Гомонiла Украiна, довго гомонiла, довго, довго кров степами текла-червонiла»…

Зi шкiльноi парти ми пам’ятаемо, як Шевченко у своiй безсмертнiй поемi «Гайдамаки» «скликав» у Холодний Яр вiдважне гайдамацтво, а ми з хвилюванням слiдкували за долями Гонти, Залiзняка i Яреми Галайди. Та чи було все саме так, як описував Великий Кобзар? Як зараз нам ставитися до кривавих подiй Колiiвщини? Що це було: стихiйне повстання украiнського селянства, спланована вiйна за вiдновлення незалежностi Украiнськоi Держави чи «багатоходiвка» Росiйськоi iмперii?

На це питання дае вiдповiдь новий роман Ярослава Ярiша «Судний день». Його сюжет заводить нас у жорстоке ХVІІІ столiття, де помiж темних пущ Холодного Яру та глибоких байракiв запорозького степу кувалися свяченi ножi, у той час як у замках i палацах жирувало знавiснiле вiд безкарностi панство. Ось-ось «заспiвають третi пiвнi», впаде iскра у порох i велике пожарище затопить всю Украiну, спом’янувши гордi часи Хмельницького i Палiя.

Усе нiби й просто… Але була ще й третя сила…

Ярослав Ярiш

Судний день

© Я. І. Ярiш, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006

* * *

Пролог

Млiiв. 1766 рiк

Десятки коней голосно тупотiли, пiднiмаючи хмару куряви. Дощику не було уже кiлька тижнiв, тож пилюка на дорозi стояла мало не по кiстки. На небi – нi хмаринки. Сонечко пригрiвало добряче, так що з-пiд шапок виступив рясний пiт. Конi смердiли по5том, а вiд них той запах передавався i на людей. Понад усе хотiлося скинути iз себе кавалерiйськi лати, розiгрiтi сонцем, i шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович iхав попереду, поруч iз ним тримався той самий бiскуп, що його не допустила до церкви млiiвська громада, а позаду – озброенi жовнiри. Із млiiвцями потрiбно було розiбратися, до того ж так, аби iншим наука була.

Будучи на королiвськiй службi, Воронович не подiляв таких методiв. Вiн був ротмiстром однiеi з корогов так званоi украiнськоi партii, тобто вiйськових пiдроздiлiв, що були дислокованi на украiнських землях. Пан ротмiстр розумiв, що вiйськовi не повиннi втручатися до справ релiгiйних, але тут закрутилося трохи по-iншому. Полiтика. А де полiтика – там i грошi…

Жовнiрська кавалькада минула першi дерева, що росли край дороги при в’iздi до мiста. Тут пан ротмiстр зауважив кiлькох дiтлахiв, що бавилися в пилюцi, призупинив коня, але хлопчаки, вгледiвши чужинцiв, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навiть якби пан ротмiстр захотiв iх спiймати, це було неможливо. Воронович не став поспiшати, а уважно слiдкував своiм поглядом за дiтьми, котрi тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бiк церковноi дзвiницi.

«Що ж вони замислили?» – якось не вiдразу збагнув ротмiстр, як раптом закалатав дзвiн. Бив тривожно i дуже дзвiнко, розливаючись вiд дзвiницi по цiлому мiсту.

«От малi бестii», – про себе вилаявся Воронович i приострожив коня.

Конi мчали клусом, пiднiмаючи куряву i ризикуючи потоптати старих i малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне вiдчуття пробудив у пановi ротмiстру цей тривожний дзвiн…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зi своiх хат, однак тут же ховалися на своi обiйстя, побачивши кавалькаду ворожих вершникiв. Дорога робила чималий гак, так що доки жовнiри доiхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кiлька людей крутилися бiля церкви, але з приiздом вершникiв усi кудись позникали.

Приiхавши на мiсце, Воронович легко зiскочив з коня, пiднявся схiдцями i спробував вiдчинити дверi церкви. Марно – були зачиненi. Тут же наказав жовнiрам:

– Ламайте дверi. Решта – зганяйте сюди хлопiв. Зараз превелебний бiскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидiти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдiть менi попа i пономаря та швидко сюди.

Жовнiри розбiглися виконувати наказ ротмiстра. Кiлька з них почали виламувати молотом дверi. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до бiскупа:

– Святий отче, iдiть готуйтеся до служби, а моi люди назганяють хлопiв. Клянуся небесами: ще сьогоднi до вечора ця церква буде наша – i всi мужики приймуть унiю..

Бiскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг вiн як слiд розставити своiх людей, як раптом бiскуп вибiг з церкви, прорiк обурено:

– Єзус-Марiя, та це святотацтво нечуване! Як менi проводити службу, коли тут немае нi Євангелiя, нi Божих дарiв, нi церковного начиння! Навiть пiдсвiчники поховали!

– А каса церковна?

– Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала. Це просто нечувано!

Воронович оглянувся на своiх людей.

– Знайти! – коротко наказав.

Ротмiстр раптом зрозумiв: iх тут чекали, готувалися. Вiн вже усвiдомив, що привести цих людей до унii буде важко, але навiть не думав здаватися: вже надто часто за останнiй час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край…

Жовнiрство розiйшлося по дворах – i тут мiстечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовнiри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили iх гуртами на майдан. Нарештi притягли титаря мiсцевого. Воронович подивився на нього: чомусь вiдразу згадав собi Мельхiседека… А ще сотника Харка, котрий добровiльно вiддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхiседека. Нi, цей титар не був подiбним на героя – простий мiщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срiбною памороззю сивини.

– У тебе ключ вiд церкви?

– У мене. Тiльки ж навiщо вiн зараз – i так дверi рознесли? – запитав, нiби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмiшка, навiть не страх, а жаль.

Їхнi з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнiр.

– Ну що ж, Даниле, скажи менi, будь ласкав, де ти заховав те, що винiс iз церкви?

– Не скажу.

Пан ротмiстр чекав чогось другого. Вiн думав, що цей чоловiк зараз почне крутити, мовляв, не я i хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче вiдгородити це лайдацьке бидло, яке поволi зганяють жовнiри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героем – ми тобi влаштуемо.

– Ведiть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмiстр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цiеi церкви. Скажи, де Святi Дари?

Панотець вiдповiв спокiйно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усiй громадi. Люди бачать, який час тривожний, от i заховали. А я не знаю.

Воронович пiдiйшов, спитав, щоб чули всi:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це вiн навчив, що робити?

– Данило чоловiк тихий та богобоязливий. Усi його знають i шанують, та кожен свою голову мае, – вiдповiв панотець.

Воронович запитав ще тихiше:

– І ти маеш?

– Аякже, – священик не зрозумiв питання.

– То покажи свою мудрiсть, прояви терпiння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися i католик бiльше не лаявся з православним? Прийми унiю. А за тобою i люди. Кому потрiбна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очi, похитав головою:

– Нi, пане, вибач.

– А чому?

– Бо моi батько, i дiд, i прадiди – всi були православними. А коли хочете миру в краi – дайте нам спокiй.

Ротмiстр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твiй був дурнем, i дiд, i прадiди. Заберiть та посадiть до буцигарнi цього бунтаря. Я з ним iще потiм побалакаю. А поки що оточiть мiстечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звiдси Святих Дарiв. А я пiду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зi шляхтичiв запитав, показуючи на юрбу млiiвцiв, що вже зiбралася.

– Нехай стоять. Мша вiдбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бiдна. Вiн сидiв за столом. Був блiдий, а щока червона – хтось iз шляхтичiв «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кiлька. Жовнiри перевертали все в хатi догори дригом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсiм не панькалися iз речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовнiри пройшли, там по долiвцi валялося побите череп’я, яке толочили чобiтьми в перемiшку з одягом, розсипаними крупами та пiр’ям iз подушок. Іншi нишпорили по подвiр’ю.

– І що? – своiм звичаем коротко запитав ротмiстр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тiльки син.

– Де вiн?

Шляхтичi переглянулися мiж собою, знизали плечима.

– То знайдiть, кретини! – прошипiв Воронович i тут же двое побiгли з хати.

Воронович сiв навпроти Данила. Вiн критично оглянувся по хатi.

– Справжнiй хлiв. Тут навiть допит та обшук гидко робити. Посидiв би тут довше, то певно, блював би далi, нiж бачив. Як ти тiльки мiг кобiту привести до такоi стайнi? До речi, де вона? Син е, жiнки нема. Втекла вiд тебе, чи що? Не диво: я б i сам звiдси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тiльки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

– Померла моя Настя, рокiв десять уже. Тяжка недуга ii забрала – довго мучилася.

Воронович похитав головою.

– Ай-ай-ай. Мати померла, батька повiшають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дiтей зараз багато швендяеться.

– Нiчого, – вiдповiв Данило, дивлячись в очi своему кату. – Свiт не без добрих людей.

– Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тодi твое батькiвське серце зм’якне, i ти все розповiси.

– А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Вiн стиснув кулаки, опустив очi, готуючись зустрiти свою тяжку долю.

Воронович проковтнув. Вiн звiвся, кивнув – i тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, нiби пiдкошений, зсунувся з лави на землю.

– Затятий, шельма. Скрутiть йому руки налигачем, та всипте.

Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долiвцi пiд тяжкими ударами жовнiрських чобiт. Нарештi застогнав. Воронович зупинив побиття.

– Щось хочеш сказати?

Той не вiдповiв нiчого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцiю ударiв. Воронович наступив чоботом на посивiлу голову, притиснув до долiвки.

– Ти в мене землю гризти будеш, а все менi, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.

Жовнiри почали ще бiльше бити, на той раз трiйчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран i розлилася по глинянiй долiвцi, утворюючи болото.

– Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани.

– Вiн не скаже, знаемо таких, – мовив хтось.

– Обшукати все село, городи, клунi, привести його родичiв, – наказав ротмiстр.

Жовнiри розбiглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай вiдпочинуть. Шляхтичi закурили сапаючи.

– Де його зловили? – нараз запитав Воронович.

– На городi власному.

– Тiкав?

– Нi, навпаки.

Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тодi пан регiментар кинув оком у бiк цвинтаря, що стояв позаду церкви i примикав до людських городiв.

– Гайда туди.

Проте й на цвинтарi жовнiри нiчого не знайшли. Один з них заглянув у дзвiницю, де щойно били у дзвони млiiвськi дiти, даючи знати про наiзд шляхти. Жовнiр обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

А наверху сидiло хлоп’я рокiв десяти. Це був синок титаря. Вiн мiцно притискав церковнi скарби, загорненi у бiлу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зi страху, кусаючи до кровi губи. На очах були сльози – йому звiдси було добре видно, як пани повели батька. Хотiлося кричати, але хлопчик ще сильнiше затиснув зуби.

Крiзь дзвони проривалося сонячне промiння i слiпило жовнiру очi. Йому нiчого не було видно, вiн вирiшив вилiзти по драбинi i перевiрити, що там робиться.

Та жовнiр передумав: було надто високо, а драбина надто старенька…