скачать книгу бесплатно
Орендар почервонiв.
– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!
На цей заклик iз корчми вийшли жовнiри, потираючи руки. Було iх четверо.
– Ти?
Чоловiк вирiшив стояти на своему.
– У мене все сплачено, все вiдроблено…
– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовнiри його оточили загрозливо.
– Я не лайдак, у мене все сплачено…
Однак слiв бiльше не було, а пiшов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, i злапався за обличчя. Пiшли новi удари – чобiтьми. Дехто iз чоловiкiв та жiнок спробували заступитися, пiдняли гвалт, однак проти озброених списами, шаблями та мушкетами жовнiрiв виступати було годi. Так, люди гукали i погрожували карою Божою, однак розпашiлих жовнiрiв це стримувало не надто сильно.
– Гайдамакiв на вас нема! – раптом крикнула iз серцем якась молодиця.
– Є гайдамаки!
Цей вигук почувся десь позаду – i жовнiри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапцi та подертiй свитi, котрий щойно носив дрова.
– Вiдпустiть чоловiка!
Один iз жовнiрiв пiшов на нього.
– А як же ти, пся крев, посмiв рот свiй вiд…
У вiдповiдь пiшов удар. Отримавши по писку, жовнiр вiдлетiв i гепнув на землю просто пiд ноги своiх. Жовнiри оторопiли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрiмав: спочатку скинув шапку, показуючи свiй запорозький оселедець, а тодi й свита полетiла додолу. Пiд тiею драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пiстолi, нiж та шабля.
– Бачу, хлопцi, не хочете по-доброму.
Козак вихопив шаблю i почав нею рубати. Жовнiри i не спам’яталися, як запорожець покалiчив iх i вивiв з бою. Тримаючись за своi рани, жовнiри рачкували подалi вiд козака, остерiгаючись, аби не порубав iх на капусту. Люди занiмiли, коли ж запорожець пiшов до орендаря, всi раптом вiдскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблiд.
– Погано чиниш, iродiв сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся i все бачу. Що тi люди тобi завинили?
– Нiчого! Зовсiм нiчого, – не маю до них жодного нiчого! – лопотiв язиком переляканий орендар.
Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очi.
– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось iз цих людей скаже менi, що ти непомiрно iх обдираеш, на панщину гониш несправедливо чи iншу наругу твориш над ними, – прийду. І тодi начувайся, лихварю, бо вiд гнiву гайдамацького тебе нiхто не сховае!
Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибiг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тодi погнав геть вiд корчми.
Кiлька днiв пiзнiше
Конi пiшли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонiлi за цiлий час дороги козаки скинули шапки з голiв, повитирали пiт. Надворi було досить тепло, хоч i прийшла уже осiнь. Сонечко пригрiвало, повсюди лiтало павутиння. Пахло свiжою землею – десь недалеко звiдси орали селяни. Вiтерець бiгав по полi, прохолоджаючи козакiв.
– Де ж подiвся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федiр iз досадою у голосi.
– Вiн не харциз – запорожець. Це, брате, рiзне, – поправив Гаранджа.
– Правду кажуть, що цi запорожцi з чортом знаються – немов у воду канув.
– І жовнiрiв покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?
– Бондаренко, – вiдповiв Іван, пильно оглядаючи степ.
– Отож-бо.
Чота уманських козакiв, що складалася iз дванадцяти чоловiкiв, пiшла навздогiн за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславi на жовнiрiв i потнув iх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизае з iхнiх рук – i це Левченковi починае не подобатися. Осавул зупинився серед степу i почав оглядатися: дорога пiшла помiж лiсом i хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?
– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзiв.
– До лiсу йти годi, – тут же озвався Борщик. – Темнiе.
– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаемо, що i як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федiр.
Чогось у Левченка крутилася у головi думка, що Бондаренко також не подався в лiси…
Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зiтхнули – нарештi людська оселя замiсть темного лiсу та безлюдного степу. Втома з далекоi дороги написана на iхнiх обличчях; одяг – у дорожнiй курявi, навiть конi форкали раз у раз i крутили головами – знак неабиякоi втоми.
Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалинi виднiвся гурток плугатарiв, що доорювали ниву. Трава в полi пожовкла; зiлля зсохло i не пахло уже так, як навеснi. Не було чути спiвiв степового птаства, нi свисту бабакiв. З неба чулися крики запiзнiлоi зграi диких гусей, що летiли на пiвдень.
Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обiд. Треба квапитися – днi тепер короткi. Ось уже i степ до зими приготувався, i люди урожай з поля позвозили та закiнчують сiяти озимину.
А з села долинали звуки музики.
– Десь весiлля або танцi. Приiдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федiр Моторний.
– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз iще з Бондаренком погуляемо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у вiдповiдь посмiхнувся:
– Так не я ж танцював – моя шабля!
Чим ближче козаки доiжджали до села, тим виразнiше чулася музика.
– Нiби в отому кутку грають.
– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось вiн засидiвся… – спробував пiдколоти Федiр.
– Тут оженишся, як по пiвроку дiвчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.
Чота козакiв уже неквапом в’iхала у село, минула церкву i рушила до того кутка, звiдки чулася музика.
– А я, хлопцi, ще женитися не хочу. Не по менi це, – пристав до розмови Гаранджа.
– Легко тобi говорити: у тебе дiвка у кожному селi. Та не смiйся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федiр.
Стемнiло. Козаки зупинилися перед одним подвiр’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися смiхом цимбали, а бубен бив так, що аж в головi все пiдстрибувало, а ноги самi кидалися в танок. Тин i хвiртка були прикрашенi, з хати било яскраве свiтло. Петро пiд’iхав упритул до брами, товаришi вiдстали трохи. Кiнь ворушив нiздрями, задирав голову – почув iнших коней, однак музика, спiви, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився i таки вгледiв: осiдланий карий кiнь стояв перед стодолою, хрупаючи сiно. Зазвичай, гостi на весiлля або йдуть пiшки, або iдуть на возах – верхи рiдко хто прибувае.
– Як же ти, п’яний, додому верхи поiдеш? – запитав Левченко сам себе, а тодi спiшився. – Оточити подвiр’я! Мушкети – напоготовi! Гаранджа i Моторний – за мною.
Людей був повен двiр: так i розсiлися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати i пиячили вже разом зi всiма. Гостi говорили голосно: парубки реготали, а дiвчата спiвали пiсню про дiвчину-сироту, яка вiддавалася такому ж сиротi, i iм вже з наступного дня пiсля весiлля разом прийдеться боротися зi злиднями й недолею. Старi баби мовчки слухали, згадуючи свою молодiсть.
Нараз всi притихли: на подвiр’я завiтало трое панських козакiв, а решта лишилися ззовнi. Навiть пiсня дiвоча урвалася.
Левченковi було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак вiн, нарештi, мусив упiймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.
Зi столу пiдвелися нареченi, стали перед козаками, поклонилися.
– Ласкаво просимо на наше весiлля. Не погребуйте хлiбом-сiллю.
Левченко скинув шапку.
– Вибачте нам, люди добрi. Ми лише подивимося тут – i вiдразу собi пiдемо!
– Але ж просимо вас, сiдайте, спочиньте собi з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – пiдiйшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Вiн узяв козакiв за руки i повiв за стiл. – Прошу, не погребуйте.
Федiр iз Грицьком переглянулися i пiшли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами i раптом побачив того, кого шукав: за сусiднiм столом сидiв чоловiк iз довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пiшов до нього i став навпроти. Люди принишкли в передчуттi чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокiйно уплiтати весiльну ковбасу, огiрки i сало.
– Ну, здоров, Бондаренку, – привiтався Іван.
– Здоров, – вiдповiв запорожець, набираючи ложкою галушки i навiть не дивлячись на спiврозмовника. – Сiдай отут, нехай не висить…
Левченко ковзнув поглядом по Бондаренковi – на перший погляд був неозброений, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, iз крутою бичачою шиею i жилавими руками.
Козак сiв на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував iсти.
– Сам звiдси пiдеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.
Запорожець вперше поглянув на нього, а тодi взявся рукою за сулiю з горiлкою, почав наливати: спершу Левченковi, потiм – собi.
– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.
Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навiть не доторкнувся до своеi чарки.
– Гребуеш? Отакi то ви, панськi козаки. Попихачi. Із братом уже й випити годi, а панкiв-ляшкiв у дупу цiлуете, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.
– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко i хильнув одним духом.
– Та ти закусюй, закусюй, пан тобi таких галушок не зварить… Пан тiльки березовою кашею годуе, що пiсля неi срака три днi пече.
– Годi блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.
Тим часом до Івана пiдiйшли його товаришi i стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тодi кинув спересердя ложку.
– Навiть поiсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Нiби й земля нас одна породила, нiби й колискову мати одну спiвала, а рiдного брата у ложцi води втопити хочете…
– Гайдамака менi не брат…
– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самi до шляхетства пнетеся: там земелька, крiпаки…
– Нам воевода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипiв Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рiвноваги.
– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславi, котрих орендар обдирав, а жовнiри до смертi забивали? Ех, не тим ви служите, хлопцi, не тим руку цiлуете…
Раптом Бондаренко вдихнув на повнi легенi i затяг:
Ой у лузi та й ще при березi
Червона калина.
Спородила молода дiвчина
Хоро… хорошого сина.
Люди пiдтримали – i скоро пiсня полинула над селом:
Було б тобi, моя рiдна мати,
Отих брiв не давати.
Було б тобi, моя рiдна мати,
Щастя, щастя, долю й дати.
Доспiвавши, запорожець знову взявся за сулiю, налив собi, а тодi потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.
– Досить вже того. Вставай!
Бондаренко побагровiв, iх погляди схрестилися. Левченко враз вiдчув небезпеку, однак запорожець нiчого зробити не встиг: втрутився один з весiльних дядькiв:
– А чого ж ви, хлопцi, присiкалися до чоловiка? Сидить собi – i хлiб споживае…
– Атож, – погодилася котрась iз жiнок. – Вiдчепiться вiд нього!
Іван вiдпустив руку Бондаренка, пiдвiвся. Гостi також повставали i посунули на козакiв.
– Люди добрi, – гукнув Левченко. – Цей чоловiк – запорожець i гайдамака Іван Бондаренко!
– То й що! – почулося у вiдповiдь.
– Який же вiн гайдамака? Кого вiн вбив, кого зарiзав?
– Он, сусiдська шляхта села палить, тож iдiть iх лапайте!
– А титаря?! Титяря млiiвського як закатували сволоцюги?! І хто за це вiдповiв?
– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож i ми за них станемо!
– Не дамо!!!
Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумiв, що сперечатися з ними годi. Гаранджа поплескав товариша по плечу.
