скачать книгу бесплатно
На якусь мить запала мовчанка, проте ii порушив фаворит.
– Ми не обговорили найважливiшого. Внаслiдок цiеi комбiнацii у наших руках можуть опинитися величезнi земельнi надiли Правобережжя й Запорiжжя.
– Запорiжжя? – перепитав прокурор.
– Так, а що? Як будемо вже на польськiй Украiнi, то за одно вже й лiквiдуемо Запорiжжя.
– На якiй пiдставi? – не второпав сам князь.
– Пiдстав може бути вдосталь, якщо тiльки захотiти – хто може стримати росiйського ведмедя?
Про це ще нiхто з присутнiх не думав, та iдея iм сподобалася.
– Можна спробувати, – мовив князь.
– Отож, – продовжив фаворит. – Якщо у наших руках опиняться такi величезнi земельнi надiли, то пропоную iх зараз же роздiлити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацiй.
Григорiй вийняв карту пiвденно-захiдноi Росii, розклав прямо на бiльярдному столi.
– Я залишаю за собою право на землi ось тут, в районi Вiнницi, а також ось вiд цiеi переправи на Днiпрi до острова Хортицi.
Присутнi всi як один нагнулися над столом, узявши карту у щiльне кiльце. Вони навперейми почали тицяти пальцями у розкладений папiр i голосно сперечатися.
Остання партiя бiльярду затягнулася до пiвночi. Розважившись вдосталь, пани почали розходитися. Залишився у бiльярднiй тiльки князь…
У той же час фаворит iмператрицi поспiшив до ii покоiв, пам’ятаючи свою обiцянку, дану напередоднi бiльярдноi партii. Ішов доволi легко i швидко, без ознак втоми, хоч була вже й доволi пiзня година. Настрiй у пана Григорiя був чудовий i це додавало йому сил.
Дверi у спальню iмператрицi були привiдчиненi i з них на коридор проривалося свiтло. Значить, ii величнiсть ще не спить, а чекае на нього. Ця думка пробудила в ньому апетит – апетит неперевершеного коханця, яким так славився пан Григорiй. Адже розмова у бiльярднiй так збентежила його душу, що намiру просто упасти на подушку й заснути вiн цiеi ночi явно не мав.
Григорiй вiдчинив дверi в кiмнату i бадьорим кроком пiшов до iмператрицi.
Катерина все ще читала при слабому свiтлi двох канделябрiв, сидячи на крiслi, поруч iз розлогим, уже розстеленим лiжком.
Григорiй пристрасно впав навколiшки перед ii величнiстю, почав цiлувати руки.
– Благаю вас, ваша величносте, не читайте при такому слабкому освiтленнi, це може зiпсувати ваш зiр.
Вона почала гладити його по перуцi.
– А що ж менi ще робити: той, кого я так чекала, все не йшов i не йшов…
Григорiй вiдкинув книжку, пiдхопив Катерину на руки i понiс на лiжко.
Вони лежали на шовках втомленi i голi. Катерина накрилася покривалом, а Григорiй так i лежав собi, не соромлячись своеi оголеноi натури, заклавши руки за голову.
– Грiшо, – почала iмператриця. – Я знаю, з ким ви грали в бiльярд i про що говорили.
Вiн подивився на неi.
– Давно вiдомо, що тут стiни мають слонячi вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тодi вперед, але я все одно не вiдступлюся вiд своiх переконань…
– Григорiю, я ж знаю, що ви нiколи не зробите менi шкоди, але менi так страшно, так страшно.
Граф сiв у лiжку, повернувся до своеi коханоi.
– Клянуся: нiколи не заподiю вам зла, ваша величносте, нiколи не поступлю всупереч iнтересiв держави. Зрозумiйте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дае, але в разi провалу якого нам нiчого не загрожуе. Малоросiя мае бути в наших руках!
Вони дивилися одне на одного, нарештi Катерина посмiхнулася.
– Я вiрю вам.
– О, благословенна та мить! – викрикнув Григорiй. – Скажiть, ваша величносте, як я можу вам вiддячити?!
– Обiцяйте, Григорiю, що нiколи не перестанете любити мене.
– О, клянуся небесами, я любитиму тебе!
При тих словах вiн зiрвав з неi покривало.
– Грiшо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками своi пишнi груди, але коханець уже з великим жаром припав до неi, цiлуючи руки, шию, груди, живiт. Їi величнiсть млосно зiтхнула в новому передчуттi та бажаннi.
У любовних утiхах хвилиною проходила нiч. Коханцi м’яли своiми голими тiлами шовковi простинi та подушки, вiддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зi своiми криками та стогонами, адже великий палац повнiстю ковтав усi звуки товстими стiнами, а темна петербурзька нiч укривала все густим мороком.
Роздiл 3
С. Грузьке, Киiвщина. Осiнь 1767 року
Бiленький рушник лiг на стiл. Першим дiлом на нього поставили кварту горiлки, чарки, а вже потiм повикладали глечики й полумиски iз закускою. Усе викладалося жваво й весело – присутнi голосно розмовляли в передчуттi ситного обiду.
Осавул Якименко вирiшив накрити стiл на свiжому повiтрi, подалi вiд пилюки, що линула з току, а також вiд заздрiсних людських очей. Деньок сьогоднi видався погожий: хоч i холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапае i вiтер нiчого не перекидае зi столу. Разом iз ним до обiду повсiдалися куми, свати й iншi родичi осавула. Один з них налив у чарки.
– Ну, дай Боже здоров’я.
Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник iз глечика, вмокнув у сметану й кинув собi до рота. Тут же у другу руку взяв огiрочок.
– Подивлюся, чи не байдикують, – мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутнiх, пiдвiвся i виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.
А там селяни, вiд малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами пiт, що заливав очi.
Якименко задоволено крекнув i сiв на свое мiсце.
– Давайте, куме, ще по чарчинi, i будемо трохи братися за цiпи, – сказав один з родичiв, на що осавул вiдповiв:
– Та ви що, куме, в життi такого не було, щоб моя рiдня на панщинi горбатiла. На то е он, – i вiн кивнув у бiк селян. – Нехай вiдробляють. Працюють на воеводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай i моi лани оброблять, i вашi.
Куми зрадiли з такоi пропозицii пана осавула, налили ще по однiй чарочцi.
До току з боку шляху пiд’iхала бричка, запряжена двома кiньми. Зупинилася. З неi хвацько вискочив молодий пан i рушив у iхнiй бiк.
– Я зараз, – мовив Якименко, пiдвiвся i швидким кроком рушив назустрiч пановi – се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станiслав.
– Доброго здоров’я, пане Стасю! – привiтався осавул ще здалека.
– І вам не хворiти, – вiдповiв орендар, пiдходячи впритул. – Ось, пане осавул, привiз вам те, що обiцяв: там, у бричцi, баклага з вином.
– Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуемо собi трохи. Сiдайте з нами!
Орендар швидко закрутив головою.
– Та нi, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.
Стась вiдвiв Якименка трохи далi.
– Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.
– Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо вашi комори.
Орендар узяв осавула пiд руку.
– Воно-то так, але пан воевода хiба мусить усе знати?
Якименко насупив брови.
– Звiсно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно вiддати процент вiд намолоченого у воеводинi комори.
Стась скривився.
– Пане осавул, тихiше. Не кричiть, а лише дайте вiдповiдь у першу чергу собi: який нам резон з того, що нашу працю воевода пороздае, що ii порозкрадають воеводинi комiрники. Хiба ж ми не знаемо з вами, як воевода зi своiми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зiбрали? А так i нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цiлий рiк. Ось вам i завдаток.
Стась запхав осавуловi до кишенi злотого. Якименко посмiхнувся.
– А ви голова, пане Стасю!
– Еге ж. Тут, пане осавул, е ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацiкавитися.
– Слухаю вас…
Стась мить подумав, з чого би то почати, а тодi заговорив:
– Часи зараз настали неспокiйнi…
– Ви про гайдамакiв? Та щось не чути…
– І про гайдамакiв, i про сволоту рiзну, що тиняеться лiсами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються мiж собою. А вiйсько ж у нас самi знаете яке: не так нас захищае, скiльки вiд нього самого захищатися треба. Нi дисциплiни, нi порядку – геть жовнiрство вiд рук вiдбилося… Одним словом, осавуле, мусимо самi подбати за свою безпеку, а воевода нам у тому допоможе.
– Ви про мiлiцiю козацьку? – живо перепитав Якименко.
– А чого б нi? Кiлька десяткiв хлопiв можемо набрати, аби лише кiнь та шабля. Інше – вiд воеводи. Обiцяв, що вiд повинностей звiльнить, та й платню добру дасть…
Очi у Якименка засяяли.
– А й справдi: чого б нi. Тiльки де нам взяти таких… бойових?
– Дайте спокiй, пане осавуле… То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закiнчуються термiни латифундiй, тож тих осадникiв треба буде перевести iз козакiв у пiдданi. Самi розумiете, пане осавуле, що вони на таке не пiдуть, почнуть бунтувати. Для того i будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.
– Дати в морду, – по-своему зрозумiв осавул. – Ну, це ми вмiемо. Головне, щоби грошi вчасно йшли…
Вони пiшли назад, ще про щось перемовляючись, нарештi орендар махнув рукою на прощання i поiхав геть.
Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрiм того, що вiн, Якименко, е панським прикажчиком, котрий мае доступ до панського майна, то ще й буде ротмiстром панськоi корогви надвiрних козакiв. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панськi грошi, але й панська озброена сила.
Перед тим як продовжити обiд, осавул ще раз вирiшив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшiй жiнцi, що пересiювала зерно у великому ситi. Бондариха. При згадцi про ii сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкiрою.
– Ну нiчого… Тепер нехай лише з’явиться тута…
Варшава, лютий 1768 року
Князь був присутнiй на цьогорiчному сеймi, який тягнувся ось уже три мiсяцi вiд першого його дня. Цього разу вiн особисто робив доповiдь перед сенаторами стоячи. Зал шумiв. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторiв, тi посiдали на мiсця, i слово знову надали росiйському послу.
– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…
Проте й цього разу йому не дали договорити. З мiсця схопився шляхтич, що сидiв поруч iз Киiвським воеводою графом Потоцьким.
– Це е брутальне втручання у справи незалежноi держави. Я не позва5лям!
За цим викриком почулися наступнi.
– Вето, вето, не позвалям!!!
– Тут не Росiя, жеби нам наказував тиран. У нас демократiя i всiм тут вольность!
Маршалковi знову довелося закликати панство до спокою.
– Ну что ж, – заговорив по хвилi Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.
Маршалок запросив доповiдника. У залу сейму ввiйшов кремезноi статури, з густою посивiлою бородою чернець – священик. Запала тиша – навiть чути було, як вiдлунювалися його кроки. У руцi вiн тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч iз Князем.
– Назвiться, – попросив маршалок.
– Я iгумен Мотронинського монастиря Мельхiседек Значко-Яворський i буду говорити вiд iменi православноi громади, яка вiдрядила мене сюди.
Дозвольте, панове, почати з того, що православна вiра на територii Правобережжя, незважаючи на всякi договори, донинi терпить страшнi утиски. У цiй течцi в мене сотнi скарг православних шляхтичiв, духовенства та простих посполитих на католицьких та унiатських можновладцiв, якi без перестанку та з великою жорстокiстю чинять iм кривду, гвалт та розорення. Тут десятки листiв вiд священикiв, iгуменiв та чернечоi братii до вельможного сейму. Монастирi й церкви десятками насильно навертають до вiри латинськоi, а в непокiрних то забирають майно, а то й взагалi беззаконно громлять… Священикiв та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комiсiю, розслiдувати безчинства…
Цi палкi слова хороброго iгумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лiгво, й кинути вовкам у очi пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечi. Лише граф Потоцький усмiхнувся i промовив наче сам до себе: – Який iдiот пустив сюди цього нахабу. От каналiя!
Тим часом пiдхопився один iз сенаторiв, грубо перебив доповiдача.
– Гей, панове, кого ви слухаете! Я сам iз тих мiсць, що й цей пiдлий брехун. Корчить тут iз себе захисника православ’я, а сам е першим помiчником i поплiчником гайдамакiв!
