скачать книгу бесплатно
– Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалi б давно вже Сiч зруйнували! Це ж вiн усе в руках своiх тримае! Думаеш, Кiндрате, розумний такий? Гадаеш, у царському палацi хтось би став розмовляти iз таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалiв вiйська бiльше нiж двiстi тисяч! Кораблi, гармати, новi рушницi, муштра, кавалерiя! Та вони нас на порох зiтруть!
– То чого ж досi не стерли?!
– Бо Калниш е! Вiн знае, кого попросити, кому заплатити, пообiцяти. А ще вiн знае, чого хочуть прусаки, австрiйцi, турки… Старий добре розумiе, за яку нитку i коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!
Це були мудрi слова, що заставили отаманiв замислитися. Лише гарячий Лусконiг був нестримним.
– А оце, отамане, йди i скажи тим, кого конфедерати скалiчили. Чию доцю згвалтували, батька побили до смертi, а сина на палю посадили…
– Бог терпiв – i нам велiв! – вiдрiзав Шелест.
Лусконiг скипiв ще бiльше.
– Раз такий побожний, то клади пернач i йди молитися в монастир – не мiсце тобi серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожцi спокiйно собi дивилися на муки народнi! Коли ж це ми питали дозволу в королiв, царiв та ще якого чорта лисого! Ганьба i тобi, полковнику, i такому кошовому! Клади пернач!
– А ти забери, – Шелест поблiд i поклав руку на шаблю.
– Годi, – Неживий став помiж козаками. – Не для того ми тут зiбралися.
– Так, – Залiзняк пiдiйшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. – Ти менi, Юзьку, побратим, але справа складаеться так, що вiдсиджуватися не маемо права. Вiйська нема, мiлiцiя козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератiв, сформували козацькi полки, дати всьому лад i взяти пiд свою руку припас, а також великi мiста, шляхи i переправи. Москалям будемо писати листи i клястися у дружбi, аби приспати iхню пильнiсть. Та головне – не допустити бiльше панiв на нашу землю!
Раптом Шелест засмiявся:
– А-ха-ха, – листи вiн писатиме. Та хто iх читати буде? Хто ти для них такий?
– Ми – народ! – замiсть Залiзняка вiдповiв Лусконiг.
– Отож-бо, – почав було Шелест, але Залiзняк його обiйняв за плечi.
– Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маемо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.
– А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своiм свавiллям можете Сiч пiд удар пiдставити?
– А хiба ж царицi причина потрiбна? – знову гаркнув Лусконiг. – Он, Гетьманщину скасувала i нi в кого дозволу не питалася! Так само i з Запорожжям буде!
– Товариство! – знову гукнув Залiзняк, перекрикуючи Кiндрата i Йосипа. – Скоро зiйде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?
Мiсяць уже зайшов, зорi також поховалися, тож галявину перед лiсничiвкою освiтлювали тiльки смолоскипи, на котрих шипiла i скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконiг пiдняв руку першим, за ним по хвилi – Бондаренко, Швачка i Неживий. Тодi i Залiзняк. Мовив:
– Ми вирiшили. Раз так, брате Юзьку, то вiддай нам листи кошового…
Шелест стиснув кулаки.
– Кошовий дав тi листи менi особисто, тож можу передати iх комусь iншому лише iз його особистоi згоди…
Почувши це, Лусконiг спаленiв i вихопив пiстоля.
– Вiддай листи, собачий сину, бо тут тобi i смерть!
– Що?!
Шелест схопився за кинджал, iншi отамани кинулися iх розборонити, але раптом бахнув пострiл. Шелест схопився за груди, зловив кiлька разiв ротом повiтря, а тодi впав навколiшки. Козаки кинулися до нього, пiдхопили пiд руки: зчинився гамiр. Шелест iще спробував щось сказати, однак вже не мiг. Стиснувши зуби i простогнавши наостанок, отаман заплющив очi.
Лусконiг залишився стояти. У його руцi все ще був пiстоль, що димiв пiсля пострiлу.
– Я не хотiв…
Переконавшись, що Шелест мертвий, Залiзняк пiдвiвся i пiдiйшов до Лусконога.
– Я не хотiв! – ще раз мовив той.
– Ти вбив товариша.
Кiндрат добре знав, що роблять на Сiчi iз убивцями.
– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнiчено.
– Я не кат. Пiд суд пiдеш. На Сiчi.
– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…
Залiзняк мовчки забрав пiстолi i шаблю Лусконога.
– Семене, Микито, вiдведiть його в монастир та запрiть у келii…
Пiшли також мовчки. Провiвши iх поглядом, Залiзняк мовив Бондаренковi, котрий залишився разом з ним:
– Шелеста треба поховати з почестями – вiн не заслужив такоi смертi. Та перед цим мусимо знайти листи…
Роздiл 6
Околиця Жаботина
Колись дiди i прадiди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як вiн, – панськими, а справжнiми, вiльними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дiд Іван. Левченко не мiг збагнути в своiх снах, чого вони вiд нього хочуть, чого приходять так часто i розповiдають йому всi цi дивнi iсторii. Розумiння почало приходити згодом.
Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення росiйських вiйськ. Бойовi дii покотилися далi на захiд, однак все Киiвське воеводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброених конфедератiв, котрi перетворили цiле воеводство на дику землю. Іван спершу не мiг збагнути, чому воевода не дасть наказу об’еднати всi козацькi сотнi для вiдсiчi конфедератам. Зрозумiв лише згодом – клята полiтика. А тим часом конфедерати навiснiли все бiльше i бiльше, так що край закипiв, немов великий казан.
З iншого боку, Левченко зовсiм не зрадiв появi московських вiйськ. Йому подобалося бути козаком iз конем та шаблею, а новi порядки, якi прийдуть слiдом за москалями, могли його цього привiлею позбавити. А що москалi зроблять саме так, молодому козаковi сумнiватися не доводилося. Зараз його поважала i шляхта, i простi люди, навiть побоювалися. Дiвчата млiли вiд його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самi кидалися в обiйми, тiкаючи через вiкна палацiв вiд батькiв та чоловiкiв, бажаючи скуштувати «козацькоi сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животiння простих хлопiв, почорнiлих вiд землi i роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православнi, – також було годi.
Отак, стоячи на роздорiжжi своеi душi, Левченко вилив чергову чарку горiлки у свое горло, занюхав таранею.
– Люд треба захистити вiд конфедератiв. На то ми i е козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голоснiше.
– Ми – козацька мiлiцiя. А справжнi козаки – на Запорожжi, – пiдказав Левченко.
– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цiлувати…
П’яне белькотiння товариша ще бiльше дратувало Левченка, тому вiн взявся за пляшку i налив у чарки.
– Якось воно буде.
Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два днi вiдпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекае, сироту.
– Будьмо…
Знову випив, знову занюхав.
Спочатку була думка заскочити до мiсцевих жаботинських дiвчат, гаiвки поводити, однак погода геть зiпсувалася – i молодь поховалася по хатах. Так i не дочекавшись дiвочого товариства, козаки вирiшили втопити свою тугу в чарцi.
За вiкном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечорiло. Незважаючи на те, що всерединi було напалено, тут вiддавало сирiстю, пахло горiлчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидiв на твердiй дубовiй лавi за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так i не наважуючись ii вкусити. Гаранджа i Моторний балакали про щось свое, закуривши люльки. Борщик клював носом, повiки його повiльно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарештi, не опинилася на столi.
– Самого мене покидаеш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називаеться.
Його сьогоднi горiлка чогось не брала. Певно, через отi всi душевнi переживання. Скiльки не намагався себе заспокоiти, не вiдганяв вiд себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака i продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак пiднести чарку до рота так i не встиг: раптом дверi вiдчинилися i всередину ввiйшла якась жiноча постать, закутана у довгий плащ i з каптуром на головi. Козаки на неi уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом i завiтати до корчми. Зате Левченко впiзнав вiдразу: це була Дарка, служниця панi Меланii.
Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднiшнiй вечiр призначену романтичну зустрiч. Панi Меланiя була кузиною мiсцевого губернатора, видана ним за котрогось iз товстих i пiдстаркуватих орендарiв. Мiж ними спалахнула iскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалi, Левченко не був прихильником таких вiдносин iз замiжнiми жiнками, однак панi Меланiя йому не залишила вибору…
Дарка все ще стояла бiля входу в корчму, не наважуючись пiдiйти, Іван же вдавав, що не помiчае ii, про щось гаряче сперечаючись iз Моторним. Нарештi служниця пiдiйшла, торкнулася руки.
– А, це ти? Ну, чого тобi? – запитав козак.
– Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досi чекае на зустрiч з вами.
– Так-так, я пам’ятаю. Тiльки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз нiяк. Гадаю: доцiльно буде нашу зустрiч перенести.
Дарка нахилилася.
– Моя панi мае для вас щось дуже важливе. Вона почекае тут.
– Тут?
Левченко виглянув у вiкно: недалеко вiд ворiт у корчму стояла бричка на узбiччi. Козак зiтхнув: шляхтянка була впертою i свого попускати не хотiла. Товаришi також все зрозумiли, тож тепер шкiрили зуби i пiдморгували.
– Може, пане осавуле, ми тобi допомогти можемо?
– Як тебе звати, дiвчино?
– Сядь-но тут, бiля нас, зiгрiйся…
– Годi! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дiвчино, скажи там, що ми поки що маемо тут багато роботи…
Дарка швидко вислизнула i зачинила за собою дверi, Іван же взяв у руки пляшку й налив.
– Спасу вже нема вiд тих панiв – не дають жити простому козаковi…
Товаришi розумiли його, тому дружно випили, i лише Борщик собi мирно сопiв, спершись на руки.
Корчма була досить далеко вiд мiста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожнi, яких застала на шляху нiч. За корчмою стояв постоялий двiр, де мандрiвники могли переночувати.
Ось i сьогоднi з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: дверi вiдчинилися i всередину зазирнув драгун з королiвськоi кiнноi гвардii. Розгледiвся, а вже тодi ввiйшов усередину. За ними ввiйшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потiм ще двое драгунiв.
– Мир дому цьому, – привiтався чернець.
– І вам доброго здоров’я, – вiдповiв Левченко. – Сiдайте, добрi люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привiв. Давай людям вечеряти та горiлки мiцноi, щоб зiгрiлися з дороги. Та не шкодуй: я частую.
– Справдi, треба повечеряти, – пiдтримав цей заклик гiсть.
Вони гуртом сiли за стiл навпроти козакiв, корчмарка миттю принесла iм вечерю, кухлi, забрала порожнi полумиски. Левченко узяв у руки пляшку з оковитою.
– Частуйтеся, дорогi панове. Горiлка ця лiкувальна, сили додае. Он жид клянеться, що це з води вiфлеемськоi викурили. Скуштуйте, вiдразу побачите, що всi недуги та втому як рукою знiме.
Левченко щиро налив драгунам у кухлi, тодi простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той вiдмовився.
– Не гоже у пiст Великоднiй горiлкою скоромитися.
– Та ти що, брате, я мiру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велiв зiгрiтися, – наполягав молодий козак.
Проте чернець став на своему.
– Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, дiти помирають, а ви тут гуляете за людськi грошi, совiсть пропиваете.
Цi суворi слова взяли Івана за живе. Вiн аж побагровiв, але вiдповiв стримано.
– Ми за своi грошi гуляемо, кров’ю заробленi. Кожен день пiд кулями ходимо, щоб ви могли спокiйно молитися. От i молiться, та про нас, грiшних рабiв божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похiд завтра, може, судилося менi голову покласти пiд татарську шаблю чи аркан – то сьогоднi ще гуляемо. От вам i вiдповiдь.
Чернець дивився на козакiв, не вiдводячи очей. Мовив:
– У кожного, браття, своя доля, свiй шлях. А про Господа не забувайте, заспокоення душi шукайте не у винi, а в молитвi щирiй, бо вино й розпуста – вiд лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо.
Левченко вiдмахнувся вiд ченця рукою, наче вiд привида.
– Ну тебе, брате, не хочу бiльше слухати, iй-богу. Наче залiзний кiл вбиваеш у душу своiми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матерi, прийшов у корчму, щоб проповiдi слухати, пропади вони пропадом.
Розiзлившись, Левченко встав i пiшов геть, залишаючи своiх друзiв у кумпанii з драгунами та ченцем.
– Благослови, Господи, цього чоловiка, бо душа в нього добра i очi лагiднi, а словеса дурнi вергае, бо голова буйна, горiлкою збаламучена.
Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.
Панi Меланiя сидiла всерединi, закутана в теплi коци.
– Прошу мене вибачити, панi, але тут таке…
– Так, я розумiю, – хриплим голосом вiдповiла шляхтянка. – Напевно, ви зi своiми товаришами в цiй корчмi вирiшували справи державноi ваги, раз заставили уродзону панi чекати так довго в бричцi при битому шляху.
Іван зрозумiв ii iронiю, однак йому зовсiм не було соромно – сама собi винна.
– Сiдайте, поiдемо. Я i так вже надто надовго вiдлучилася з дому… – сказала панi Меланiя, але голос ii звучав уже трохи нiжнiше.
