скачать книгу бесплатно
– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаемо. Тамтой – харциз i розбiйник, а цей оно – добродiй. Краще нам iти звiдси.
– Еге ж, – пiдтримав Федiр. – Не будемо людям псувати свято.
Левченко поглянув на запорожця, що спокiйно продовжував сидiти за столом.
– Ще побачимося.
Роздiл 2
У той час украiнськi землi були подiленi мiж Польщею та Росiйською iмперiею по рiчцi Днiпро. На початку вiсiмнадцятого столiття пiсля численних воен, мiжусобиць i татарських набiгiв Правобережна Украiна, що належала до Польщi, нагадувала пустелю. Проте, вiйськовi завiрюхи потроху затихли i край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатськi роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивiллiв, Чарторийських, котрi загарбали собi цю землю та заходилися скликати осадникiв, обiцяючи iм рiзнi вигоди та пiльги.
Знову зацвiли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великi добра на працi людей, з кожним роком на осадникiв iшли все новi й новi утиски i повинностi. Пани швидко забули обiцянки, помаленьку почали перетворювати вiльних осадникiв, козакiв, на своiх пiдданих. Крiм класового й нацiонального гнiту, почалися ще й релiгiйнi репресii: поляки стали насильно навертати православнi церкви i монастирi в унiатство, переслiдувати священикiв. У вiдповiдь селяни тiкали загонами в лiси, озброювалися i мстили своiм кривдникам. Таких месникiв називали гайдамаками. Перша половина вiсiмнадцятого столiття так i пройшла, освiчена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрi то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.
На Лiвобережнiй Украiнi, що входила до складу Росiйськоi iмперii, населення також перебувало пiд тяжким гнiтом помiщикiв. Уряд царицi Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, лiквiдувавши Гетьманщину, а вiльних козакiв перетворив на безправних крiпакiв.
Тривала збройна боротьба, але сили були нерiвнi. Люди з надiею поглядали на пiвдень, у бiк запорозького степу, де було останне гнiздо волi – Запорiзька Сiч.
Петербург. Осiнь 1767 року
Росiйська iмператриця Катерина Друга сидiла у широкому крiслi «дубового» кабiнету. Холодний вiтер iз затоки сильними поривами кидав у вiкна палацу грубi краплi дощу. Надворi було сiро. У таку погоду холод немов прошивав тiло ii величностi i вона куталася у свою хутряну накидку.
Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над бiлим папером, розмiрковуючи над тим, що повинна написати. Тодi вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всерединi кабiнету було тихо, лише чулося потрiскування свiчок у золоченому пiдсвiчнику.
Імператриця аж стрепенулася, коли дверi голосно вiдчинилися i в кабiнет увiйшов молодий чоловiк, багато одягнений, – двiрцевий франт, улюбленець жiнок, а за сумiсництвом ii фаворит – пан Григорiй.
– Я рада вас бачити, Грiшо. В останнiй час ви не занадто балуете увагою свою iмператрицю.
Григорiй нагнувся перед ii величнiстю, узяв руку i гаряче припав до неi губами. Тодi ще раз, але вже вище долонi, тодi ще раз.
– Годi вам, Грiшо, – ii величнiсть посмiхнулася й легенько звiльнила свою руку. – Зараз у мене зовсiм немае часу. Мушу написати листа.
– Справдi?
– Королю Речi Посполитоi Станiславу-Августу Понятовському, – пояснила iмператриця.
– Чудово, – випалив Григорiй. – А я все життя думав, що царськi особи власноручно пишуть тiльки любовнi листи. Чи може раптово помер ваш секретар?
Вiн вiдiйшов вiд iмператрицi, повернувся до вiкна й почав вдивлятися у сiрий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посмiхалася.
– Ви ревнуете, господiн граф?
– Нi, ваша величносте.
Справа була у тому, що Станiслав Понятовський, який ранiше жив у Петербурзi, був коханцем Катерини Другоi, чи, як тодi говорили, фаворитом. Саме завдяки пiдтримцi ii величностi честолюбивий шляхтич i став польським королем.
– І добре робите, Григорiю, бо цей лист сугубо полiтичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часi вiдбудеться у Варшавi сейм. Там буде розглядатися питання про православну i протестантську вiру на територii Речi Посполитоi. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумае, що ми слабкi, якщо не можемо захистити своiх одновiрцiв.
– Тодi, ваша величносте, я вiд iменi росiйського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилi. Ми повиннi вимагати, а не просити. Понятовський, надiюся, пам’ятае, що саме при нашiй пiдтримцi вiн зiйшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своiх магнатiв. А iнакше навiщо нам вiйсько, гармати. Росiя зможе заступитися за своiх одновiрцiв i вiдстояти свое iм’я! – раптом запалився патрiотичним настроем Григорiй. Подумавши трохи, додав:
– Ваша величносте, смiю дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктiв нашого договору, а це так i буде, бо магнати, пробачте, плювати хотiли на короля i його закони, нам потрiбно вводити вiйська на правий берег Днiпра.
Імператриця знову посмiхнулася, примирливо простягнула своему улюбленцю руку. Той узяв ii долоню.
– Грiшо, я не хочу нi з ким сваритися, нi з поляками, нi з европейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державi був мир та спокiй, щоби розвивалася торгiвля, ремесла, культура, щоби менше було усiх цих iнтриг, заколотiв.
Цi слова ii величнiсть сказала душевно i нiби якось втомлено. Григорiй привстав на одне колiно, знову поцiлував руку iмператрицi.
– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросiю. В одному цьому словi лише скiльки достатку. Саме слово смакуе i пахне, як свiжий житнiй хлiб, витягнений з печi, вiдчуваете?
Імператриця поглянула на свого фаворита.
– Ех, Григорiю-Григорiю, i хто ж це вас постiйно надоумлюе на такi мислi?
– Нiхто. Я здатен самостiйно мислити i моi слова походять вiд щирого серця. Я – офiцер, i я звик говорити те, що думаю, i не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росii.
Скидалося на те, що фаворит образився. Вiн встав. Катеринi знову потрiбно було щось придумати, аби повернути його прихильнiсть. Вона пiднялася з крiсла.
– Ходiмо зi мною, хочу вам щось показати.
Їi величнiсть пiшла до сусiдньоi кiмнати, граф нехотя посунув за нею.
Посерединi кiмнати стояло не то крiсло, подiбне на трон, не то трон, подiбний на крiсло: було воно розмiром з дитяче крiселко, але зроблене у виглядi трону.
– Ваша величносте, що це?
– Це мiй подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посмiхнулася iмператриця. Григорiй зацiкавився. Пiдiйшов ближче, почав розглядати. Раптом вiн пiдняв кришечку, що була прироблена у сидушцi крiсла. Усерединi була приставлена нiчна ваза.
Графу аж сльози на очi вийшли, так вiн зареготав.
– Дiйсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потiшили ви мене, матiнко.
Григорiй, все ще пiдсмiховуючись, пiшов до виходу.
– Ви мене покидаете, графе?
– На жаль, так. Мене чекають друзi, з якими я сьогоднi маю розiграти кiлька партiй у бiльярд.
– Цiкаво, i хто ж цi вашi друзi, заради яких ви готовi покинути свою iмператрицю?
– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорiй, незважаючи на те, що Катерина хотiла, аби вiн залишився.
– Маю надiю, ви зволите ввечерi провiдати мене у моiх покоях i допоможете скоротати самотнiсть?
– Не знаю, ваша величносте, партiя може затягнутися, а моя честь не дозволить менi покинути товариство посеред гри.
– Облиште, Григорiю, – посмiхнулася Катерина. – Невже вашi новi друзi важливiшi для вас, нiж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, i маете деякi обов’язки перед своею iмператрицею.
Фаворит «вiдвiсив» ii величностi глибокий поклiн, ще раз поцiлував руку й вийшов з кiмнати.
В одному з кабiнетiв палацу зiбралися п’ятеро чоловiкiв. Хоч у кабiнетi були зручнi дивани, проте цi панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабiнетi витав дух чималого напруження. Одягненi хто у багатий свiтський одяг, хто в розкiшний мундир, мали державнi вiдзнаки найвищого рiвня. Їхнi обличчя були зосередженi, всi нiби на щось чекали.
Темнi густi штори повнiстю закривали вiкна. Посерединi стояв великий бiльярдний стiл, що займав основну частину примiщення. Його добре освiчували два канделябри, якi висiли над ним. Шари були уже розкладенi у вiдповiдному порядку, гравцi тримали у руках киi.
Дверi кабiнету вiдчинилися i всередину ввiйшов фаворит – пан Григорiй.
– Прошу мене вибачити за запiзнення, панове, мене затримала iмператриця.
– Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорiю Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари.
– Прекрасно, – вiдповiв той, беручи у руки бiльярдний кий.
Вiн розбив вдало – вiдразу два шари закотилися у лузи.
– Як здоров’я матiнки-iмператрицi? – запитав князь.
– Вашими молитвами, панове, – вiдповiв фаворит, обходячи стiл з другого боку. – Їi величнiсть вся у справах.
– Я впевнений, що цi справи прямо стосуються майбутнього варшавського сейму. Не бажаете подiлитися з нами планами ii величностi, пане Григорiй?
Фаворит зiгнувся над столом, ударив по одному з шарiв – цей удар також виявився влучним. У кабiнетi запала напружена мовчанка. Взагалi, з появою пана Григорiя всi присутнi звернули своi погляди на нього, нiби саме вiн мiг розсiяти ту напруженiсть, яка панували тут досi i апогей якоi саме наступив. З фаворитом iмператрицi, який мав завжди доступ до ii покоiв i який деякою мiрою мiг впливати на ii рiшення, були пов’язанi надii цих панiв. Саме заради Григорiя органiзовувалися довгi партii в бiльярд або в карти, влаштовувалися бали, карнавали, полювання та iншi веселостi, якi так полюбляв фаворит. При таких оказiях вiд нього можна було почути багато цiкавого. В свою чергу пан Григорiй як губка втягував у себе «мудрi iдеi» своiх друзiв, запалювався ними i неодмiнно вiд свого iменi вкладав iх у вуха iмператрицi.
– Їi величнiсть каже, що нашим обов’язком е заступитися за православних на Правобережжi Днiпра. А на мою думку, треба пiти i польським магнатам надавати по руках, а короля iхнього вiдтягати за вуха, – вiдповiв фаворит, знову зiгнувшись над столом. Присутнi багатозначно переглянулися. Навiть крiзь пiтьму можна було побачити посмiшку, яка з’явилась на обличчi князя.
– Устами фаворита матушки глаголить iстина, – сказав вiн.
Усi присутнi, крiм самого фаворита, його зрозумiли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу.
– Отже, ii величнiсть мае намiр виступити проти полякiв, – сказав губернатор.
– Не проти полякiв, а проти магнатiв, якi своеволять i виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи iнакше, а землi Правобережжя треба буде брати пiд свiй контроль.
– Це правда. Тамтешнi православнi сплять i бачать себе пiд протекторатом царицi-матiнки. Малоросiю треба об’еднати пiд нашою рукою, – це вже обiзвався граф.
Фаворит тим часом продовжував успiшно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що вiн i не дослуховуеться до розмови.
– Але ми не можемо ввести вiйська на Правобережжя. Тодi ми посваримося не тiльки з поляками, але i з Австрiею, Пруссiею, не говорячи вже про туркiв, – зауважив губернатор. У графа нiби вже була готова вiдповiдь:
– Ми не можемо ввести вiйська у мирний час. Але якщо ситуацiя у наших сусiдiв полякiв буде настiльки напружена, що вийде з берегiв, наче повiнь навеснi, ми змушенi будемо перейти Днiпро для того, щоб захистити своi кордони. Ну, i, звiсно, сам король польський мае попросити нашоi допомоги. За це жодна краiна свiту не зможе нас звинуватити.
На деякий час знову запала мовчанка. Усi спiвбесiдники гарячково думали. Заговорив князь.
– Скоро буде сейм. Офiцiйно на ньому ми будемо захищати православних, iх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатiв на заколот проти короля. Вiн попросить допомоги, тодi ми смiливо зможемо ввести вiйська на Правобережжя, нiби для наведення порядку, а самi окупуемо цi землi.
Усi присутнi тут, а особливо князь, чудово розумiли, яку роль у життi кожного з них може вiдiграти комбiнацiя, яку зараз можна розiграти на польськiй шахiвницi. Король Станiслав, як i декiлька його попередникiв, зробив спробу урiзати права магнатiв, якi по сутi керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка i «пiдсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрiвав конфлiкт. Якщо магнатiв дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, пiдiйматися, вставати, король не витримае, злякаеться i покличе на допомогу Катерину, а та введе вiйська.
Звичайно, Європа i Туреччина стануть дибки. Окупацiя, можливо, i не буде довгою, але Росiя за цей час встигне взяти участь у перерозподiлi майна, землi, урядових посад, росiйськi дворяни заведуть родиннi стосунки з польськими магнатами. Імперiя виграе немало, не кажучи вже про кожного з цих панiв, якi зiбралися тут. Хоча про особистi iнтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як вiдомо, на Сибiру багатства були нi до чого.
Останнiм цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрiвнювалися з правами католикiв. Споконвiку у шляхетськiй Польщi католицька вiра була панiвною, на нiй трималися шляхетськi вольностi i нiхто й нiколи не смiв замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю.
Нарештi вступив у розмову i генерал:
– Дозвольте запевнити панство, що армiя ii величностi царицi-матiнки готова кинутися в бiй з ворогами на перший заклик iмператрицi. Ми за лiченi днi зможемо змести опiр повстанцiв i захопити Правобережжя.
Всi знову притихли, лише було чути, як черговий шар пiсля удару фаворита покотився по столi i упав у лузу.
– Чудовий удар, чи не так, панове?
Його не чули.
– Панове, ми не передбачили одного, – встряв у розмову прокурор. – А якщо тамтешнi мужики, з наступом наших вiйськ, ударять iм у спину. Якщо православнi захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили тi, кого ми прийшли захищати!
Князь замислився.
– Навряд, але все може статися. Тi черкаси – люди буйнi. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо iм грамоту. Пообiцяемо свободу, пiдтримку, ще щось…
Тут у розмову вступив граф.
– Осмiлююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту i який розповсюдить ii серед тамтешнього населення. Це iгумен одного православного монастиря на пограниччi. Звичайно, вiйська за собою вiн не поведе, але тi розбiйники його дуже поважають. Вiн уже кiлька рокiв добиваеться рiвноправ’я православних з католиками. Шляхта давно уже полюе за ним, монастир кiлька разiв пiддавався наiздам, але iгумен нiяк не може заспокоiтися. Два роки тому вiн був у Петербурзi. Їi величнiсть приймала й вiдпускала його з великими почестями.
На бiльярдному столi залишилося зовсiм мало шарiв пiсля того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорiю було байдуже до розмови своiх товаришiв, та раптом вiн встряв у дискусiю:
– Імператриця нiколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всiм мирним договорам i трактатам. Крiм того цей iгумен вважаеться там полiтичним злочинцем.
Присутнi переглянулися. Губернатор знайшовся першим.
– Але ж на цiй грамотi не обов’язково повинна стояти печатка чи пiдпис ii величностi. Тамтешнiм малоросам i того вистачить, а ми, у разi якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, i так, iгумен усе вигадав.
– А для бiльшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тодi мужики повiрять, що ii справдi видала iмператриця. – Губернатора пiдтримав граф.
Усiм це сподобалося.
– Добре, – заговорив князь, – задум хороший. Отже пiдсумуемо. На майбутньому варшавському сеймi наш посол мае активно захищати права православного населення, тиснути на короля i на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокуе магнатерiю i вище католицьке духовенство. Озлобленi магнати почнуть бунтувати, своеволити. Король Понятовський попросить у ii величностi допомоги i ми введемо нашi вiйська на Правобережжя. Перед тим пошлемо iгумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Вiн переконае мiсцеве населення перейти на наш бiк. Якщо все пройде добре, то ми вiзьмемо пiд свiй вплив велику територiю Правобережжя. Коли нi – зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моему, план чудовий.
– Згiдний з вами, ваша свiтлосте, – погодився прокурор. – Залишаеться тiльки узгодити деякi дрiбницi.
– Якi саме? – спитав князь.
– Хто, де i коли передасть iгумену ту грамоту?
– А просто у Варшавi…
Тим часом фаворит закотив останнiй шар.
– Здаеться, панове, я виграв.
Князь посмiхнувся.
– А менi здаеться – ми скоро усi виграемо. Для цього у нас е усi засоби: грошi, влада, вiйсько. Правобережжя мае бути наше, а тамтешнi православнi мають опинитися пiд нашим крилом, жити i трудитися для слави Росiйськоi держави.
