скачать книгу бесплатно
І тут в iгуменi пробудилася не чернеча, а козацька натура.
– Сам пан е брехуном i лицемiром. Пане воеводо, хто як не вашi люди приходили до мене з численними ревiзiями та перевiрками, не раз i не десять робили на наш монастир наiзди, громили майно та знущалися над братiею. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?
Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воеводi. Граф почервонiв. Проте у нього були хорошi довiренi особи:
– Ганьба попу-гайдамацi. Вiн iздить по цiлому краi i закликае народ до непокори.
– За грошi гайдамацькi. Проклятi розбiйники й сюди його випровадили. У тюрмi йому мiсце, а не у священному сеймi!
– Ганьба!
– Зрада!!!
– Геть попа-гайдамаку!!!
Подивившись та послухавши все, що тут вiдбувалося, Князь тепер розумiв своiм великодержавним розумом, вiд чого цей народ терпить усi бiди. Мiж сенаторами – переважно великими магнатами – нiколи не було взаемноi довiри, узгодженостi, i кожен тягнув лямку у свiй бiк, користуючись iз того, що влади над ними нiхто не мав. Магнати зневажали короля, а простi люди зневажали й ненавидiли iх усiх разом взятих. У Росii все зовсiм по-iншому: мужики свою владу люблять – i правильно роблять…
Такi думки лiтали в його головi, коли вiн iшов на зустрiч iз деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну вiру магнати провалили, та так, що у вухах досi чуеться цей лемент «Вето!», «Не позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Вiн навiть головою покрутив, щоб вiдiгнати набридливi думки.
Князь вiдчинив дверi i зайшов у кабiнет, сiв на чiльному мiсцi. Уздовж стола на розкiшних крiслах розсiлися сенатори вперемiжку з росiйськими дворянами. Усi дивилися на нього.
– Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всi тут присутнi усвiдомили, що я не вiдступлюся, що буду тут сидiти i вас буду тримати до тих пiр, доки ми не приймемо того трактату, який, нарештi, припинить суперечки мiж православними i католиками на Правобережжi Днiпра.
Вiн замовк – i тим скористався один iз сенаторiв.
– Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, – це пряме втручання у нашi державнi справи. Сенатори нiколи на це не погодяться.
Князь подивився на нього.
– Та чув уже, справжню бурю там пiдняли. Але трактат потрiбен, щоб заспокоiти державу. Не забувайте, що ми вашi найближчi сусiди i мусимо бути впевненi, що у вас все спокiйно, що не назрiвають бунти, авантюри й iнше зло. Тому я не хочу бiльше про це говорити. Я готовий вислухати вашi пропозицii щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто пiдсадив вашого короля на престол i завдяки кому ви все ще зберiгаете владу, панове сенатори.
Князь переможно окинув оком присутнiх, залишився задоволеним. Видно було, що всi зрозумiли його позицiю i сперечатися бiльше нiхто не буде.
Заговорив один з магнатiв.
– Княже, безперечно, ви маете вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаете, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство нiколи не пристане на умови трактату, де зрiвнюеться православ’я з католицькою вiрою. А тут ще цей пiп-гайдамака з’явився у залi. Це й розлютило магнатерiю.
– Заждiть, – не розумiючи, перебив князь. – Мельхiседек – поважна людина.
– Проте його ще знають як поборника унiатства i першого товариша гайдамакiв. Вiн бунтар, закликае хлопiв до рокошу, до непокори.
Князь насупився, подзвонив у дзвiночок – тут же ввiйшов лакей, поклонився.
– Знайди менi i запроси iгумена Мельхiседека в мiй кабiнет. Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко.
– Ви посилали за мною, княже, – у кiмнату ввiйшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати пiвгодини, i це неабияк злило князя. Проте, вiн не зробив Мельхiседеку будь-яких зауважень, а вiдразу перейшов до сутi.
– Так, панотче. Ми б хотiли вислухати вiд вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаете, як ваша поява на сеймi розiзлила шляхту. Шановнi сенатори звинувачують вас у зв’язках iз гайдамаками, у закликах до заколоту навiть. Що ви можете сказати?
Панотець спокiйно вислухав князя, також спокiйно «тримав» тяжкий його погляд.
– Я, пане, нiколи до бунту не закликав, а лише благав людей об’еднатися навколо вiри батькiвськоi. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи вiн гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усi рiвнi. А я все життя свое служив вiрi православнiй i Господу нашому, i допоможи менi, Боже, у тому служiннi i днi своi закiнчити.
Отець говорив сильно, рiшуче й спокiйно – так що запитань до нього бiльше не виникало. Князь замислився. Йому треба була спровадити iгумена назад у монастир, i зараз була якраз слушна нагода. Хоча нi, його треба лишити при собi, а послати когось iншого – молодшого. Князь пiдiйшов до нього впритул, навiть легко обiйняв за талiю. Заговорив тихо, майже пошепки.
– Я все розумiю, це провокацiя, якою вправно керуе Киiвський воевода – наш злий ворог, а також група його однодумцiв. Цi люди мають у своiх руках неабияку силу. Я впевнений у тому, що нi сьогоднi, нi навiть через десять рокiв нам iз ними не вдасться домовитися. Таким можна тiльки зламати хребта…
Мельхiседек уважно його слухав, не зрозумiючи, чого вiд нього хочуть. Вiн збирався сюди, щоб давати пояснення, вислуховувати догану, а натомiсть чуе князiвське одкровення.
– Не зовсiм розумiю вас, княже.
Князь заходився знову пояснювати.
– Я дуже цiную роботу, котру ви виконали. Проте я переконаний, що зараз ваша присутнiсть буде бiльш потрiбною там, на Украiнi.
– Але ж я делегований до сейму. Мое мiсце тут, – запротестував iгумен. – До того ж на Украiнi мене чекае розправа…
Князь добре знав iсторiю цього чоловiка: якби польськi пани i духовенство впiймали його на Украiнi, то й справдi вчинили б iгумену жахливу смерть. Принаймнi, пiвтора року тому його мало живцем не замурували у однiй iз келiй пiсля довгих мук i тортур. А все через те, що iгумен робив чималу роботу для того, аби об’еднати православнi церкви i монастирi задля боротьби з католиками. Магнати понад усе хотiли масового покатоличення населення для того, аби обiрвати духовнi зв’язки тогобiчноi Украiни з великоросами. Релiгiйна карта уже давно стала полiтичною i нею грiх було не скористатися особливо зараз, коли польська держава дихае на ладан…
– Розумiю, але справа в нас дуже делiкатна, а ваша поява для шляхти – як червоне для бика… Та нiчого, сподiваюся, на Украiнi у вас е багато своiх послiдовникiв…
Ігумен спохмурнiв.
– Я вiдмовляюся будь-що розумiти. Ви, ваша свiтлосте, говорите загадками, а я з дитинства не вмiю iх розгадувати.
Князь з досадою зiтхнув.
– Шановний панотче, ну ви ж самi iздили до Петербурга, просили в ii величностi допомоги проти католикiв та унiатiв. Чи ви гадаете, що вам i вашому народовi допоможуть якiсь комiсii й сеймова балаканина? Росiйськi солдати – ось що вам допоможе. Росii вже набридли тi польськi магнати-вискочки, i ми вирiшили взяти iх за… горло. Ваше завдання – пiдготувати народ, православних козакiв, щоб вони йшли на росiйських солдатiв не зi списами, а з хлiбом-сiллю. Така на вас чекае робота.
Лице iгумена ще бiльше потемнiло.
– Я не хочу вiйни у своему домi. Так, сам я готовий терпiти за вiру православну, але не хочу бачити, як гинуть нашi дiти – це надто висока цiна.
– А вiйни не буде, – спокiйно заперечив князь. – Із ким воювати? Ви ж самi бачите, що поляки самi себе звоювали! Все, на що вони здатнi, то це громити монастирi i рiзати посполитих. Та православних ми в бiдi не лишимо: маемо для них документ.
– Документ?
– Царську грамоту.
– Та невже? – iронiчно перепитав iгумен.
Князь насупив брови.
– Панотче, мене вже починае нервувати ваша впертiсть. Скажiть, ви приймаете нашу допомогу чи нi?
– Ну що ж, приймаю.
– Тодi по руках.
Вони потисли один одному руки.
– Дайте нам свою надiйну людину: ми ii проiнструктуемо i вiдправимо на Украiну…
Мельхiседек зрозумiв, що це кiнець розмови, i вийшов з кабiнету.
Роздiл 4
Рання весна 1768 року
У лютому 1768 року iмператрицi таки вдалося дотиснути сейм, котрий пiд цим тиском прийняв трактат. Провокацiя вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У мiстечку Бар зiбралися невдоволенi, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Росiйську державу, а загалом усiх православних, тому декотрi з них наполягали на повнiй лiквiдацii православ’я. Скоро цей рух охопив велику територiю, тож польському королю довелося попросити допомоги в iмператрицi Катерини.
Росiйськi вiйська були вже напоготовi i лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Днiпро i рушили в напрямку Вiнницi та Бару.
У вiдповiдь на це шляхетство пiднялося ще бiльше, багато ватаг конфедератiв вдерлися на Надднiпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись iз тими, хто чинив опiр.
C. Пекарi. Киiвщина
Священика пiдвели двое жовнiрiв.
– То що, зрiкаешся? – запитав ротмiстр Воронович.
– Нiколи, – хриплим голосом вiдповiв панотець.
– Дайте йому ще.
Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав iнший жовнiр з палицею.
– Це вам так не минеться! – не витримав хтось iз натовпу.
Воронович оглянувся.
Вiн стояв посерединi села, просто бiля церкви, оточений своiми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовнiри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителiв цього села, i тепер тi стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцiю над своiм пастирем. А той нiби вiдчував iх погляди i терпiв побоi мовчки, стиснувши зуби.
Ротмiстр Воронович перейшов на бiк конфедератiв: вони запропонували йому платню бiльшу, нiж вiн мiг заробити у вiйську. Нi, грошi тут були не головне: багато товаришiв пiшли за конфедерацiю, тож i йому треба було триматися iхнього боку. Воювати за святу вiру i Вiтчизну було обов’язком кожного шляхтича. У вiйську теж були гарнi хлопцi, однак загони конфедератiв були набагато краще забезпеченими: як матерiально, так i фiнансово – це також був чинник, який схилив шальки терезiв Вороновича саме до такого вибору.
Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарi один за одним бiгли до нього, щоб купити собi безпеку. Цiлою Киiвщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичi мiсцеве населення.
Тотальна бiльшiсть шляхтичiв Правобережноi Украiни приедналася до конфедерацii. Це було пов’язано основною мiрою з тим, що величезнi простори цих земель мали пiд собою кiлька магнатських родин, якi першими не бажали коритися королю, що хотiв наступити iм на горло. Дрiбнiша шляхта звичайно тягнулася за своiми патронами, вiд яких дiстала добра й привiлеi. Маючи все це, шляхтичi бiльшiсть свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на рiзнi сейми та сеймики, щоб обговорити полiтичну ситуацiю. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши своi маетностi в оренду багатим торговцям-евреям. Ну а тi вже хотiли собi заробити прибутки не меншi за шляхту, обклали пiдданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рiк обростало бiльшими злиднями, ремiсництво та торгiвля занепали.
Серед конфедератiв були й справжнi патрiоти, якi й складали ядро цiеi компанii. Люди помiркованi, освiченi, для яких слова «республiка» та «шляхетське право» були не порожнiми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютноi влади, а також проти втручання царицi до справ Речi Посполитоi.
Була й третя група шляхти – релiгiйнi фанати. Радикально настроене католицьке духовенство крокувало завжди попереду цiеi колони, i гаслом цих людей було викорiнення схизми, хоч i вогнем та мечем. Пiдписання мирного трактату з Росiею та надання додаткових привiлеiв православним без краю розiзлило цих людей – i вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератiв-фанатикiв найбiльшою була «корогва Вороновича».
У цьому селi справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також ii парафiян, мали перевести в унiю, згiдно з ухвалою якогось там суду. Бiда була в тому, що хлопи не хотiли коритися, не бажали вiдрiкатися вiд православ’я.
Мiсцевий пiп доводив, що церква побудована для православноi громади, казав, що права на неi люди мають затвердженi старою воеводською грамотою. Це у Вороновича та його супутникiв викликало лише iронiчнi посмiшки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полемiку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрi тут стояли разом зi своiми дiтьми, понасуплювались, проте коритися не хотiли. Вони навiть не боялися того, що коли заберуть церкву, iх нiкому буде поховати, обвiнчати, дiти iх ростимуть нехрещенi. Цi лотри до кiнця стояли за вiру своiх батькiв, i лише одна людина могла iх вмовити перейти в унiю. Це той проклятий пiп, iхнiй душ-пастир. Однак вiн не ламався.
– Вiн не зламаеться, – шепнув Воронович до ксьондза.
Не тiльки цей пiп був отакий затятий – всi схизмати раптом такими стали. Ротмiстр довго думав, чого ж так сталося, i висновок був лише один – титар. Уже пiвтора роки минуло з того часу, як вiн, Воронович, стратив того чоловiка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всiх усюдах. Православнi затялися.
Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посмiхнувся.
– Як же, сину, вогонь та залiзо iще не таких ламало. Думаю: ще сьогоднi i цей пiп, i цi хлопи перейдуть на унiю, i ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського.
Надворi було дуже холодно. Пiд вечiр завжди стае холоднiше в таку пору. Адже зима ще не зовсiм здала своi позицii, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Снiг залишався тiльки де-не-де, та земля була ще твердою i замерзлою. Дув льодовий вiтер, проймав людей до кiсток. Вони тулили до себе дiтей, закутували латаними свитами.
Священику, пiсля черговоi порцii палок, почали клiщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнiв, то всi побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей.
– Дивiться, вашого попа було покарано, i так буде з кожним, хто насмiлиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та вiн буде жити – життя ми йому даруемо. Цей чоловiк потрапив пiд вплив попiв московських, прислужникiв царицi, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити свое нужденне iснування. Вам буде зменшено панщину з семи днiв на тиждень до п’яти, будуть пом’якшенi чиншi та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собi зможете спокiйно ходити до церкви. То що, пристаете?
Натовп загрозливо мовчав. Нарештi обiзвався якийсь хлоп.
– Царськi вiйська вже тут! Буде вам скоро вiра!
Натовп загомонiв: тут уже давно ходили чутки про те, що Росiя пiшла вiйною на магнатiв. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тодi ротмiстр скомандував:
– Цьому розумнику вiдрубайте голову. Поповi теж. Карайте лотрiв: кожного десятого бийте палицями та вiдливайте водою. Тут можуть бути захованi гайдамаки. Обшукайте iхнi хлiви. Якщо щось знайдете – палiть.
Шляхта й жовнiри зрадiли: iм уже набридло танцювати на холодi й хукати на задубiлi руки, тож залюбки взялися за людей. Тi, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтiч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши iх прямо на землю та поздиравши одяг.
– Це вам за царицю, за святий синод, i за вiру благочестиву, – приказували при цьому кати.
Кiльком чоловiкам пiдпалили бороди, потiм запалили ще кiлька хат.
З плином часу спокiйна посмiшка на обличчi ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервознiсть. Зате розцвiла iронiчна посмiшка на обличчi Вороновича.
– А що я вам казав?
Закiнчилося все дуже буденно: жовнiри з мовчазноi згоди свого ротмiстра кинулися грабувати хлопськi хати, згвалтували якусь дiвчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душi, однак жовнiрство, почувши запах наживи, уже стримати було годi.
Тим часом Воронович зiбрав старшин на нараду.
– Мiсцевий жид розповiдав, що з навколишнiх сiл повтiкало кiлька десяткiв хлопiв. Десь у лiсi сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побiжать гайдамакам жалiтися, то ми iх i накриемо.
Звечорiло, коли шляхта вийшла iз села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянськiй свитi городами промайнула у бiк лiсу. Звiдкiлясь взялися шляхтичi в чорних плащах i, мов привиди, полинули за хлопцем.
Селяни, що позбиралися бiля лiсового багаття на березi глибокого яру, були одягненi хто у що, так само й озброенi. Грiлися. Вже свiтало. Сидiли мовчки, оглядалися, нiби когось чекаючи.
– Ось вони, – нарештi мовив один з них, i кiлька селян схопилися з мiсць. До ватаги наближалося четверо вершникiв.
– Так, це вiн, Швачка.
– Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман.
– Пугу, – вiдповiв один iз селян.
Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Вiн зупинив коня перед людьми.
