скачать книгу бесплатно
Левченко зiтхнув: сьогоднi вiн зовсiм не мав бажання «вклонятися Венерi», зосередившись виключно на «служiннi Бахусу». А все через тi клятi думки, що морочать йому голову уже стiльки часу.
– Мушу сказати панi, що я iще не завершив усiх своiх справ тута, тому наразi поiхати з вами не зможу…
– Як? – не повiрила панi. – Ти дав менi слово, я так довго чекала… Нi, нам треба поговорити просто зараз. Скiльки ж я не доспала ночей, сподiваючись побачити тебе, почути твiй голос. Навiщо мене так мучиш, невже тобi приемно спостерiгати за моiм болем? Я ж довiрила тобi найдорожче…
Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотiлося покидати сьогоднi друзiв, однак i панi вiдмовляти було не з руки.
– Може, поговоримо просто тут?
Панi Меланiя гiрко посмiхнулася.
– Далi знущаешся? Хочеш, щоби панi зайшла до смердючоi корчми, немов хвойда?
– Чого ж до корчми? – далi чухав потилицю Левченко. – Тут е сiновал. Затишний, там нiхто о такiй порi не зможе перешкодити нашiй розмовi. Як на мене, у тому е щось романтичне.
Панi Меланiя щиро засмiялася.
– Таки знущаешся iз мене, хлопче? Бог тебе покарае колись за мое приниження. Та що ж, нехай буде по-твоему.
Вона кинула йому коци, у котрi була закутана, тодi ж подала руку, аби козак допомiг зiйти з брички.
– Вiд’iдьте подалi i станьте десь у темрявi, – наказала панi Меланiя вiзниковi i служницi. – Щоби нiхто не впiзнав вас.
Вiн вiв ii за руку до сiновалу, намагаючись обiйти широкi калюжi та болото – панi не хотiла вимазати своiх новеньких черевичкiв.
– А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Панi стала навпроти нього i раптом дала йому ляпаса.
– Це тобi, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сiновалi!
Вона хотiла його вдарити ще раз, однак козак перехопив ii удар i притулив панi до себе.
– Годi…
Вони дивилися одне на одного, тяжко дихаючи. Панi Меланiя була ще досить молода, лiт, може, тридцять з гаком. Досить гарна. Вона дивилася на Левченка, вiн же поцiлував ii. Раптом жiнка почала його знову штовхати i бити, немов на неi щось найшло…
– Клятий лайдаку!
Вiн знову обiйняв ii, закрив рукою рота.
– Не називай мене так, панi. Я тобi не хлоп i не твiй пiдданий! Шляхтянка, кажеш? А чим же ти лiпша за просту хлопку? Може, у тебе щось тут не таке? – При цих словах козак став добиратися крiзь одяг до грудей шляхтянки. Тодi ж полiз пiд спiдницю. – Чи там?
У вiдповiдь панi Меланiя лише млосно застогнала. Левченко був немов сам не свiй: кинув ii на сiно i став брати грубо, немов хотiв принизити i завдати болю. Меланiя ж спочатку здивувалася, однак чинити опору не стала, а навпаки, заохочувала козака ще бiльше: такоi насолоди нi Іван, нi жоден iнший мужчина не завдавали iй ще нiколи…
Вона на хвилю заснула, неначе втратила свiдомiсть. Розплющивши повiки, панi Меланiя iз блаженною посмiшкою лежала поруч зi своiм коханим «лайдаком», млосно зiтхаючи та не стидаючись свого голого тiла. Руки ii обплели нiжно шию i груди Івана, вуста ж шепотiли йому на вухо солодкi слова.
Левченко вiддавав своiй коханцi все, що вона захотiла, так що та лiтала вiд задоволення десь високо за хмарами. А от сам козак чогось ставав все бiльш хмурим. Левченко чув, як шалено калатае серце в жiночих грудях, пестив своiми задубiлими вiд шаблi руками нiжнi перса, вдихав аромат плеканого волосся, однак туга все одно поверталася й стискала його серце.
Щось мало статися. Таке вiдчуття раптом з’явилося десь iз глибини душi, тож вiн пiдвiвся. Панi тут же вiдчула, що з коханим щось не те.
– Чого зажурився, мiй славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмiлля, чи я тобi вже набридла?
– Та що ви, моя панi. Просто цей монах замакiтрив голову своiми словами. Досi, нiби цвях у душу забитий, – щиро признався Левченко, не можучи вже тримати свою думку в собi.
– Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось…
Тiло його було готове ще раз зiйтися з нею в нестримному танцi кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й трете вiдчуття – тривога. Нiби на пiдтвердження того знадвору почулося тупотiння кiнських копит.
– Ану, дай лише гляну.
Левченко встав i виглянув крiзь шпару в дошках: на подвiр’я в’iхав десяток вершникiв.
– Люципер шляхту принiс. Гляди: до корчми пiшли.
– Шляхта? – налякалася панi i швидко пiдхопилася та стала поправляти на собi одяг.
– Так. Та не бiйтеся, моя панi, – то не ваш чоловiк. Схоже – конфедерати…
Вони навiдалися не просто так: он, один стоiть бiля коней i стереже вхiд до корчми. Усi озброенi, войовничi. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Вiн говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.
– Ходiмо, проведу, – подав Левченко руку Меланii, i вони тихенько вислизнули з сiновалу, а тодi козак вивiв ii з корчемного подвiр’я через заднiй вихiд та посадив на бричку. Не криючись перед своiми слугами, панi поцiлувала його гаряче на прощання.
– Нiколи тебе не забуду…
Поiхали. Левченко вдихнув свiжого повiтря на повнi груди. Зброя була напоготовi, хмiль уже майже вивiтрився з голови. Надворi починало свiтати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолоднiло, тож Левченка, розпаленого любовними утiхами, мимоволi струсонуло.
– Гарний ранок, щоби вiдправити когось до пекла…
Пiшов. Потрiбно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двiр був пустельний, лише конi новоприбулих шляхтичiв кучно стояли бiля конов’язу i сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.
Першого шляхтича зустрiв на входi в корчму: був здоровецький, мов гора. Вiн зустрiв Івана своею дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом.
– Стояти! Куди сунеш?
– До корчми, куди ж iще? – розвiв руками Левченко. – Зiйди з дороги, пане.
– Туди не можна – там шляхта бенкетуе. Іди собi геть.
Левченко розправив вуса.
– Помiстимося всi. Зiйди, пане, з дороги по-доброму.
Шляхтич тут же наiжився.
– Погрожувати менi надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть звiдси, бо зараз ноги з дупи повисмикую!
При цих словах шляхтич схопився за шаблю, однак Левченко його випередив i гахнув лобом просто в нiс – аж пановi памороки вибило. Тут же козак штовхнув пана ногою, так що той ступив крок назад, вiдчинив своiм тiлом дверi, влетiв усередину корчми i впав просто своiм товаришам пiд ноги.
Іван зайшов. На нього дивився десяток пар очей: козаки, конфедерати, драгуни, Молдаванин. Корчмаря та корчмарки не було видно: певно, вже поховалися. Побитий шляхтич батькував i намагався пiдвестися з пiдлоги, пани мимоволi потяглися до шабель.
– А чого вiн мене не пускав? Хiба ж можна вiдмовляти доброму козаковi в чарчинi? – розвiв руками Левченко, тодi поглянув на Молдаванина i мовив:
