скачать книгу бесплатно
Малий поводир повiв дiда далi лiсом, i вони скоро зникли в мороку.
Дiд гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворiтник довго не йшов, мабуть, куняв собi. Тiльки за якийсь час вiдкрив вiконечко, виглянув.
– Пусти, брате, до обителi чоловiка божого з дитиною. Пропадемо в лiсi.
Чернець трохи пововтузився з iншоi сторони брами, побурчав собi пiд нiс, але нарештi вiдчинив ворота.
– Спасибi тобi.
Двое подорожнiх зайшли на монастирське подвiр’я.
– Господи, люди добрi, яка ж це бiда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в лiс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.
– Авжеж, що не з власноi волi, – вiдказав старий. – Чули, мабуть, що проклятi пани на Украiнi виробляють?
– Та чули, дiду, нехай Господь милуе, – на ходу вiдказав чернець, поспiшаючи назад до монастирських примiщень. – Ходiть, дiду, зi мною. Тут у нас живуть вже люди з волостi, i ви вже до них пiдселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшнiшi новини приносять з Украiни.
Чернець узяв пiд руку дiда, повiв у бiк монастирських келiй.
– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирi, послушник е – Максим Залiзняк. Вiдведи-но мене до нього.
Та чернець не зупинявся.
– Вранцi.
Дiд стиснув руку ченця немов клiщами.
– Слухай, брате, я не для того вночi товкся по лiсах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщiй до Максима.
А тим часом послушник Максим Залiзняк сидiв у своiй напiвтемнiй келii. За маленьким вiконечком була густа темрява. На столi мерехтiла свiчка. Запах вiд неi чувся в келii i приемно лоскотав нiздрi. Морок нiби тiкав вiд вогника свiчки, ховався по кутках. На стiнах висiли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.
На столi стояла чернеча вечеря – хлiб i вода, до якоi Максим навiть не доторкнувся. Вiн тяжко пiдпер русяву голову рукою, сидiв край столу. Нiяк не мiг заснути: сон втiк за стiни монастиря i блукав десь у лiсi. Та й дихати не було чим у цiй тiснiй келii, схожiй на кам’яну клiтку.
Вiн знав, що мусить молитися, коли тяжкi думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодникiв. Натомiсть Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надiйно ховав, набив тютюном i закурив. У монастирi не прийнято було курити, та вiд своiх старих звичок послушник вiдмовитися так швидко не мiг, адже вiн не завжди був послушником i жив тут.
Раптом дверi зi скрипом вiдчинилися. Максим повернув голову у той бiк. У келiю ввiйшли дiд з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.
– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, слiпий старець?
Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.
– Заходь, дiду, та сiдай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столi хлiб та вода, вечеряйте.
Малий допомiг дiдовi сiсти на ослонi, сам втомлено примостився на лежанцi, звiсивши ноги у великих чоботях. Дiд зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.
– Голос, Максиме, чую, твiй. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впiзнав мене.
– Чого ж не впiзнати, дiду, хто ж не знае кобзаря Грицька?
– А де ж твоi побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконiг? Кажуть: чимало славноi запорозькоi братii прибуло сюди з Дикого Поля…
Дiд говорив хрипло i притишено. Залiзняк оглянувся.
– Ти, дiду, повечеряй спершу, вiдпочинь з дороги, а вже тодi й питай.
– Нема часу, брате, скоро вже третi пiвнi заспiвають!
«Третi пiвнi». Почувши це, Залiзняк почухав потилицю.
– Усi тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.
– Чого ж чекати? Хiба ж не чуете, що конфедерати на Вкраiнi виробляють?
– Але ж вiйськами московськими все обставлено! – здивувався Залiзняк.
– Москалям до сраки нашi люди, до сраки Украiна i вiра православна iм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут своi справи, а ми мусимо народ вiд конфедератiв захистити! Встати всiм миром, як за Палiя, i вигнати ляхiв з Украiни!
– Так вставали вже не раз i що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвiдь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.
Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.
– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: мiстами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпiти панськоi сваволi: кинь лише iскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самi за вила й сокири вiзьмуться… Що тодi буде?
– Бiда буде… – погодився Залiзняк.
– Отож-бо i воно. Давай, ходiмо до коша.
– Отак? Проти ночi?
– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!
Залишивши малого поводиря у монастирi, аби мале вiдпочило, кобзар Грицько разом iз Максимом Залiзняком вийшли з монастиря через бокову браму i попрямували темним лiсом.
Іще минулоi осенi iз Запорiзькоi Сiчi прибула до монастиря група запорожцiв i оселилася в обителi. Виглядало це так, нiби козаки вирiшили покiнчити зi своiм мирським життям i постригтися у ченцi. Записались послушниками. Та насправдi мета в них була зовсiм iншою: пiдготувати велике народне повстання. Люди на правому березi Днiпра iще добре пам’ятали козацькi часи, цiлi поколiння ще сподiвалися повернути, вiдвоювати козацьку державу, тож батькiвськi шаблi й мушкети поховали в надiйному мiсцi, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цiлого вiсiмнадцятого столiття, починаючи вiд полковника Палiя, тож гайдамацький рух спалахував знову i знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собi дати з цим ради. До того ж польськi магнати, котрi фактично управляли цим краем, не хотiли анi змiн, анi реформ, а замiсть того, щоби пiти своiм пiдданим на якiсь поступки, вони ще гiрше стали затискати петлю на шиi власноi держави.
Отож, при належнiй пiдготовцi повстання воно мало дуже великi шанси на успiх. Повстанцi сподiвалися переманити на свiй бiк панську мiлiцiю, котра складалася з украiнцiв, швидко роззброiти нечисленнi вiйськовi коругви, розкиданi по цiлому краi, пiдняти на боротьбу народ, захопивши велику територiю Надднiпрянщини, Киiвщини, Брацлавшини, Подiлля, а як пощастить, то й Галичини i Волинi.
Прихiд росiйських вiйськ сплутав повстанцям усi карти. Залiзняк iз товаришами добре розумiли, що царат нiколи не буде терпiти козацькоi вольностi, а повстання iз Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запорiжжя, Гетьманщину i Дон. Ось чому лiт уже тридцять тому московськi каральнi загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Сiчi прийшов наказ причаiтися…
Повстанцi облюбували собi мiсце у Холодному Яру, укрiпили його i поселилися тут, серед крутих ярiв, густих лiсiв та непролазних болiт, подалi вiд панського ока.
Залiзняк дуже сподiвався, що зможе зараз застати тут своiх побратимiв, котрi ходили час вiд часу на розвiдку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий iз закiнченням зими переселився iз монастирськоi келii в один iз холодноярських байракiв. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав iсти овес iз торби i поглянув у його бiк. Залишивши кобзаря тут, Максим полiз у байрак, присвiчуючи смолоскипом.
Розсунувши верболiз, вiн побачив побратима: той продовжував собi солодко хропiти, лише деколи увi снi приплямкуючи губами. Залiзняк лише похитав головою.
– Ви подивiться, люди: Украiна в бiдi, а той скурвий син спить i нiг не чуе!
Нiби у вiдповiдь у повiтрi просвистiв нiж. Кинутий рукою Швачки, вiн пролетiв недалеко вiд голови Залiзняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотiв:
– Доки Швачка ще годен на коня сiсти, то ненька-Украiна може спати спокiйно. І я собi ще подрiмаю.
Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.
– А, це ти, ченче, – впiзнав вiдразу. – За яким лихом тиняешся в такiй раннiй порi по лiсах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобi в твоему монастирi?
Максим пiдiйшов до товариша.
– Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спiшу на звук сурми архiстратига Михаiла. Погомонiти треба: справа е.
Швачка скривився й обернувся на другий бiк.
– Брехня це. Архiстратиг Михаiл ще спить. І це не його сурма гудiла, а бджоли в твоiй головi.
Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залiзняк оглянувся навкруги, сказав:
– Досить тобi. Твое хропiння вже конфедерати почули бiля Медведiвки – за списи взялися. Думають – кабан.
– А може, вони так думають, бо вгледiли твою мармизу? Скажи: ви, ченцi, всi такi зловреднi, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловiку виспатися! – вiдбуркувався Швачка.
Ще трохи побурчавши, Микита встав.
– Гаразд, ченче, поговоримо, i так вже сон пiд три пекла розвiявся. Дай лише Богу помолюся та коня осiдлаю…
– Давай, лише недовго. Скоро третi пiвнi заспiвають…
Почувши це, Швачка поглянув на товариша i швидко вдягнув шапку на голову.
Залiзняковi вдалося вiдшукати всiх своiх побратимiв: Швачку, Бондаренка, Неживого i Лусконога. Побродивши кошем, Залiзняк побачив, що тут стало збиратися все бiльше люду.
– Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманiв – Бондаренко.
Залiзняк не вiдповiв нiчого. Вiн залишив Грицька в гуртi з iншими кобзарями, що придибали сюди з усiх усюд, а сам iз товаришами рушив до староi лiсничiвки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цiлоi iхньоi ватаги у званнi запорозького полковника.
Незважаючи на пiзню пору, Шелест не спав. Вiн сидiв за столом i курив свою люльку, надимiвши так, що хоч сокиру вiшай. Сама лiсничiвка була маленькою, тiсною, тож отаман широко вiдчинив дверi – нехай провiтрюеться.
– Не спиться, отамане? – запитав Залiзняк, тихо зайшовши всередину.
– Думи обсiли… – була вiдповiдь.
Залiзняк поглянув на Шелеста.
– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвiр: там легше дихати.
Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слiдом за деякий час: був при шаблi, а за поясом – пiстолi. Побачивши iнших отаманiв, зрозумiв, що розмова буде непростою.
– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…
– А що тут розказувать, – почав Лусконiг. – Народ валом тiкае в лiси – тож панськi маетки скоро запалають, як свiчки. Доки ти, отамане, телишся, люди самi вiзьмуть та вирiжуть ляхiв i жидiв до лаби!
Шелестовi не сподобалася така мова, однак вiн поки змовчав. Продовжив Швачка:
– Конфедерати зовсiм знавiснiли…
– А що козаки панськi? – перебив Шелест.
– Магнати iх тримають на короткому ланцюгу, – вiдповiв Бондаренко, котрий останнiм часом постiйно крутився мiж козаками з мiлiцii. – Та коли б iм волю – рiзали б панiв не гiрше нашого брата.
– От я кажу, – знову озвався Лусконiг. – Час настав. Заспiвали третi пiвнi!
Шелест оглянув оком товариство.
– Я б i сам рад на панiв пiти, тiльки не з руки нам зараз – москалi кругом. Затиснуть разом з ляхами зi всiх бокiв, так що й не рипнемося!
– А може, й не пiдуть, – знизав плечима Швачка.
– А Верлан? – нагадав Шелест.
– А зараз, може, й по-iншому повернутися…
– До сраки москалiв! – знову гукнув Лусконiг, що почав кипiти все бiльше. – Ми козаки, i це наша земля! Доки москалi з ляхами тут воюють i розорення чинять, ми мусимо свое слово сказати! А що, Палiй так i зробив, не чекаючи жодного дозволу!
– А що, Кiндрат дiло каже: вiзьмемо Правобережжя пiд свою руку, а там вже i з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.
– Конфедератам треба вiддячити. Так iм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився i Швачка.
– А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.
– Люди вже давно чекають, щоби подув вiтер iз Запорiжжя, з Чорного лiсу та Холодного Яру. Треба вставати.
Один, хто ще не висловився, був Залiзняк. Шелест поглянув на нього.
– А ти, Максиме? Також вирiшив пiти проти кошового?
Іншi поглянули на Залiзняка. Свiтло смолоскипiв освiтило його обличчя, карi очi.
– Ну… – наполягав Лусконiг.
– Кошовий далеко. Йому не чути крикiв болю закатованих конфедератами людей… – нарештi вiдповiв Залiзняк.
– Оце правильно, – погодився Швачка.
Не подiляв радостi лише Юзько Шелест.
– Овва! А хiба ж не кошовий нас сюди прислав?
– Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так i скинути, – гукнув Лусконiг…
Шелест спалахнув:
