скачать книгу бесплатно
– І я не знаю, – раптом зiзнався Нiколаiч. Позаду нас зупинився молоковоз. Водiй засигналив. За молоковозом, я помiтив, пiд'iжджала ще якась вантажiвка. – Коля! – знову крикнув Нiколаiч.
Коля вистрибнув iз машини й лiниво пiшов у бiк молоковоза. Пiдiйшов, пiднявся на пiднiжку, просунув до водiя у вiдчинене вiкно свою велику голову, щось сказав. Водiй заглушив машину. Коля зiскочив на асфальт i пiшов до вантажiвки.
– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Нiколаiч, – ви людина молода, енергiйна. У вас багато амбiцiй. Менi б особисто хотiлось, щоби у нас iз вами теж склались добрi партнерськi стосунки. Як ви гадаете?
– Це було б прекрасно, – погодився я.
– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлiвна чи нi, але ми зацiкавленi в придбаннi вашого бiзнесу. Розумiете?
– Розумiю.
– Ось, це добре, що ви мене розумiете. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…
– Чому?
– Ну, розумiете, ми не встигли утрясти всi нюанси.
– Ну, ось вiн повернеться – утрясете.
– А коли вiн повернеться? – прискiпливо поглянув на мене Нiколаiч.
– Не знаю. Сподiваюся, скоро.
– А якщо не повернеться?
– Ну як це не повернеться?
– Ну, так. Якщо так складеться.
– Не говорiть дурниць, Нiколай Нiколаiч, – сказав я. – Це його бiзнес, i вiн обов'язково повернеться. Я нiчого продавати не збираюсь.
За нами вишикувалась колона машин. Тi, хто iхав назустрiч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, i машини швидко вiд'iжджали.
– Не нервуйте, – примирливо сказав Нiколаiч. – Я розумiю, що ви не станете з ходу продавати малознайомiй людинi бiзнес свого брата. Я все добре розумiю. Ви подумайте, час у вас е. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподiваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це единий вихiд. Справи у вас iдуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумiв – все-таки вiн пiдняв цей бiзнес iз нуля. Але бiзнес, Германе, завжди потребуе розвитку. Розумiете? Отримаете грошi, роздiлите з братом. Якщо вiн повернеться. Ви подумайте, добре?
– Обов'язково.
– Обiцяете?
– Клянусь, – вiдповiв я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову i вiдновити дорожнiй рух.
– Ну i домовились, – задоволено вiдкинувся на крiсло Нiколаiч. – Коля! – крикнув вiн.
Коля, не поспiшаючи, сiв за кермо, запустив двигун, i ми повагом рушили. За нами рушила й цiла колона. Проiхавши мiст, легко вискочили на гору, вивернули в бiк заправки. Пiд'iхавши, Коля рiзко пригальмував. Я вiдчинив дверi. Коло будки, на крiслах, грiлись Коча i Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.
– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Нiколаiч. – Приемно, що ми з вами знайшли спiльну мову.
– Послухайте, – нiби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я вiдмовлюсь?
– А хiба у вас е вибiр? – здивувався Нiколаiч. І враз, широко посмiхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заiду за тиждень. Всього найкращого.
Коча сидiв у своему помаранчевому комбiнезонi, розстебнутому на грудях, i грiв на сонцi блiдi мощi. На Травмованому була пiжонська бiлоснiжна сорочка й старанно випрасуванi чорнi штани. На ногах мав лакованi гостроносi черевики. Схожий був на фермера, що видае замiж едину доньку. На мене обидва дивились iз неприхованою неприязню, Травмований пропiкав мене очима i погладжував пальцем смужку вусiв, Коча зблискував псячими скельцями окулярiв.
– Що таке, Германе? – на всяк випадок перепитав Травмований.
– Вони тебе били? – додав Коча.
– Смiешся? Нiхто мене не бив. Просто поговорили. Пiдвезли мене.
– Новi друзi? – похмуро запитав Травмований.
– Ага, – сказав я, – друзi. Хочуть купити цю заправку.
– Ми знаемо, Германе, – сказав на це Травмований.
– Знаете? – перепитав я його. – Прекрасно. А чого ви менi про це не сказали?
– Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.
– Про що я мав вас питати?
– Нi про що, – незадоволено вiдповiв Травмований.
– Я так i подумав.
– Ну i що ти подумав? – запитав Травмований пiсля паузи.
– Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт – нормальна цiна.
– Нормальна цiна, кажеш? – Травмований пiдвiвся, випроставши свое бомбардирське пузо. – Нормальна цiна?
– По-моему, нормальна.
– Угу, – Травмований про щось мiркував, розглядаючи носаки своiх черевикiв. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косякiв, потiм не розгребеш. Найпростiше – це продати все на хуй, правильно?
– Може, й так, – погодився я.
– Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пiшов у гараж.
Я впав на крiсло коло Кочi. Той ховав очi за скельцями i дивився кудись угору, на важкi хмари, що раптом насунулись i тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, нiби перевантаженi баржi, що пропливали над мiлиною.
– Тримай, – я вiддав Кочi вiтамiни. Той оглянув пляшечку, подивися на неi проти сонця.
– Що це? – спитав недовiрливо.
– Вiтамiни.
– Вiд безсоння?
– Вiд безсоння.
– А чиi вони?
– Голландськi, – сказав я. – Бачиш цi iероглiфи? Це голландськi. Вони туди грибiв додають. Бiлих. Так що спати будеш як убитий.
– Дякую, Гер, – сказав Коча. – Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку – i хуй iз нею. Не кiнець свiту.
– Думаеш?
– Я тобi кажу.
З вiдкритих ворiт гаража вилетiв шкiряний м'яч, важко ударився об нагрiтий асфальт i покотився майданчиком. За ним iз чорноi гаражноi пройми вийшов Травмований. На нас навiть не дивився. Пiдiйшов до м'яча, легко, як на свою вагу, пiдчепив його лакованим носаком, пiдкинув у повiтря, так само легко пiймав лiвою, знову пiдкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вмiло прибирав живiт, аби не заважати польоту, iнодi пiддiвав м'яч плечем, iнодi головою. Ми з Кочею завмерли i мовчки спостерiгали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсiм не втратив форми, вiн навiть не спiтнiв, так – злегка запаленi очi, дещо рiзке дихання. І цей живiт, яким вiн крутив навсiбiч, аби не заважав.
Вiд траси пiд'iхали три фури. Водii вискочили, привiтались iз Кочею i теж стали спостерiгати за Травмованим.
– Шура! – зрештою не витримав один iз них. – Дай пас!
Травмований кинув поглядом у його бiк i раптом легко вiдпасував. Водiй наступив на м'яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усiеi сили назад Травмованому. Шура прийняв i, обробивши, затиснув м'яч мiж ногами. Водii не витримали i з лементом кинулись на Травмованого. Почалось мiсиво. Травмований викручувався з водiйських обiймiв, не втрачаючи м'яча, возив суперникiв навколо себе, примушував iх падати i робити один одному пiднiжки. Водii нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нiчого зробити не могли, страшно злостились i давали один одному запотиличники. Все ж поступово Травмований став задихатись i вiдступати в глиб асфальтового майданчика, отримав пару разiв по ногах i тепер дещо накульгував. Водii вiдчули кров i кидались на нього ще азартнiше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе пiд животом одного з водiiв, той увiгнався головою в iншого, i вони посипались на асфальт. Третiй кинувся iх пiдiймати. Шура перевiв подих i подивився в наш бiк.
– Германе, – крикнув. – Давай заходь! А то три на одного виходить!
Я вiдразу ж кинувся вперед. Травмований вiдпасував на мене, я пiдхопив м'яч i погнав майданчиком. Водii побiгли за мною. Зробивши пару кiл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились i, вперши руки в колiна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покiйники, i нагадуючи здалеку трамвайнi компостери. Я зупинився i запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бiк водiiв, мовляв, дай i iм трiшки пограти. Я буцнув у бiк найдовшого з них, того, що стояв ближче. Вiн радiсно кинувся до м'яча, розвернувся i з усiеi сили зафiгачив по шкiрянiй кулi. М'яч запулив у небо, розсiкаючи повiтря i задiваючи хмари, й зник у густiй травi, що росла за майданчиком. Мiж водiями прокотилося розчарування. Але, порадившись мiж собою, вони побрели в заростi. Ми з Травмованим пiшли за ними. Навiть Коча пiдвiвся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил i тепло, нiби африканськi мисливцi, що виганяють iз трави левiв. М'яч лежав десь у гущавинi, чути було його сторожке гарчання i ледь вловиме биття його шкiряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледiти його, час вiд часу перегукувались i дивилися в небо, де сунули все новi й новi хмари.
Менi це враз щось нагадало – цi чоловiки, котрi сторожко бредуть до пояса в травi, розгортаючи руками високi стебла, пильно вдивляючись у сплетiння пагонiв, прислухаючись до голосiв, якi лунають iз хащiв, виганяють iз трави наляканих птахiв, повiльно перетинаючи безкiнечне поле. Колись я це бачив. Напруженi спини, постатi, що завмирають у сутiнках, бiлi сорочки, що свiтять iз темряви.
Коли це було? 90-й, здаеться. Так, 90-й. Лiто. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останнiх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Украiна» коло парку, напроти пожежноi станцii. Якесь, уже вечiрне, святкування перемоги, рекетири i нашi гравцi, якiсь жiнки в святкових сукнях, чоловiки в бiлих сорочках i спортивних костюмах, офiцiанти, кооператори, ми, молодi, сидимо за одним столом iз бандитами, гарячi хвилi алкоголю прокочуються крiзь голову, так мовби ти забiгаеш в нiчне море, тебе накривае чорною солодко-гiркою хвилею, i вже на берег ти вибiгаеш дорослiшим. Ящики з горiлкою, безкiнечний стiл, за яким умiщаються всi, кого ти знаеш, голосна паршива музика, за вiкнами синi вологi сутiнки, мокрi вiд дощу дерева, голоси, що зливаються i нагадують про дощ, якiсь розмови мiж чоловiками й жiнками, вiдчуття якогось провалля, яке починаеться десь поруч, звiдки дмуть гарячi нестерпнi протяги, що забивають дух i розширюють зiницi, пiдшкiрне вiдчуття тих невидимих жил, якими перетiкае кров цього свiту, i раптом, посеред усього цього золотого мерехтiння, вибухае скло, i повiтря розсипаеться мiльйоном кришталевих скалок – хтось iз ворошиловградських вислiдив наше святкування i запустив цеглиною в ресторанне скло, яке вiдразу ж розсипалось, i синя нiч ввiпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткiй мовчанцi, загальний рух, злiсть у голосах, вiдвага, що пробивалась у кожному, гамiрне вистрибування на вулицю через дверi й розбите скло, гуркiт черевикiв на мокрому асфальтi, бiлi сорочки, котрi стрибають у бузкову нiч i свiтяться звiдти, жiночi постатi коло вiкна, якi напружено вдивляються в темiнь. Рекетири i кооператори, футболiсти й шпана з нового району – всi розсипаються темрявою i прочiсують пустирi, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бiк рiки, не даючи iй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту i радостi, нiхто не хоче вiдставати, кожен пильно вдивляеться в чорноту лiта, пригинаеться до землi, намагаючись вгледiти ворога, за рiкою горять далекi електричнi вогнi, так наче в травi ховаються жовто-зеленi сонця, якi ми хочемо вигнати, аби розiгнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, i прогрiваеться нашим диханням, нiби двигунами внутрiшнього згорання.
4
Тiеi ночi вiн спав глибоко й спокiйно, наче хтось переганяв крiзь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцiю, i вiн переглядав iх усi, мов начальник станцii, вiд чого вигляд у нього був зосереджений та вiдповiдальний. Спав вiн на вулицi, на своiй улюбленiй катапультi, де вчора, проти ночi, випив принесенi мною вiтамiни. Я притягнув йому з вагончика стару шинель, накрив його, але вночi все одно пару разiв прокидався й приходив перевiрити, чи все з ним гаразд. Бiля нiг його спали вуличнi пси, що забрели з траси. Вiтер переганяв нiчним майданчиком паперовi пакети. На плече йому сiдали птахи, а до вiдкритих долонь заповзали мурахи, злизуючи зi шкiри червонi вiтамiннi плями. Вночi в пiвнiчному напрямку вiдiйшли останнi хмари, небом висипали сузiр'я, i погода знову нагадала про початок червня. Червень у цих мiсцях минав швидко й насичено – стебла повнились гiркуватим соком, i листя шерхло, мов шкiра на морозi. Щодня ставало все бiльше пилу й пiску, якi потрапляли до черевикiв та складок одягу, скрипiли на зубах та висипалися з волосся. У червнi повiтря прогрiвалось, нiби вiйськовi намети, i починалася тепла пора малорухливих чоловiкiв на вулицях та галасливих дiтей у водоймах. Вже на ранок стало зрозумiло, що готуватись слiд до спекотного лiта, яке триватиме безкiнечно й випалить усе, що трапиться пiд руку, включно зi шкiрою та волоссям. І навiть лiтнi дощi нiкого не врятують.
Прокидався Коча довго й почувався зранку засмученим, як у дитинствi, коли доводилося вставати разом iз батьками, котрi поспiшали на роботу i примушували збиратись на навчання. Прокинувшись, ходив довкола гаража, годував псiв чорним хлiбом, задумливо оглядав долину, врештi пiшов будити мене. Сiвши на сусiдню канапу, довго оповiдав якiсь рванi випадковi iсторii про свою колишню дружину, дiставав фотокартки, знайшов десь пiд канапою дембельський альбом, обтягнутий шинельним сукном, совав його менi. Я лiниво вiдбивався, намагаючись знову заснути, але пiсля дембельського альбому це було не так просто. Зрештою, пiдвiвся i, обгорнувшись колючою лiкарняною ковдрою, став слухати. Коча розповiдав про любов, про те, як зустрiчався зi своею майбутньою дружиною, про секс на передньому сидiннi староi волги. Чому не на задньому? – перепитав я його, – усi ж роблять це на задньому; дружище, – пояснив Коча, – в старих волгах передне сидiння – суцiльне, як i задне, тому немае жодноi рiзницi, де цим займатись, ясно? Ясно, – вiдповiв я йому, – немае жодноi рiзницi. І Коча вдячно кивав головою: правильно, дружище, ти все вiрно сiчеш, – i з цим пiшов варити чифiр.
За якийсь час вiд заправки засигналила перша машина. Коча роздратовано начепив окуляри й поспiшив на вихiд.
– Коча, – сказав я йому, – давай допоможу.
– Та ладно, Гер, – вiдмахнувся вiн, – з тебе така допомога…
– Ну, яка е.
– Ну давай. – Вiн чекав у дверях, доки я шукав свiй одяг. – Тiльки одягни що-небудь. Куди ти в своiх джинсах? У мене там пiд лiжком е щось старе, пошукай, добре? – І пiшов.
* * *
Пiд канапою у нього були двi валiзи, напханi ганчiр'ям. Усе це вiдгонило тютюном та одеколоном. Я збриджено покопався в першiй валiзi, знайшов чорнi вiйськовi штани, латанi на колiнах, але ще цiлком товарного вигляду, з сильним одеколонним запахом. Вiдкрив iншу валiзу, витяг бундесверiвську куртку, м'яту, проте не рвану. Натягнув ii на плечi. Куртка була затiсна, Коча, мабуть, тому ii i не носив, оскiльки був десь однiеi зi мною комплекцii. Але вибирати особливо не було з чого. Я подивився у вiкно. Вiддзеркалення подрiбнювалось сонцем i щезало в промiннi. Можна було розпiзнати лише якiсь обриси, тiнь. Збоку я скидався на танкiста, чий танк давно згорiв, але бажання воювати лишилось. З цими думками й пiшов до працi.
* * *
О дев'ятiй приiхав Травмований. Критично оглянув мiй робочий одяг, гмикнув i пiшов до себе у гараж. Я, за великим рахунком, не так допомагав, як заважав. Пару разiв розлив бензин, довго розмовляв iз якимось далекобiйником, котрий гнав до Польщi, постiйно зачiпав Кочу, не даючи йому виконувати професiйнi обов'язки. Врештi, старий не витримав i вiдправив мене до Травмованого. Той усе зрозумiв, дав менi просякнуту бензином ганчiрку i наказав вiдчищати якийсь брухт, облiплений мулом, iржею та масляною фарбою. За пiвгодини такоi роботи я вкiнець знудився, все-таки багаторiчна вiдсутнiсть фiзичноi працi давалася взнаки. Шура, – сказав Травмованому, – давай перекуримо. Тут не курять, – вiдповiв на це Травмований, – це ж бензозаправка. Ладно, – сказав за мить, – пiди вiдпочинь, потiм повернешся. Я так i зробив.
* * *
Близько полудня пiдiмкнули телефон. Я набрав Болiка. Голос у нього був глухий i роздратований.
– Германе! – кричав вiн менi. – Як ти там?
– Нормально, – вiдповiдав я. – Тут курорт. Рiчка поруч. Щуки ловляться.
– Германе! – намагався докричатись до мене Болiк. – Якi, на хуй, щуки? Якi щуки, Германе? У нас звiтно-виборна конференцiя на тижнi, Германе. А нi хуя не готове, брат. І взагалi ти нам потрiбен, по бiзнесу. Ти коли будеш?
– Ось, Боря! – кричав я йому. – Ось саме про це я й хотiв iз тобою поговорити. По ходу я затримаюсь.
– Що, Гера? Що ти сказав?
– Затримаюсь, я сказав, затримаюсь!
– Як це затримаешся? Надовго?
– Тиждень максимум. Не бiльше.
– Германе, – раптом серйозним голосом запитав Болiк. – У тебе там все нормально? Може, чимось допомогти треба?
– Та нi, – я говорив легко й переконливо, – розслабся. За тиждень буду.
– Ти ж там не залишишся, правда? – голос Болiка справдi вiддавав якоюсь чи то стурбованiстю, чи то недовiрою, чи навiть надiею.
– Та нi, ну що ти.
– Германе, я тебе давно знаю.
– Тим бiльше.
– Ти ж не зробиш цього?
– Не хвилюйся, я ж сказав.
– Германе, просто перш нiж зробити дурницю, подумай, добре?
– Добре.
– Подумай про нас, твоiх друзiв.
– Я думаю про вас.
– Перш нiж зробити дурницю.
– Ну, ясно.
