скачать книгу бесплатно
– Та так i зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освiтою?
– Історик.
Вiн змiнився на обличчi. Уважно оглянув мене з голови до нiг, обережно взяв пiд лiкоть i, вивiвши з гаража, потягнув убiк вiд здивованих Кочi з Травмованим.
– Знаеш, Германе, – вiн все тримав мене пiд лiкоть, вiдтягуючи подалi вiд заправки. – Я теж iсторик. Ця робота на аеродромi, просто так сталось. Ти що закiнчував?
– Харкiвський унiверситет.
– Істфак?
– Істфак.
– Де практику проходив?
– Та пiд Харковом i проходив.
– Копав?
– Копав.
– А що можеш сказати з приводу «Мертвоi голови»?
– Якоi голови?
– Мертвоi. Дивiзiя така була.
– Ну, – завагався я, – нiчого хорошого.
– Ось що, Германе, – вiн боляче стиснув менi лiкоть. – Ти обов'язково маеш приiхати до мене на аеродром. Я вiдкрию тобi очi.
– На що? – не зрозумiв я.
– На все. Ти ж нiчого не розумiеш.
– А ти розумiеш?
– А я розумiю. Я, Германе, перекопав тут усе аж до Донбасу. Одним словом, так: чекаю на тебе в понедiлок. Приiдеш?
– Приiду, – погодився я.
– Знайдеш?
– Знайду.
– Ось i добре.
Вiн рiшуче повернувся й рушив до уаза. Пiдiйшов до Кочi, сунув йому бабки за бензин i застрибнув до кабiни.
– У понедiлок! – крикнув на прощання.
Коли пил за ним розвiявся, я пiдiйшов до Кочi.
– Хто це? – запитав.
– Ернст Тельман, – вiдповiв iз задоволенням Коча, – кращий друг нiмецьких пiонерiв.
– Що за iм'я?
– Нормальне iм'я, – засмiявся Коча. – Механiк з аеродрому.
– Мабуть, я його знаю.
– Тут усi всiх знають, – нiби повторив за кимось Коча.
– Вiн нам спирт зливав iз якихось авiацiйних запасiв. Рокiв двадцять тому, – почав пригадувати я.
– Ось бачиш, – погодився Коча.
– А чому Ернст?
– Вiн перекопав тут пiвдолини. Шукае нiмецькi танки.
– Танки?
– Угу.
– Для чого йому танки?
– Не знаю, – признався Коча. – Для самоствердження. Вiн говорить, що десь тут у наших мiсцях лишилось кiлька танкiв. Ну i шукае тепер. У нього вдома цiлий фашистський арсенал – автомати, снаряди, ордени. Але при цьому вiн не фашист, – попередив Коча. – Через це i Ернст Тельман.
– Ясно, – зрозумiв я.
– Нiмецький танк, – додав, пiдiйшовши, Травмований, – великих грошей коштуе. Тiльки хуй вiн що вiдкопае.
– Чому? – не зрозумiв я.
– Гера, – роздратовано сказав Травмований, – це ж не мiшок картоплi, це 60 тонн залiза. Чим вiн його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.
Травмований незадоволено розвернувся i зник у гаражi. Я побрiв за ним. 60 тонн, думав, справдi не мiшок картоплi.
* * *
Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймнi почуття чесно виконаного обов'язку. Востанне щось подiбне я вiдчував у третьому класi мiсцевоi школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах i ми старанно шукали важкi опалi фрукти в холоднiй вересневiй травi. У суботу машин було бiльше, нiж зазвичай. Вони рухались на пiвнiч, у бiк Харкова. Коча радiсно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всiх запасiв пального, оскiльки бензовоз мав приiхати лише наступного тижня.
* * *
Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкi рукавицi, попередив Кочу, що вiдiйду на годину, i рушив уздовж пагорба, подалi вiд траси. Навiть не знаю, куди саме я збирався йти, скоршi за все, просто потрiбно було вiд усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись iз пагорба в балку i вибравшись нагору, я вийшов на безкiнечнi кукурудзянi поля, котрi тяглися до обрiю, та й за обрiем, схоже, вони так само тяглися. Жодноi дороги тут не було, тож я просто пiшов уперед, намагаючись, аби сонце свiтило в спину i не слiпило очей. Краевид був салатовим вiд молодоi кукурудзи й чорним вiд сухоi землi, де-не-де траплялись невеликi западини, мiсцевiсть нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висiяли кукурудзу. Раптом попереду, метрiв за двiстi, помiтив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньоi тишi. Я не мiг розгледiти, хто саме це був, i подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаемо – посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивiв, дивно i пiдозрiло. А пiдiйшовши, упiзнав Катю. Була вона в джинсовому комбiнезонi, в якому iй, мабуть, було важко рухатись по такiй спецi. Пiд комбiнезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неi були тi самi сандалi, що й минулого разу. Вона мене теж помiтила, стояла й чекала, доки я пiдiйду.
– Що ти тут робиш? – запитав я замiсть привiтання.
– А ти? – вона, схоже, зовсiм не здивувалась, побачивши мене.
– Тебе шукав.
– Ага, розповiдай, – вона дивилась холодно й недовiрливо.
– Привiт, – простягнув iй руку.
Вона якусь мить подумала, тодi простягла свою. Навiть посмiхнулась, хоча скорiше зневажливо, анiж дружньо.
– Так що ти тут робиш?
– Пахмутову шукаю.
– Кого? – не зрозумiв я.
– Пахмутову. Вiвчарку. Вона постiйно сюди забiгае, в поля.
– Повернеться. Собаки – вони мудрi.
– Та вона стара зовсiм, – занепокоено сказала Катя. – У неi склероз. Вона пару разiв вибiгала на трасу, я ii потiм ледве знаходила. Добре, що ii тут усi знають, тому нiхто не чiпае.
– Так прив'яжи ii. Щоби вона не тiкала.
– Давай я тебе прив'яжу, – розiзлилась Катя. – Щоби ти не тiкав.
– Ну все, все, – примирливо сказав я.
Але Катя вже не слухала. Вiдвернулась i почала кликати свою вiвчарку.
– Пахмутова! – кричала вона в порожнi поля. – Пахмутоваааа!
І тут з'явився дивний звук. Вiн наростав, розпадаючись на деренчливi ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам рiчковi льоди. Катя враз напружилась i подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався вiн у наш бiк, i незабаром я зрозумiв, що це кукурудзяник, АН-2. Несподiвано Катя кинулась до мене i, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неi. Нiчого собi, подумав. А Катя враз зашепотiла:
– Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помiтити.
– Хто? – не зрозумiв я.
– Кукурудзяники.
– Це що – iхня авiацiя?
– Так. Краще iм на очi не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на iхню територiю. Можуть бути проблеми.
– Та ладно, – я спробував пiдвестись.
Але Катя жорстко потягла мене на себе i сказала з непiдробним переляком у голосi:
– Лежи, я сказала!
Я ввiткнувся обличчям iй у плече. Земля пiд ii волоссям була суха й потрiскана, кукурудзяними стеблами перебiгали мурахи, i пил забивався Катi в чорне волосся. Очi в неi були кольору пилу, вона нiби намагалася злитись iз мiсцевiстю й лишитись непомiченою. Лiтак тим часом пiдлiтав, гудiв вiдчайдушно й погрозливо, i якоiсь митi я прикрив Катю собою, втиснувшись у неi, як у траву. Вона насторожено дихала i раптом ковзнула рукою менi пiд футболку.
– Ти зовсiм мокрий, – сказала здивовано.
– Це вiд сонця.
– Лежи тихо, – повторила.
– Який у тебе незручний комбiнезон, – я намагався розстебнути гудзики на ii шлейках i просунути руку iй пiд футболку, але вони не пiддавались, я марно iх смикав i тягнув на себе, нервував i злився, а вона якось вiдсторонено й невагомо торкалась моеi шкiри, втiм, навiть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому лiтаковi, що раптом важкою тiнню шугнув по наших тiлах, оглушив ревом i швидко почав вiддалятись, лишаючи по собi дим, чад i пустку. Менi навiть удалось розстебнути iй один iз гудзикiв, але тут вона, схоже, вiдчула, що небезпека минула, i враз, витягнувши свою руку менi з-пiд футболки, легко мене вiдштовхнула.
– Все, досить, – сказала i пiдвелась.
– Почекай, – не зрозумiв я. – Куди ти?
– Вставай.
– Та куди ти? Чекай.
– Досить, – спокiйно повторила вона i застебнула гудзик, над яким я так довго бився.
Чорт, подумав я.
І раптом почув над головою важке дихання. Пiдвiвшись, побачив коло себе вiвчарку. Я навiть не помiтив, коли вона пiдiйшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч i дивилась на мене з якимось непiдробним здивуванням – мовляв, що ти вiд нас хочеш. І я не знав, що iй вiдповiсти.
– Все, пiшли, – сказала Катя й рушила в бiк телевежi, що стримiла з-поза обрiю. Пахмутова охоче рушила за нею. Я пiдвiвся, обтрусив пил i обламано потягся за ними.
Дорогою Катя мовчала, на моi спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собi пiд носа й розмовляла переважно з Пахмутовою. Коло ворiт вежi зупинилась i простягла менi руку.
– Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.
– Та ладно, – вiдповiла вона спокiйно. – Все гаразд. Не забрiдай у кукурудзу.
– Що ти iх так боiшся?
– Я iх не боюсь, – вiдповiла Катя. – Я iх знаю. Все, я пiшла.
– Чекай, – зупинив я ii. – Що ти ввечерi робиш?
– Ввечерi? Уроки вчу. І зранку теж, – додала вона.
Вiвчарка на прощання обнюхала мое взуття i теж рушила додому. Вечiр важкого дня, подумав я.
* * *
Травмований подивився на мене з пiдозрою, мовби все знаючи й розумiючи. Але промовчав. А вже збираючись додому, пiдiйшов i сказав:
– Коротше, Германе, – голос його звучав глухо, але довiрливо. – Ти нам завтра будеш потрiбен.
