скачать книгу бесплатно
– А що ти п'еш? Покажи.
Коча понишпорив кишенями комбiнезона, дiстав пляшечку з отруйних кольорiв етикеткою. Я взяв пляшечку до рук, спробував прочитати. Якась невiдома мова.
– Може, це щось вiд тарганiв? Хто це взагалi виготовляе?
– Менi сказали – Францiя.
– По-твоему, це французька? Оцi ось iероглiфи? Ладно, давай я теж спробую.
Вiдкрутив кришечку, дiстав бузкову таблетку, кинув до рота.
– Та нi, Гер, дружище, – Коча забрав пляшечку, – ти що, з однiеi не вставить. Я менше п'яти i не п'ю.
І нiби на пiдтвердження своiх слiв, Коча висипав до горла прямо з пляшечки кiлька таблеток.
– Дай сюди, – я забрав пляшечку назад, висипав собi на долоню кiлька таблеток, швидким рухом закинув до рота.
Сидiв i прислухався до власних вiдчуттiв.
– Коч, по ходу не дiе.
– Я тобi говорив.
– Може, потрiбно запивати?
– Я пробував. Вином.
– І що?
– Нiчого. Сеча потiм червона.
Сутiнки ставали все густiшi, затiкаючи мiж гiлок на деревах i загусаючи в теплiй запиленiй травi, що нас обступала. В долинi горiли апельсиновi вогнi, пропалюючи туман навколо себе. Небо ставало чорним i високим, сузiр'я проступали на ньому, мов обличчя на фотоплiвцi. Головне, що зовсiм не хотiлося спати. Коча знову одягнув навушники й почав легко розгойдуватись у такт нечутнiй музицi.
Несподiвано я помiтив унизу, на схилi, якийсь рух. Хтось пiдiймався вiд рiки, тягнувся вгору крутим пiдйомом, тонучи в туманi. Важко було зрозумiти, хто саме там iшов, проте чутно було цi кроки, нiби хтось гнав вiд води наляканих тварин.
– Ти це бачиш? – насторожено запитав я Кочу.
– Так-так, – Коча задоволено бовтав головою.
– Хто це?
– Так-так, – далi мотав головою Коча, розглядаючи нiч, що несподiвано на нас насунулась.
Я завмер, прислухаючись до голосiв, що вiдлунювали все чiткiше, наближаючись у терпкiй вологiй iмлi. Туман, пiдсвiчений знизу, iз долини, видавався наповненим рухом i тiнями. Поверх туману повiтря було прозоре, в ньому час вiд часу пролiтали кажани, крутячи кола над нашими головами й рiзко вганяючись назад, у мокре мiсиво. Голоси посилились, кроки стали зовсiм чiткими, i враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постатi, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, пiдiймаючись угору, i ставало iх усе бiльше й бiльше. Я вже бачив обличчя переднiх, а з туману чулися все новi й новi голоси, i звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, нiби дими з коминiв. Коли першi з них пiдiйшли, я хотiв iх покликати, сказати щось таке, що могло б iх спинити, проте не знайшовся зi словами, i лише мовчки спостерiгав, як вони пiдходять зовсiм близько i, не помiчаючи нас, прямують далi, вперед, не спиняючись i зникаючи в нiчному маревi. Було незрозумiло, хто це, якiсь дивнi iстоти, майже безтiлеснi, чоловiки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високого зросту, мали довге нечесане волосся, зав'язане хвостами чи зiбране в iрокези, обличчя мали темнi й пошрамованi, в декого на чолi були намальованi дивнi знаки й лiтери, хтось мав сережки у вухах та носi, у когось лиця були закритi хустками. На шиях у них бовтались медальйони й бiноклi, за плечима несли вудки й рушницi, хтось тримав прапора, хтось – довгу суху палицю з псячою головою на кiнцi, хтось нiс хреста, хтось – лантухи зi збiжжям, у багатьох були барабани, в якi вони, втiм, не били, закинувши iх на спини. Одягненi були недбало й барвисто, хтось носив офiцерськi френчi, iншi натягнули на плечi вовнянi кожухи, багато хто був у простих довгих бiлих одежах, густо помiчених курячою кров'ю. Дехто йшов без сорочки, i розлогi татуювання синьо зблискували пiд нiчними зорями. У декого на ногах були армiйськi чоботи, у когось – мотузянi сандалi, але бiльшiсть iшла босонiж, давлячи ногами жукiв i польових мишей, наступаючи на колючки й зовсiм не виказуючи болю. За чоловiками йшли жiнки, тихо перемовляючись у темрявi й час вiд часу бризкаючи коротким смiхом. Мали високi зачiски, у багатьох були дреди, хоча траплялися й зовсiм голомозi, щоправда, з розмальованими в червоне та сине черепами. На шиях несли iконки й пентаграми, за спинами в них сидiли дiти, соннi, голоднi, з великими порожнiми очима, що всотували в себе навколишню темiнь. Сукнi в жiнок були довгi й яскравi, нiби вони були замотанi в прапори якихось республiк. На ногах мали браслети й фенечки, а дехто мав на пальцях нiг невеликi срiбнi перснi. Коли й вони пройшли, iз туману почали виринати темнi постатi, взагалi нi на що не схожi. В одних на головi були баранячi роги, обмотанi стрiчками й золотим папером, в iнших тiло було покрите густою шерстю, ще у когось за спиною шурхотiли iндичi крила, а останнi, найбiльш темнi й мовчазнi, мали покрученi тiла, вони нiби зрослись мiж собою, так i йдучи – з двома головами на плечах, з двома серцями у грудях i з двома смертями про запас. А за ними з туману витягувались розморенi коров'ячi голови, невiдомо, як iх сюди вигнали, як затягли на цi високi схили. Корови йшли, тягнучи за собою борони, на яких лежали слiпi змii й мертвi бiйцiвськi пси. Й боронами цими замiтались слiди неймовiрноi валки, яка щойно повз нас пройшла. Корiв пiдганяли пастухи, одягненi в чорнi пальта й сiрi шинелi, вони гнали тварин крiзь нiч, сторожко стежачи, аби не лишити по собi слiдiв, за якими iх можна було б знайти. Обличчя деяких пастухiв були менi знайомими, едине, що я не мiг згадати, хто вони. І вони теж помiтили мене, i дивились менi просто в очi, вiд чого я зовсiм утратив розум i спокiй, хоча вони проходили далi, лишаючи розжарений запах залiза i горiлоi шкiри. Там, звiдки вони прийшли, вже бiлiло небо, i щойно вони зникли, повiтря пройнялось рiвним сiрим свiтлом, наповнюючись, наче посуд водою, новим ранком. Небом пройшла червона трiщина, i ранок почав заливати собою долину. Коча сидiв поруч i, здавалося, спав. Але спав iз розплющеними очима. Я рiзко втягнув нiздрями повiтря. Ранок гiрчив i лишав присмак голосiв, якi тут щойно лунали. Таке враження, нiби повз мене пройшла смерть. Або проiхав товарний потяг.
3
Зранку ми випили звареного Кочею чаю, вiн пояснив менi, як знайти Ольгу, i посадив до фури, котру перед тим заправив.
– Дай менi свою отруту, – сказав я. – Запитаю хоч, що ти п'еш. Де ти це купував?
– На площi, – вiдповiв Коча. – В аптецi.
* * *
Внизу, вiдразу за мостом, починалась липова алея, дерева тяглись уздовж траси, сонце билось крiзь листя й заслiплювало. Водiй натягнув сонцезахиснi окуляри, я заплющив очi. Лiворуч вiд дороги вiдходила дамба, збудована тут на випадок повенi. Навеснi, коли рiка розливалась, навколо утворювались великi озера, iнодi вони проривали дамбу й заливали мiськi двори. Ми вкотились до мiста, минули першi будинки i зупинились на порожньому перехрестi.
– Ну все, друг, менi праворуч, – сказав водiй.
– Давай, – вiдповiв я i зiстрибнув на пiсок.
На вулицях було порожньо. Сонце, нiби течiею, повiльно вiдносило на захiд. Воно рухалось над кварталами, вiд чого повiтря ставало густим i теплим, i свiтло по ньому осiдало, як рiчковий мул. Була це стара частина мiста, будинки стояли тут одно– або двоповерховi, з червоноi потрiсканоi цегли. Хiдники були всуцiль засипанi пiском, на подвiр'ях пробивалась зелень, так наче мiсто спорожнiло й заростало тепер травою та деревами. Зелень забивала собою всi шпарки й тяглася в повiтря легко й наполегливо. Я минув кiлька дрiбних магазинiв iз вiдчиненими дверима. Зсередини пахло хлiбом i милом. Незрозумiло було, де покупцi. Коло одного магазину, прихилившись до дверей, стояла розморена сонцем продавщиця в червонiй короткiй сукнi. Важке смоляне волосся було укладене в неi на головi, мала засмаглу шкiру й великi груди, i цiею теплою шкiрою iй виступав пiт, схожий на краплi свiжого меду. На шиi в неi висiли намиста й ланцюжки з кiлькома золотими хрестиками. На кожнiй руцi мала по золотому годиннику, втiм, може, це менi здалося. Проходячи, я привiтався. Вона кивнула у вiдповiдь, дивлячись на мене прискiпливо, втiм, не пiзнаючи. Яка вона уважна, подумав я. Нiби чекае на когось. Минувши пару кварталiв, зайшов до телефонноi контори. Всерединi було вогко й розбовтано, мов в акварiумi, з вiдвiдувачiв бiля вiконечка каси стояли два мiсцевих ковбоi в майках, що вiдкривали плечi, густо побитi татуюванням. Дочекавшись, коли ковбоi вiдвалять, заплатив за телефон i вийшов на вулицю. Повернув за рiг, пройшов вуличкою з зачиненими кiосками й опинився на площi. Площа нагадувала басейн, з якого випустили воду. Крiзь вибiленi дощами кам'янi плити проростала трава, все це ставало схожим на футбольне поле. По той бiк площi знаходився будинок адмiнiстрацii. Я зайшов до аптеки. За прилавком стояла свiтлопофарбована дiвчинка в бiлому халатi на голе тiло. Побачивши мене, непомiтно взула сандалi, що стояли поруч iз нею на кам'янiй прохолоднiй пiдлозi.
– Привiт, – сказав я. – Тут мiй дiдусь у вас лiки купив. Можеш сказати, вiд чого вони?
– А що з вашим дiдусем? – недовiрливо запитала дiвчинка.
– Проблеми.
– З чим?
– З головою.
Вона взяла в мене з рук пляшечку, прискiпливо подивилась.
– Це не вiд голови.
– Серйозно?
– Це вiд шлунка.
– Скрiплюе чи послаблюе? – запитав я про всяк випадок.
– Скрiплюе, – сказала вона. – А потiм послаблюе. Але вони простроченi. Як вiн себе почувае?
– Крiпиться, – вiдповiв я. – Дай яких-небудь вiтамiнiв.
* * *
Офiс знаходився поруч, у тихому затiненому провулку. Коло дверей росла розлога шовковиця, бiля неi стояв побитий скутер. Ранiше, за мого дитинства, тут був книжковий магазин. Дверi, важкi, оббитi залiзом i пофарбованi в помаранчеве, лишились iз тих часiв. Я вiдчинив iх i зайшов.
Ольга сидiла коло вiкна на паперах, складених купою. Була десь одного вiку з моiм братом, але виглядала доволi добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби пiдсвiчену зсередини лампами денного свiтла, шкiру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило ii молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фiрмовi бiлi кросiвки. Сидiла на документах i палила.
– Привiт, – привiтався я.
– Добрий день, – вона розiгнала рукою дим i оглянула мене з голови до нiг. – Ти Герман?
– Ти мене знаеш?
– Менi Шура сказав, що ти зайдеш.
– Травмований?
– Так. Сiдай, – вона встала з паперiв, показуючи на стiлець коло столу.
Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зiбрати, але Ольга зупинила:
– Кинь, – сказала, – хай лежать. Їх давно викинути треба.
Вона сiла в свое старе крiсло, обтягнуте дерматином, i витягла ноги на стiл, як копи в кiнофiльмах, придавивши кросiвками якiсь звiти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неi були красивi ноги – довгi худi литки й високi стегна.
– Куди ти дивишся? – запитала вона.
– На формуляри, – вiдповiв я i сiв напроти. – Оль, я хотiв поговорити. У тебе е кiлька хвилин?
– Є година, – вiдповiла вона. – Хочеш поговорити про свого брата?
– Точно.
– Ясно. Знаеш що? – вона рiзко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моiми очима. – Пiшли в парк. Тут немае чим дихати. Ти машиною?
– Попуткою, – вiдповiв я.
– Не страшно. У мене скутер.
Ми вийшли, вона зачинила за собою дверi на навiсний замок, сiла на скутер, той iз третьоi спроби завiвся. Кивнула менi, я сiв, легко взявши ii за плечi.
– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь iздив на скутерi?
– iздив, – крикнув я у вiдповiдь.
– Знаеш, як руки тримати треба?
Я знiчено прибрав руки iй iз плечей i поклав на талiю, вiдчуваючи пiд сукнею ii бiлизну.
– Не захоплюйся, – порадила вона, i ми поiхали.
Парк був напроти, потрiбно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виiхала на хiдник i пiрнула мiж густих кущiв, якими було обсаджено територiю парку. Тут була стежка. Ольга вмiло прослизнула мiж деревами, i незабаром ми вискочили на асфальтову дорiжку. Алеi були сонячнi й порожнi, за деревами виднiлись атракцiони, гойдалки, крiзь якi пробивались молодi дерева, дитячий майданчик, з пiсочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких ранiше продавались квитки i в яких тепер тепло туркотiли соннi голуби й ховались вуличнi пси. Ольга об'iхала фонтан, звернула в бiчну алею, проскочила повз двох дiвчаток, котрi вигулювали такс, i зупинилась коло старого бару, що стояв над рiчкою. Бар був давнiй, наприкiнцi вiсiмдесятих, пам'ятаю, в однiй iз його кiмнат вiдкрили студiю звукозапису, переганяли вiнiл на бобiни та касети. Я тут, ще коли був пiонером, записував хевi-метал. Бар, як виявилось, i досi працював. Ми зайшли всередину. Було це доволi просторе примiщення, наскрiзь пропахле нiкотином. Стiни були обшитi деревом, вiкна завiшанi важкими шторами, в багатьох мiсцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стiйкою стояв якийсь чувак рокiв шiстдесяти, циганськоi зовнiшностi, я маю на увазi – в бiлiй сорочцi та iз золотими зубами. Ольга привiталась iз ним, той кивнув у вiдповiдь.
– Не знав, що цей бар iще працюе, – сказав я.
– Я сама тут сто рокiв не була, – пояснила Ольга. – Не хотiла говорити з тобою в офiсi. Тут спокiйнiше.
Пiдiйшов циган.
– У вас е джин-тонiк? – запитала Ольга.
– Немае, – впевнено вiдповiв той.
– Ну а що у вас е? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тонiка в них немае.
– А портвейн у вас е? – запитав я цигана.
– Бiлий, – сказав циган.
– Давай, – погодився я. – Оль?
– Ну добре, – погодилась вона, – будемо пити портвейн.
– Давно бачився з братом?
– Пiвроку тому. Знаеш, де вiн?
– Нi, не знаю. А ти?
– І я не знаю. У вас iз ним були якiсь стосунки?
– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дiстала сигарету i запалила. – Можна назвати це стосунками.
– Не ображайся.
– Та нiчого.
Прийшов циган iз портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залiзницi приносять чай. Лише пiдстаканникiв не було.
– І що збираешся робити далi? – запитала Ольга, зробивши обережний ковток.
– Не знаю, – вiдповiв я. – Я всього на пару днiв приiхав.
– Ясно. Чим займаешся?
– Та так, нiчим. Тримай, – дiстав iз джинсiв вiзитку, простягнув iй.
– Експерт?
– Точно, – сказав я i випив свiй портвейн. – Оль, ти знаеш, що все це господарство записане на мене?
– Знаю.
– І що менi робити?
– Не знаю.
– Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?
– Мабуть, не можеш.
– У мене ж будуть проблеми?
