скачать книгу бесплатно
– Можуть бути.
– Так що менi робити?
– Ти не пробував зв'язатись iз братом? – помовчавши, запитала Ольга.
– Пробував. Але слухавку вiн не бере. Де вiн, я не знаю. Коча каже, що в Амстердамi.
– Знову цей Коча, – сказала Ольга i помахала цигановi, аби той принiс iще.
Циган незадоволено випхався з-за стiйки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну i вийшов на вулицю, очевидно, щоби його бiльше не турбували.
– Ця заправка, вона взагалi прибуткова?
– Як тобi сказати? – вiдповiла Ольга, коли я розлив i вона знову випила. – Грошей, якi заробляв твiй брат, вистачало, аби працювати далi. Але не вистачало, щоби вiдкрити ще одну заправку.
– Ага. Брат не хотiв ii продати?
– Не хотiв.
– А йому пропонували?
– Пропонували, – сказала Ольга.
– Хто?
– Да е тут одна команда.
– І хто це?
– Пастушок, Марлен Владленович. Вiн кукурудзою займаеться.
– А, мабуть, я знаю, про кого ти.
– А ще вiн депутат вiд компартii.
– Комунiст?
– Точно. У нього мережа заправок на Донбасi. Ось тепер тут усе скуповуе. Де вiн живе, я навiть не знаю. Вiн пропонував Юрi 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.
– 50 тисяч? За що?
– За мiсце, – пояснила Ольга.
– І чому вiн не погодився?
– А ти б погодився?
– Ну, не знаю, – признався я.
– Я знаю. Погодився б.
– Чому ти так вирiшила?
– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витрiщатись на моi цицьки.
Я справдi вже деякий час розглядав ii сукню, вирiз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Пiд очима в неi пробивались зморшки, це робило ii обличчя симпатичним. Сорока рокiв iй напевне не даси.
– Просто це не мое, Оль, розумiеш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи нiколи не лiз.
– Тепер це i твоi справи.
– А ти, Оль, продала б ii, якби це була твоя заправка?
– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б ii краще спалила. Разом iз усiм металобрухтом.
– Що так?
– Германе, – сказала вона допиваючи, – е двi категорii людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.
– А друга?
– Друга – це залiзничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.
– І до чого тут Пастушок?
– Та нi до чого. Просто я би не стала прогинатись пiд нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твiй бiзнес.
– В мене, здаеться, немае вибору?
– Здаеться, ти просто не знаеш, е вiн у тебе чи нi.
Я не знайшовся з вiдповiддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.
– Знаеш, – сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч е дискотека.
– Знаю, – вiдповiв я. – Я там колись уперше займався сексом.
– О? – розгубилась вона.
– До речi, в цьому барi я теж колись займався сексом. На Новий рiк.
– Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.
– Та нi, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди пiсля гри. Перелазили через стiну стадiону i йшли сюди. Пити за перемогу.
– Уявляю собi.
– Оль, – сказав я, – а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скiльки тобi платив брат?
– Тобi, – вiдповiла Ольга, – у будь-якому разi довелося б платити бiльше. – Вона дiстала телефон. – О, – сказала, – дванадцята. Менi час iти.
За портвейн заплатила вона. Всi моi спроби розрахуватись проiгнорувала, сказала, що добре заробляе i що не потрiбно цього жлобства.
Ми вийшли на вулицю. Я не зовсiм розумiв, як бути далi, проте й питати ii про щось iще бажання не було. Раптом телефон ii запищав.
– Так, – вiдповiла Ольга. – А, так, – голос ii враз набув якоiсь вiдстороненостi. – Так, зi мною. Дати йому слухавку? Як знаете. Бiля фонтана. – Ну ось, – сказала, ховаючи слухавку. – Сам iз ними й поговориш.
– З ким?
– З кукурудзяниками.
– Як вони мене знайшли?
– Германе, тут узагалi мало людей живе. Так що знайти когось зовсiм не складно. Вони просили почекати iх коло фонтана. Все, щасливо.
Сiла на скутер, напустила густого диму i зникла в нетрях парку культури та вiдпочинку.
* * *
Але як я iх упiзнаю, подумалось менi. Я вже десять хвилин сидiв на цегляному бортику висохлого басейну, на днi якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З iншого боку, крiм мене, двох старшокласниць iз таксами та цигана з портвейном, у парку нiкого i не було. Несподiвано з-за рогу, розганяючи голубiв i трублячи клаксоном у блакитне пiднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упiзнаю, подумав я.
Машина зробила коло пошани навколо басейну i зупинилась просто проти мене. Заднi дверцята вiдчинились, до мене вихилився голомозий чоловiчок у легкiй тенiсцi й бiлих штанях. Вчора його не було. Посмiхнувся до мене всiею своею металокерамiкою. З машини, втiм, не вийшов.
– Германе Сергiйовичу?
– Доброго дня! – вiдповiв я, втiм, також не встаючи з бортика.
– Давно чекаете? – голомозий напiвлежав на шкiряному сидiннi, витягнувшись у мiй бiк i виказуючи в такий спосiб свою прихильнiсть.
– Не дуже! – вiдповiв я.
– Прошу вибачення, – чуваковi лежалось, мабуть, незручно, проте вставати вiн уперто не хотiв. Очевидно, це було таке мiряння статусами, хто перший пiдiйметься. – Ми ледве сюди заiхали.
– Та нiчого, – вiдповiв я, всiдаючись зручнiше.
– А я дивлюсь, ви чи не ви! – засмiявся голомозий, заиорзався i, не втримавшись на слизькiй шкiрi, раптом з'iхав униз, пiд сидiння.
Я кинувся до нього. Але вiн спритно виповз нагору i, зайнявши зручну позицiю, дiловито простягнув менi руку. Менi не лишалось нiчого iншого, як залiзти всередину i привiтатись.
– Нiколай Нiколаiч, – назвався вiн, дiстаючи звiдкись iз-пiд себе вiзитку, – для вас просто Нiколаiч.
Я дiстав свою. На його було написано «помiчник народного депутата».
– Вам куди? – запитав Нiколаiч.
– Не знаю, – вiдповiв я, – мабуть, додому.
– Ми вас пiдвеземо, нам по дорозi. Коля, поiхали.
Водiя теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманнi роботи. Якщо ти, скажiмо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч iз Колею, на сусiдньому крiслi, валявся старий Макаров, iз якимись насiчками на рукiв'i. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброi обов'язково мае призвести до чиеiсь смертi.
– Дверi, – незадоволено сказав Коля.
– Що? – не зрозумiв я.
– Дверi зачини.
Я зачинив за собою дверi, й джип рвонув у кущi. Коля iхав напролом, мов iшов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колiю коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр i вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхiв, вивернув у якийсь глухий провулок, де замiсть дороги лежала бита цегла, вигрiб якимось будiвництвом i, перемахнувши через яму, викопану пiд фундамент, виiхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гiтарну музику, якихось раммштайнiв чи щось таке.
– Ховаетесь вiд когось? – запитав я Нiколаiча.
– Нi-нi, просто Коля знае тут усi дороги, тому завжди зрiзае.
Спочатку iхали мовчки. Потiм Нiколаiч не витримав.
– Коля! – крикнув водiевi, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистiв! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергiйовичу, – почав Нiколаiч.
– Можна просто Герман, – перебив я його.
– Так-так, звичайно, – погодився Нiколаiч. – Я хотiв iз вами поговорити.
– Давайте поговоримо.
– Давайте.
– Я не проти.
– Прекрасно. Коля! – крикнув Нiколаiч. Ми саме виiхали на мiст. Посеред мосту Коля раптом зупинився i вимкнув двигун. Запала тиша.
– Ну, як вам тут у нас? – запитав Нiколаiч, так нiби ми й не стояли посеред дороги.
– Нормально, – вiдповiв я невпевнено. – Скучив за рiдними мiсцями. Ми що, далi не поiдемо? – визирнув у вiкно.
– Нi-нi, – заспокоiв Нiколаiч, – ми вас вiдвеземо, куди вам треба. Ви взагалi надовго приiхали?
– Не знаю, – вiдповiв я, починаючи нервувати. – Видно буде. Брат поiхав, знаете…
– Знаю, – вставив Нiколаiч. – Ми з Юрiем Сергiйовичем, з Юрою, – подивився вiн на мене, – були в партнерських стосунках.
– Це добре, – сказав я невпевнено.
– Це прекрасно, – погодився Нiколаiч. – Що може бути краще за партнерськi стосунки?
– Не знаю, – чесно признався я.
– Не знаете?
– Не знаю.
