скачать книгу бесплатно
– Кому це – вам?
– Побачиш, – ухилився вiд вiдповiдi Травмований. – Ми заiдемо годинi об одинадцятiй. Будь готовий. Справа серйозна. На тебе можна розраховувати?
– Ну ясно, Шур, що за розмова.
– Я так i думав, – сказав на це Травмований, сiв у свiй легковик i покотив до траси.
Ну ось, подумав я, почалось. І не говори, що ти був до цього не готовий.
5
Я довго думав над цiею iсторiею. Як трапилось, що вони мене втягнули до своiх розборок? Що я тут роблю? Чому досi не поiхав звiдси? Головне – що намислив собi Травмований? Знаючи його характер i складнi стосунки з реальнiстю, можна було чекати на будь-який учинок iз його боку. Але як далеко вiн мiг зайти? Адже справа, думав я, стосуеться бiзнесу, тож наскiльки готовий вiн захищати його? І яку роль у цiй комбiнацii вiн приготував для мене? Я намагався зрозумiти, що чекае на мене завтра вдень, чи доживу я до наступного вечора i чи не варто менi звалити звiдси прямо тепер. Нiхто не мiг гарантувати, що все завершиться спокiйно й безкровно, вони всi готовi йти на принцип – i Травмований, i цi пiлоти на кукурудзянику, у всiх у них надто багато амбiцiй, аби вирiшувати питання органiзацiйного характеру без трупiв. Так, нiби все повернулось назад – шкiльнi роки, дорослий свiт, який знаходиться зовсiм поруч, наче хтось вiдчинив дверi до сусiдньоi кiмнати, i ти бачиш усе, що там дiеться, а головне – бачиш, що нiчого доброго там насправдi немае, але тепер, оскiльки дверi вiдчиненi, ти теж якимось чином стаеш до всього цього причетним. З такими думками погано чекати, вони вимагають вирiшення. І вирiшення залежить не лише вiд тебе. Все вирiшиться тодi, коли поруч iз тобою стоятимуть брати по зброi. Проте де вони, цi брати, i хто вони? Я стояв у темрявi, вiдчуваючи насторожене дихання та гарячий стукiт рiшучих сердець. Нiч розпалювалась, мов свiжий асфальт, до ранку не лишалось нi часу, нi терпiння. Можливо, це й був той момент, коли потрiбно було вирiшувати – лишатись чи забиратися геть. І цей момент я проспав.
* * *
Прокинувся я рано, розумiючи, що час для вiдступу втрачено i вiдступати просто немае куди. Вийти ось так просто на сонячне свiтло, що впевнено заливало кiмнату, й залишити цю територiю менi видавалось неможливим. Уночi я ще змiг би це зробити, проте не тепер. Вiдразу стало простiше думатись, я пiдвiвся i, намагаючись не розбудити Кочу, почав збиратись. Одягнув своi танкiстськi штани, знайшов пiд лiжком важкi вiйськовi черевики, побитi, проте цiлком надiйнi. Подумав, що краще сьогоднi бути в них, на випадок кривавих сутичок. Натягнув на плечi футболку, вийшов надвiр. Серед металолому знайшов зручну арматурину. Зважив на долонi. Саме те, що треба, подумав собi й пiшов назустрiч невiдомому.
Невiдоме, втiм, затримувалось. Пiсля двогодинного засмагання на крiслах хотiлося спати i iсти, проте я розумiв, що перед подiбними бойовими виправами про iжу краще не думати. І десь у такому настроi провалився в солодкий ранковий сон.
Зовсiм поруч зi мною, на вiдстанi кiлькох крокiв, раптом розчинилось повiтря i з'явився незрозумiлий протяг. Тягло звiдти гарячим вiтром i важким утробним жаром. Жар цей в'iдався у сон, так що менi здалось якоiсь митi, що я таки втiк, зiбрався з силами i вискочив назад, до звичного життя. І навiть прокинувшись, ще деякий час вiдчував, як тривае це сонячно-нудотне вiдчуття дороги, як палають передi мною вогонь i попiл, вiд яких стае солодко й тривожно. Навiть не вiдкриваючи очей, я здогадувався, у чому тут рiч i що саме стояло зараз передi мною, дихаючи пекельним жаром. А стояв передi мною, просто бiля мого крiсла, важкий i гарячий, нiби серпневе повiтря, iкарус. Цей запах нi з чим не сплутаеш, так пахнуть трупи пiсля воскресiння. Стояв вiн iз вимкненим двигуном i темними вiкнами, так що зовсiм не видно було, що там у нього всерединi, хоча там, безперечно, щось було, я чув приглушенi голоси й насторожене дихання, тож рiзко пiдвiвся й спробував зазирнути до салону. Раптом дверi вiдчинились. На схiдцях стояв Травмований. Був у бiло-блакитнiй футболцi збiрноi Аргентини й здивовано розглядав моi вiйськовi черевики.
– Ти що, – спитав, – так i поiдеш?
– Ну, – вiдповiв я, ховаючи арматурину за спиною.
– А арматура навiщо? – далi дивувався Травмований. – Собак вiдганяти?
– Просто так, – розгубився я й закинув свою зброю в хащi.
– Ну-ну, – лише й сказав Травмований i, вiдступивши вбiк, кивнув головою: давай, мовляв, заходь.
Я ступив усередину. Привiтався з водiем, той байдуже кивнув у вiдповiдь, пiдiйнявся ще на одну сходинку й оглянув салон. Було напiвтемно, я спочатку навiть не розгледiв, хто там сидiв. Потовкся на мiсцi, озирнувся на Травмованого, знову огледiв автобуснi сутiнки й невпевнено помахав рукою, вiтаючись iз пасажирами цього мертвотного транспорту. Це був сигнал. Автобус тут-таки вибухнув, i салоном прокотився радiсний свист i гамiр, i хтось перший закричав:
– Здоров, Герич, здоров, сучара!
– Здоров, – увiмкнулись вiдразу мiцнi горлянки, – здоров, сучара!
Я насторожено, проте на всяк випадок привiтно, посмiхався у вiдповiдь, не зовсiм розумiючи, що вiдбуваеться. Аж тут Травмований легко пiдштовхнув мене в плечi, i я вiдразу ж завалився в дружнi обiйми, лише тепер розгледiвши всi цi обличчя.
Були тут усi – i Саша Пiтон з одним оком, i Андрюха Майкл Джексон iз синiми церковними банями на грудях, i Семен Чорний Хуй з вiдкушеним вухом та пришитими пальцями на правiй руцi, i Дiмич Кондуктор з наколками на повiках, i брати Балалаешнiкови – всi трое, з однiею на всiх мобiлою, i Коля Пiвтори Ноги з фарбованою в бiле залисиною та гiтлерiвськими вусиками, i Іван Петрович Комбiкорм з вуглуватою вiд кiлькох переломiв головою, i Карпо 3 Болгаркою – з болгаркою в руках, i Вася Отрiцало з перебинтованими кулаками; а ще далi сидiли Геша Баян, i Сiрьожа Насильник, i Жора Лошара, i Гогi Православний – одним словом, увесь золотий склад «Мелiоратора-91» – команда мрii, яка рвала на шматки спортивнi товариства звiдси i аж до самого Донбасу i навiть виграла Кубок областi; заслуженi майстри спорту в окремо взятiй сонячнiй долинi. Вони сидiли всi тут, передi мною, весело плескали по плечах, дружньо куйовдили менi волосся i радiсно смiялись iз пiтьми салону всiма своiми золотими та залiзними фiксами.
– Що ви тут робите? – запитав я, коли перша хвиля радостi спала.
На якусь мить запала тиша. Аж враз голосний рев прокотився надi мною – друзi, перезираючись, весело смiялись i вiдверто тiшились, дивлячись на мою розгублену пику.
– Герич! – кричав Гогi Православний. – Дарагой! Ну ти даеш!
– Ну ти й даеш, Гера! – пiдтримували його брати Балалаешнiкови, завалюючись на розхитанi крiсла. – Ну ти й даеш, брат!
І всi iншi теж голосно гелготали, плескаючи мене по спинi, i Саша Пiтон аж подавився своiм кемелом, а Сiрьожа Насильник ридав зi смiху, ткнувшись у груди Васi Отрiцалi, якому це, втiм, не надто подобалось. І Жора Лошара, показуючи на мене пальцем, смiявся, i Карпо 3 Болгаркою, смiючись, розмахував у повiтрi болгаркою, демонструючи увесь свiй бойовий запал. Аж ось Травмований пiдiйшов ззаду й спокiйно поклав руку менi на плече. Всi притихли.
