скачать книгу бесплатно
– Подумай, добре, Германе?
– Ну аякже.
– Давай, брат, давай. Ми любимо тебе.
– І я вас, Боря, я вас теж люблю. Обох. Тебе бiльше.
– Не пизди, – Болiк нарештi поклав слухавку.
– Так-так, – кричав я, слухаючи з того боку короткi гудки, – i я за тобою теж! Дуже-дуже!
* * *
Пiсля цього я кiлька разiв набирав брата. Той уперто не вiдповiдав. Сонце заливало кiмнату, пил стояв, нiби збовтана рибою рiчкова вода. Я дивився за вiкно i вiдчував, як опускаеться тепле нутро червня, торкаючись усього живого на цiй трасi. Що робити далi? Можна було ще раз спуститись у долину, спробувати знайти друзiв i знайомих, яких я не бачив сто рокiв, поговорити з ними, розпитати про справи, про життя. Можна було ще сьогоднi виiхати звiдси якими-небудь попутками, вибратись подалi вiд усього цього пекла з тисячею променiв i спогадiв, котрi забивали легенi й слiпили очi. Найпростiше було, звiсно, все це продати. А бабки роздiлити з компаньйонами. Брат, скорiше за все, ображатись не став би. Навiть якби став, що б це змiнило? Особливих варiантiв вiн менi не залишив. Можна якийсь час тусувати тут iз Кочею, доки тепло i щуки ловляться, робити вигляд, що хочу допомогти, заливати бензин до фур. Але рано чи пiзно доведеться мати справу з документами, податками, усiм тим мотлохом, якого я сторонився все свое життя. Тепер iсторiя з рееструванням фiрми на мое iм'я видавалась дивною й нерозумною, брат мусив це все передбачити, вiн, на вiдмiну вiд мене, все завжди прораховував, навiщо йому було пiдставляти мене, я так i не зрозумiв. А головне – чому вiн тепер зник, нiчого не пояснивши, не лишивши жодних розпоряджень: мовляв, роби, що хочеш, хочеш – продай усе, не мороч собi голову, хочеш – вiддай бiдним, перепиши контору на дитячий притулок, хай самi заправляють бензином увесь цей ковбойський автотранспорт, а хочеш – просто пiдпали цю будку разом зi свiдоцтвом про реестрацiю i iдь додому, де на тебе чекають вiрнi друзi й цiкава робота. Але вiн жодних розпоряджень не лишив. Просто зник, як турист iз готелю, витягнувши мене на просмоленi сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, вiд перших спогадiв i аж до останнiх рокiв, проведених тут, аж до того прекрасного осiннього дня, коли ми з батьками вибралися звiдси, коли наш тато, вiдставний вiйськовий нiкому не потрiбноi армii, отримав житло поблизу Харкова i ми поiхали. Брат тодi лишився, не захотiв iхати, навiть говорити про це не хотiв, вiд початку сказав, що залишиться, i, здаеться, так до кiнця й не пробачив нам тiеi втечi. Вiдкрито вiн про це нiколи не говорив, але я завжди вiдчував вiдстороненiсть iз його боку, особливо по вiдношенню до батькiв, якi здались i покинули цю долину з усiм ii сонцем, пiском та шовковицею. Вiн залишився, вкопався в пагорби i вiдстрiлювався навсiбiч, не бажаючи поступатись своею територiею. Нiчим не виправдана впертiсть, котроi я нiколи не розумiв, це нас i рiзнило, вiн здатен був до останнього чiплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись ii позбутись. Зрештою, життя все розставило по-своему: вiн сидiв в Амстердамi, я застряг на цьому пагорбi, з якого, здавалося, видно було кiнець свiту, i вiн менi вiдверто не подобався.
* * *
Коча зовсiм знесилився, сидiв на катапультi й лiниво вiдбивався вiд водiя, якогось свого давнього приятеля, котрий так само лiниво намагався пiдбити Кочу до подальшоi роботи, себто заправити його перед далекою дорогою. Я вийшов надвiр i заступив старого на його бойовому посту. Сонце пахло бензином i висiло над нашими головами, мов бензинова груша.
* * *
Робота внесла в мое сум'яття певну розмiренiсть та впорядкованiсть. Коли тобi е чим зайнятись, ти менше думаеш про коридори майбутнього, якими так чи iнакше доведеться пройти. Я допомагав компаньйонам, до вечора крутився пiд помаранчевим червневим небом, а ввечерi Коча дiстав консерви, забив пару папiрос i одягнув моi навушники. Ми сидiли пiд яблуневими гiлками мовчки й розслаблено, вiдчуваючи шкiрою, як спадае сонце i вiд рiки поступово пiдiймаеться свiжiсть. Коли зовсiм стемнiло, Травмований почав збиратись, мився пiд жовтого кольору пластмасовим рукомийником, поливався парфумами. Одягнув свою пiжонську бiлу сорочку i спустився в долину, до золотоi електрики та бузкових тiней у провулках, де на нього чекали його коханки, вiдкривши вiкна в чорну i свiжу нiч.
* * *
Свiже повiтря й солодкий драп робили сон глибоким i розмiреним, нiби старе рiчище; шкiра, розпалена сонцем, до ранку охолоджувалась, хоча простирадло ще довго зберiгало тепло, яке передалось вiд тiла. Зранку Коча пiдiйняв мене своiми байками, зготував снiданок i вигнав на вулицю чистити зуби. Все це нагадувало якусь дитячу туристичну мандрiвку, я зовсiм випав iз часу, несподiвано отримавши вiдпустку, круiз на бензозаправку, i тепер дещо ошалiло блукаючи помiж скатiв, обплетених травою, та iржавого залiза, в якому ховалися польовi птахи. Травмований дивився на мене так само недовiрливо, проте не надто суворо; наступного вечора, вже в середу, знову дiстав м'яча, винiс iз гаража двi банки з-пiд фарби i, поставивши мене в цi iмпровiзованi ворота, довго вiдточував удар лiвою. Дехто з водiiв мене пiзнавав, вiтався, питав, як справи, чи надовго я i де мiй брат. Я уникав прямих вiдповiдей, говорячи, що все нормально, хоча розумiв, що говорю нещиро. Зрештою, кого це обходило.
* * *
В четвер по обiдi з'явилась Ольга. Приiхала на своему скутерi з великим плетеним кошиком на плечi. Кошик бився об кермо i заважав iхати, Ольга легковажно обiгнала фуру, зiскочила з траси i, промчавши до заправки, вирулила перед нами. Ми з Кочею сидiли на крiслах i вiдганяли нав'язливих ос, що крутились навколо, замороченi запахом тютюну та одеколону. Ольга зiскочила зi скутера, привiталася з Кочею, кивнула менi головою.
– Ти ще тут? – запитала.
– Так, – вiдповiв я, – вирiшив узяти вiдпустку. За власний рахунок.
– Зрозумiло, – сказала Ольга. – Як там твоi друзi?
– Якi друзi?
– На джипi.
– А, цi. Прекрасно. Виявились надзвичайно милими людьми.
– Серйозно? – не повiрила Ольга.
– Крутили менi музику, пропонували товаришувати.
– Ну i як?
– Музика? Гiвно.
– А товаришувати?
– Я думаю, – признався я.
– Ну-ну, – холодно сказала Ольга. – Ось, Коча, тримай, – простягла старому кошика й пiшла в гараж до Травмованого. Подякувати Коча не встиг.
У кошику виявився свiжий хлiб i молоко в пластиковiй пляшцi з-пiд кока-коли. Коча задоволено вiдламав шматок хлiба й схопив його своiми жовтими й мiцними, як у старого пса, зубами. Простягнув менi пляшку з молоком. Я вiдмовився. Скутер виблискував бiлими боками, швидко нагрiваючись пiд сонячним промiнням. У долинi було тихо, мiж дерев снували птахи, нiби намагаючись знайти в повiтрi найменш прогрiтi дiлянки.
За якийсь час iз гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязi, витираючи шию бiлоснiжною хусткою, пихтiв Травмований. В руцi тримав якiсь папери, якi, очевидно, щойно отримав вiд Ольги, незадоволено розмахував ними i намагався щось iй пояснити. Але та його навiть не слухала.
– Шура, – сказала вона, – ну що ти вiд мене хочеш?
Травмований зiжмакав папери, засунув iх до кишенi куртки i, розмахуючи кулаками, зник у гаражi.
– Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.
– Нiчого, – коротко вiдповiла Ольга. Сiла на скутер, завела його, посидiла так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?
– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.
– Давай сходимо на рiчку, – запропонувала вона. – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?
Коча на знак згоди зробив великий ковток.
– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зiстрибнула зi скутера i рушила схилом униз. Менi не лишалось нiчого iншого, як встати i пiти слiдом.
Вона йшла попереду, вишукуючи стежку помiж густих кущiв терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась iй до кросiвок, зi стебел злiтали метелики та оси, пiд ногами миготiли смарагдовi ящiрки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи вiд бiгу крiзь розпечене повiтря. Зеленi ставало все бiльше, долина то виникала з-поза високих гiлок, то ховалася за ними, кiлька разiв дорiжка просто щезала, тодi Ольга легко зiстрибувала в траву i пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах i покотився вниз гiрким полином, проклинаючи все на свiтi.
– Ей, що там? – гукнула Ольга звiдкись iзнизу. – 3 тобою все добре?
– Добре-добре, – незадоволено вiдповiв я.
Менi не подобалось, що вона помiтила i мою втому, i те, як я закотився в цi трави, i те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорi. Ну, давай, думав, пiдiйди i подай менi руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в цi хащi. Давай, пiдiйди до мене.
Але вона й не думала пiдходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бiгом, стояла i чекала, тож я мусив пiдвестись i, вигрiбаючи з кишень пiсок, рушити вперед, на ii дихання. Далi йшли мовчки. Рiчка була не так близько вiд заправки, простiше було спуститися сюди трасою, але Ольга вперто оминала дерева й кущi, продиралась крiзь бур'яни, перестрибувала через нори та ями, аж раптом дорiжка урвалась – унизу, просто пiд нами, зблискувала рiчка. Ольга ступила вперед i, ковзнувши крутим крейдяним схилом, легко з'iхала до води. Я приречено скотився за нею. На березi був невеликий клаптик пiску, оточений зусiбiч очеретом.
– Тiльки не дивись, – сказала вона. – Я без купальника.
– Я бачу, – вiдповiв я.
Вона скинула свою довгу сукню, пiд якою виявились лише бiлi трусики, i ступила до води. Я хотiв вiдвернутись, проте не встиг.
– І плавати я теж не вмiю, – сказала вона, стоячи у водi по горло.
– Я теж, – вiдповiв я, скинув своi танкiстськi обладунки й пiшов до неi.
Вода була тепла, крейдянi гори, вiдбиваючи сонячне промiння, прогрiвали ii, в такiй водi зовсiм не хотiлось рухатись.
– Я, – сказала Ольга, – колись працювала пiонервожатою в пiонерському таборi. Це кiлометрiв п'ятдесят звiдси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з рiки пiонерiв.
– Потопельникiв, чи що? – не зрозумiв я.
– Нi, яких потопельникiв? Нормальних живих пiонерiв. Вони запливали в очерети i ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вмiемо. Ти уявляеш, яка це вiдповiдальнiсть?
– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цiй рiцi.
– Тут е риба?
– Немае. Але ми ii все одно глушили.
– Зрозумiло, – сказала Ольга. Краплi води в ii рудому волоссi мiдно зблискували, а зморшки пiд очима зовсiм розгладились вiд теплоi води. – У тебе тут багато друзiв?
– Так. Друзiв дитинства.
– Чим вони вiдрiзняються вiд iнших друзiв?
– Вони багато пам'ятають.
– Германе, в тебе комплекси.
– У мене багато комплексiв. Наприклад, я не вмiю плавати.
– Я теж не вмiю плавати, – жорстко сказала Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.
– Ось так i потонеш – незакомплексованою.
– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в рiцi, в якiй плаваеш усе життя.
– Може, й так. Просто я в нiй давно вже не плавав.
Комахи перебiгали поверхнею води, наче рибалки взимку сiрою кригою.
– Що ти вирiшив? – не витримала Ольга. – 3 цiею заправкою?
– Не знаю. Вирiшив почекати. Час у мене е. Може, брат повернеться.
– Ясно. І скiльки будеш чекати?
– Не знаю. Лiто довге.
– Знаеш, Германе, – сказала вона раптом, вiдганяючи вiд волосся ос, – я тобi допоможу, якщо буде потрiбно.
– Добре, – вiдповiв я iй.
– Але я хочу, щоб ти зрозумiв – це лише бiзнес. Ясно?
– Ясно.
– Тодi що ти знову на мене витрiщаешся? Я ж сказала, що без купальника.
Вода вiдносила гiлки й перегортала пiщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до ii клейкоi поверхнi, в'язка й тягуча полуднева рiка не так текла, як тривала.
За якийсь час ми вибрались на берег i почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомiтним рухом стягла з себе мокрi трусики i, затиснувши iх у долонi, стала натягувати сукню. Ми рушили i, видершись на крейдянi кручi, побрели вгору, слiдом за вечiрнiм сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, мiцно стискаючи в лiвiй долонi трусики, сукня облiпила ii мокре тiло, i я взагалi намагався на неi не дивитись. На заправцi вона забрала в Кочi порожнiй кошик, непомiтно кинула туди бiлизну, пошепотiлась про щось iз Травмованим, пiсля чого той кинув на мене суворий погляд, сiла на скутера i розчинилась у вечiрньому повiтрi, мов ii i не було.
* * *
Увечерi Коча хрипко розповiдав про своiх жiнок, про iхню пiдступнiсть, нерозумнiсть та нiжнiсть, за якi вiн iх i любив. Консерви закiнчувались, я дав Кочi грошей, той сiв на стару украiну i поiхав униз, за харчами. Я лишився сидiти в крiслi, дивлячись, як над трасою протiкають червонi потоки, повiтря тужавiе вiд пилу й сутiнкiв, а небо стае схожим на томатну пасту.
* * *
Це були дивнi днi – я опинився помiж давно знайомих i зовсiм не вiдомих менi людей, якi дивилися сторожко, щось вiд мене вимагаючи, чекаючи на якiсь вчинки з мого боку. Вони всi нiби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу i як саме почну дiяти. Мене це вiдверто напружувало. Я звик вiдповiдати за себе i за своi вчинки. Але тут був дещо iнший випадок, iнша вiдповiдальнiсть. Вона звалилась на мене, мов родичi з вокзалу, i ii позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своiм життям, сам вирiшував своi проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, вiдчуваючи, що так просто вони мене не вiдпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось iз ситуацii, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Менi це вiдверто не подобалось. Головне – дуже хотiлось гарячоi пiци.
* * *
Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заiхав дивний персонаж, який вiдразу ж звернув на мене увагу, та i я його теж помiтив. Приiхав вiн на старому уазi, на таких машинах раншiе iздили агрономи та прапорщики, iхав з пiвночi, повертався в мiсто, одягнений був, як i я, у вiйськовi штани та камуфляжну майку. На головi мав якогось есесiвського кашкета. Дивився на всiх пiдозрiло й допитливо. Мовчки привiтався з Кочею, вiддав честь Травмованому, пройшов iз ним до гаража. Побачивши мою бундесверiвську куртку, пiдiйшов, привiтався.
– Гарна куртка, – сказав.
– Нормальна, – погодився я.
– Це гарне сукно. Ти Герман?
– Герман, – вiдповiв я.
– Корольов? Юрiка брат?
– Ну.
– Ти мене, мабуть, не пам'ятаеш, я робив iз твоiм братом бiзнес.
– Тут усi робили з моiм братом бiзнес, – дещо роздратовано сказав я.
– У нас iз ним були особливi стосунки, – вiн постарався видiлити слово «особливi». – Вiн брав у мене пальне для лiтакiв i продавав кудись у Польщу. Фермерам.
– У тебе – це де?
– На аеродромi.
– Ти працюеш на аеродромi?
– На тому, що вiд нього залишилось. Ернст, – назвався вiн i простягнув руку.
– Що це в тебе за iм'я?
– Це не iм'я, це поганялово.
– Ну, а звати тебе як?
