скачать книгу бесплатно
Настрiй Травмованого мене не здивував. Вiн постiйно був усiм незадоволений. Завжди нiби шукав, з ким завестись. Хоча, скорiше, так вiн захищався. Травмований старший за мене рокiв на десять. Вiн був живою легендою, кращим бомбардиром за всю iсторiю фiзкультурного руху в нашому мiстi. На початку дев'яностих ми з ним ще встигли пограти в однiй командi. Вихiд iз великого спорту став для нього важкою психологiчною травмою – Травмований озлостився i розтовстiв. Був невеличкого зросту i з пiжонськими вусиками та поважним пузом скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста. Або на футбольного коментатора. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механiка, проте йти на когось працювати не хотiв, ось лише брату вдалось iз ним домовитись – вiн узяв Травмованого партнером, не влiзаючи до його справ i мало цiкавлячись його проблемами. Травмованого це влаштовувало. Вiн приiжджав, коли хотiв, iхав, коли хотiв, i робив те, що йому подобалось. Але була в нього ще одна пристрасть, що виявлялась у вiльний вiд роботи час. Ще з рокiв своеi зоряноi бомбардирськоi кар'ери мав Травмований надмiрний потяг до жiнок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шiстьма жiнками? І що цiкаво, пiсля завершення спортивноi кар'ери кiлькiсть iх не зменшилась. Скорiше навпаки – з вiком Травмований набув певного шарму, старанно плекаючи й пiдтримуючи навколо себе цю дивну ауру – сорокарiчного пузатого жiнколюба. Жiнки Травмованого обожнювали, i вiн, сука, знав про це. В нагруднiй кишенi своеi бiлоснiжноi сорочки завжди носив металевого гребiнця, котрим час вiд часу поправляв вусики. При ньому завжди був одеколон i касети з романтичними мелодiями або, як вiн сам це називав, – музикою любовi. Інодi Травмований вигрiбав за аморалку вiд ображених чоловiкiв. Тодi вiн зачинявся в гаражi й сидiв там цiлими днями, крутячи якiсь гайки. Був вiн добрий, проте трiшки скутий, можливо, тому всiм постiйно й хамив. Я до цього звик.
* * *
Менше з тим. Що виходило? Виходило так, що якiсь хуi пресували тут Кочу, i якби не Травмований, то цiлком можливо, що почали б пресувати й мене, власника заправки. Оскiльки саме я вважався ii офiцiйним власником. Брат, чогось остерiгаючись, ще рокiв п'ять тому завбачливо оформив усю документацiю на мене. Стосунки у нас iз ним були довiрливими. Вiн знав, що навiть коли я захочу зробити iз його бiзнесом щось погане, то все одно не зумiю, тому просто попросив не хвилюватись i пiдписатися в належних мiсцях. Надалi вiн навчився пiдробляти мiй пiдпис, тож я навiть не знав, як там у нього справи, якi податки вiн сплачуе i якi мае прибутки. У нього були своi проблеми, а в мене до останнього часу проблем узагалi не було. І ось раптом виявилось, що iх, проблем, у мене насправдi цiла купа. І потрiбно було якось iх вирiшувати. Можна було, щоправда, на все це забити. І теж звалити в Амстердам. Найгiрше, що брат нiчого не сказав. І як тепер бути, я навiть не здогадувався. Ще кiлька днiв тому я вважався вiльним i незалежним експертом, котрий боровся незрозумiло з ким за демократiю, а тепер ось на менi висiла нерухомiсть, з якою потрiбно було щось робити, оскiльки брата поруч не було i пiдробляти за мене пiдпис не було кому.
Так чи iнакше, потрiбно було йти до цiеi iхньоi Ольги й хоча б щось дiзнатись. Додому я сьогоднi не потрапляв нiяк. Краще зателефонувати Льолiку й попередити. Я зайшов до будки. На стiнi висiв телефонний апарат. Пiдiйняв слухавку.
– Не працюе, – Коча стояв на порозi й дивився на слухавку в моiй руцi. – Я ж говорив тобi.
– А мобiла в тебе е?
– Є. Але теж не працюе, – вiдповiв Коча.
– А в Травмованого?
– В Травмованого е. Але вiн не дасть.
– Хуй там не дасть, – не повiрив я i, вiдiпхнувши Кочу, пiшов у гараж.
Травмований устиг перевдягнутись у синю спецiвку й натягнути на голову чорну беретку. Перед ним похитувалось, пiдвiшене на корбi, якесь залiзо, яке Травмований обмацував, як рiзник коров'ячу тушу.
– Шур, – сказав я, – дай мобiлу. Я тут у вас до завтра лишаюсь, треба своiх попередити.
– Лишаешся? – подивився на мене Травмований. – Давай. Тiльки у мене грошей на рахунку немае, так що болт.
– А звiдки можна зателефонувати?
– Сходи на телевежу, тут недалеко. І не заважайте менi, блядь! – крикнув вiн услiд.
* * *
Я обiйшов будку, оминув вагончик i стежкою пiшов уперед. Спустився в балку, вилiз на гору i, продершись крiзь малиновi хащi, вийшов на асфальтову дорогу, що вела вiд траси. Пiдiйшов до огорожi, котра тяглася довкола телевежi. На воротах було написано «Вхiд заборонено». Проте самi ворота були вiдчиненi. Пройшов на подвiр'я. Дорiжка вела до одноповерхового примiщення, в якому, очевидно, i знаходився пульт керування, чи що там е на телевежах. Сама вежа стояла вiддалiк, обсаджена квiтами та обплетена колючим дротом. З-за рогу вибiгла стара вiвчарка, пiдiйшла, лiниво обнюхала мое взуття й пiшла своiм шляхом. Жодноi людини. Навiть якщо припустити, що за телевiзiйнi трансляцii тут вiдповiдала вiвчарка, обов'язками своiми вона вiдверто нехтувала. Я постояв, почекав, доки хтось вийде, i, не дочекавшись, пiдiйшов до будинку. Дверi були зачиненi. Я постукав. Нiхто, ясна рiч, не вiдповiв. Пiдiйшов до вiкна, зазирнув. Було темно i порожньо. Раптом зсередини виринуло обличчя. Я злякано вiдступив назад. Обличчя враз зникло, почулись кроки, дверi вiдчинились, на порозi стояла дiвчинка рокiв шiстнадцяти. Мала коротко пiдстрижене чорне волосся, великi сiрi очi й пластмасовi сережки у вухах. Була на нiй свiтла коротка майка й джинсова спiдничка. На ногах мала легкi сандалi.
– Привiт, – сказала.
– Привiт, – вiдповiв я. – Я Герман. Із бензозаправки.
– Герман? – перепитала вона. – Ти брат Юри?
– Ти його знаеш?
– Тут усi всiх знають, – пояснила вона.
– У вас телефон е? Менi зателефонувати треба, а у нас вiдiмкнули. Коча говорить – за несплату.
– Знову цей Коча, – сказала дiвчинка й вiдступила вбiк, пропускаючи мене.
Я пройшов коридором, потрапив до кiмнати з лiжком пiд однiею стiною та столом пiд iншою. На столi стояв телефон. Дiвчинка зайшла слiдом, стала на порозi, уважно слiдкуючи за мною.
– Можна? – запитав я.
– Давай, – вiдповiла вона. З кiмнати, втiм, не вийшла.
Я взяв слухавку, набрав свiй домашнiй.
– Да, – незадоволеним голосом сказав Льолiк.
– Привiт, це я.
– Ти де? – запитав Льолiк.
– Я в брата, все нормально. Ви як доiхали?
– Хуйово доiхали. Борю вкачало, ледве довiз.
– Ну, тепер все гаразд?
– Да, нормально. Ти коли будеш?
– Слухай, братело, тут така штука – я ще на день залишусь. Треба завтра з бухгалтером зустрiтись. – Дiвчинка за спиною мугикнула. – Так що буду у вiвторок. Скажеш Борi, добре?
– Ну, не знаю. Може, ти сам йому скажеш?
– Та ладно, давай пiдстрахуй. Домовились?
– Ти б поговорив iз Борею, а? Щоб проблем не було.
– Та якi проблеми, Льолiк? Не вйобуйся. Друзям треба довiряти.
– Ну, ладно.
– А я тобi бабу привезу. Гумову.
– Краще кардан менi привези.
– Ти будеш робити це з карданом?
– Мудак, – сказав Льолiк i поклав слухавку.
Дiвчинка провела мене на вулицю.
– Дякую, – сказав я iй.
– Нема за що. Передавай привiт брату.
– Вiн десь поiхав.
– А ти – теж десь поiдеш?
– А ти хочеш, щоб я залишився?
– Потрiбен ти менi, – дiвчинка говорила спокiйно й розважливо.
– Тобi тут самiй не страшно?
– Не страшно, – сказала вона. – Іди. А то пса на тебе спущу.
Я дiйшов до ворiт, зупинився. Визираючи у вiкно, вона сторожко дивилась менi услiд. Я помахав iй рукою. Зрозумiвши, що ii викрито, дiвчинка засмiялась i помахала у вiдповiдь. Потiм швидким несподiваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неi там було. Втiм, уже наступноi митi зникла. Я не повiрив своiм очам, постояв, чекаючи, чи не з'явиться вона знову. Але ii не було. Яка дивна, подумав я i пiшов назад.
* * *
Трудовi буднi були в розпалi. Коча напiвлежав на крiслi з катапультою i солодко спав, затиснувши праву долоню худими ногами. Я пiшов у гараж. Травмований, голий до пояса, мокрий i незадовлении усiм на свiтi, крутився довкола пiдвiшеного залiза, час вiд часу штовхаючи його своiм животом. Побачивши мене, махнув рукою, витер пiт iз чола i вирiшив зробити перекур.
– Додзвонився?
– Ага. Завтра поiду.
– Ну-ну, – Травмований дивився на мене суворо.
– Шур, – перевiв я розмову. – Що це за старшокласниця там, на вежi?
– Катя? – Очi Травмованого враз узялися теплою мрiйливою плiвкою, а на повнуватих устах з'явилась батькiвська посмiшка. – Що вона казала?
– Нiчого не казала. Хороша дiвчина. Скромна.
– Тримайся вiд неi подалi, – миролюбиво сказав Травмований. – А то знаю я вас.
– Вона працюе там?
– ii тато працюе. А вона йому обiди носить.
– Червона Шапочка прямо.
– Що?
– Нiчого.
– Германе, – раптом запитав Травмований. – Ти ким працюеш?
– Незалежним експертом, – вiдповiв я.
– І що ти робиш?
– Як тобi сказати? Нiчого.
– Знаеш, Германе, – подивився на мене Травмований. – Я тобi не вiрю. Ти вже вибач, але я тобi скажу, як думаю.
– Валяй.
– Не вiрю я тобi, одним словом. Кинеш ти нас. Тому що тобi все це на хуй не потрiбно. І Кочi теж на хуй не потрiбно. Ти навiть не знаеш, чим ти займаешся. Ось брат твiй – вiн зовсiм iнший.
– Ну так що ж вiн поiхав?
– Яка рiзниця?
– Велика рiзниця. Хто це приiздив, на джипi?
– Боiшся?
– Чого менi боятись?
– Боiшся-боiшся, я ж бачу. І Коча iх боiться. І всi бояться. А ось брат твiй не боявся.
– Да що ти завiвся – брат, брат!
– Ладно, не злись, – Травмований накинув куртку й повернувся до роботи. Запустив якусь машину. Вiдразу ж заклало вуха.
– Шура! – крикнув я йому. Вiн зупинився i подивився в мiй бiк, машини, втiм, не вимикаючи. – Я не боюсь. Чого менi боятись? Просто у вас свое життя, а в мене – свое.
Травмований на знак згоди кивнув головою. Можливо, вiн мене не почув.
* * *
Увечерi Шура мовчки з усiма попрощався й поiхав додому. Коча так i сидiв на катапультi, покритий помаранчево-синiм вечiрнiм пилом, перебуваючи в якомусь дивному напiвсонному станi, з якого його не вивiв нi вiд'iзд Травмованого, нi регулярнi вимоги водiiв фур заправити iх. Травмований показав менi, як працюе колонка, i я, як змiг, закачав бензин до трьох нелюдських розмiрiв вантажiвок, схожих на важких заморених ящiрок. Сонце закочувалось десь по той бiк траси, й сутiнки розкривались у повiтрi, мов соняшники. Разом iз сутiнками оживав Коча. Десь коло дев'ятоi вiн пiдвiвся, зачинив будку на замок i змучено побрiв на задвiрки. Тяжко зiтхаючи й побиваючись, покрутився навколо кабiни, в якiй я спав минулоi ночi, i, протиснувшись досередини, розлiгся на крiслi водiя, випроставши ноги крiзь розбите скло. Я залiз за ним, сiв поруч. Долина внизу западала в морок. На сходi небеса вже бралися тьмяною iмлою, а iз заходу, саме над нашими головами, по всiй долинi розливались червонi вогнi, сповiщаючи про швидке наближення ночi. Вiд рiки пiдiймався туман, ховаючи в собi маленькi постатi рибалок i найближчi хатки, витiкаючи на дорогу й заповзаючи в передмiстя. За мiстом у балках теж стояв бiлий туман, i вся долина м'яко розпливалась перед очима, нiби рiчкове дно, западаючи в темряву, хоча тут, на пагорбах, було ще зовсiм свiтло. Коча дивився на все це круглими вiд здивування очима, не моргаючи й не вiдводячи погляду вiд ночi, що насувалась.
– Тримай, – я простягнув Кочi свiй плеер.
Вiн натягнув навушники на свою лисину, поклацав, регулюючи гучнiсть.
– А що тут? – запитав.
– Паркер, – вiдповiв я. – Десять альбомiв.
Коча якийсь час слухав, потiм вiдклав навушники вбiк.
– Знаеш, що по-справжньому добре? – сказав я йому. – Над вами тут зовсiм не лiтають лiтаки.
Вiн подивився вгору. Лiтакiв справдi не було. Небом лiтали якiсь вiдблиски, засвiчувались зеленi iскри, прокочувались золотистi кулi, й хмари рiзко пiдсвiчувались, вiдповзаючи на пiвнiч.
– Супутники лiтають, – вiдповiв нарештi. – iх уночi добре видно. Я коли не сплю, завжди iх бачу.
– А що ти вночi не спиш, старий?
– Та ти розумiеш, – почав Коча, порипуючи приголосними, – яка бiда. У мене проблеми зi сном. Ще з армii, Гер. Ну, ти знаеш – десант, парашути, адреналiн, це на все життя.
– Угу.
– Ну i купив я снодiйне. Попросив що-небудь, щоби з нiг валило. Взяв якоiсь хiмii. Почав пити. І ти розумiеш – не бере. Я спецiально дозу збiльшив, а все одно не можу заснути. Зате, замiть, – почав спати вдень. Парадокс…
