скачать книгу бесплатно
Ввечерi ми сидiли з Льолiком у себе вдома, на кухнi. Слухай, – раптом почав вiн, – може, не поiдемо? Може, зателефонуеш iм ще раз? Льоша, – вiдповiв я твердо, – ми iдемо всього на день. В недiлю будемо вдома. Не парся. Ти сам не парся, – сказав на це Льолiк. Добре, – вiдповiв я.
Хоча що доброго? Менi 33 роки. Я давно i щасливо жив сам, з батьками бачився рiдко, з братом пiдтримував нормальнi стосунки. Мав нiкому не потрiбну освiту. Працював незрозумiло ким. Грошей менi вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з'являтись було пiзно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мiй брат. Зник i навiть не попередив. По-моему, життя вдалось.
* * *
Парковка була порожня, i виглядали ми на нiй пiдозрiло. Боря запiзнювався. Я пропонував iхати, але Льолiк опирався, ходив до супермаркету за кавою з автомата, встиг познайомитись iз охоронцями, якi тут i жили – пiд великим освiтленим супермаркетом. У ранковому повiтрi жовто пiдсвiчувались вiтрини. Супермаркет був схожий на лайнер, що сiв на мiлину. Час вiд часу парковкою перебiгали псячi зграi, недовiрливо принюхуючись до мокрого асфальту i задираючи голови до ранкового сонця. Льолiк розлiгся на водiиському крiслi, палив одну за одною i нервово хапався за мобло, видзвонюючи брата. Вони останнiм часом узагалi часто зiдзвонювались, нервово щось виговорюючи й постiйно сварячись. Нiби не довiряли один одному. Льолiк ще раз бiгав до автомата з кавою, повернувшись, вилив ii собi на костюм, старанно витирав плями вологими серветками й проклинав брата за непунктуальнiсть. З Льолiком завжди так – влiтку вiн пiтнiв, взимку мерз, за кермом йому було незручно, i в костюмi вiн почувався невпевнено. Брат його напружував i втягував до сумнiвноi ситуацii. Я радив йому не вкладатись, проте Льолiк не слухався, можливiсть легко заробити вганяла його в якийсь ступор. Менi лишалось поблажливо спостерiгати за цими його спробами фiнансових махiнацiй, тiшачись, що не дозволив iм i себе втягнути в пiдозрiлу затiю. Я теж сходив за кавою, поговорив з охоронцями, погодував псiв чiпсами. Потрiбно було iхати. Але без брата Льолiк iхати не мiг.
* * *
Вiн вибiг iз-за рогу, розпачливо озираючись i вiдганяючи вiд себе псiв. Льолiк засигналив, Боря помiтив нас i побiг до машини. Пси бiгли слiдом, пiдiбгавши рванi хвости. Вiдчинив заднi дверцята, застрибнув досередини. Був у своему костюмi й зеленiй, доволi пом'ятiй сорочцi.
– Боря, – сказав Льолiк, – шо за хуй?
– Блядь, Льоша, – вiдповiв на це Болiк, – нiчого менi не кажи.
Привiтавшись i зi мною теж, Болiк дiстав iз кишенi пiджака кiлька дискiв.
– Що це? – запитав я.
– Я музики нам записав, – пояснив Болiк. – Щоб по дорозi слухати.
– Та в мене свiй плеер е, – вiдповiв я.
– Нiчого, ми з Льошею послухаемо.
Льоша у вiдповiдь скривився.
– Льолiк, – засмiявся я. – За тебе що, брат вирiшуе, яку музику слухати?
– Нiчого вiн не вирiшуе, – ображено вiдповiв Льолiк.
– Що хоч за музика? – поцiкавився я.
– Паркер.
– І все?
– Так. Десять дискiв Паркера. Бiльш нiчого цiкавого я не знайшов, – пояснив Болiк.
– Мудак, – сказав на це Льолiк, i ми поiхали.
* * *
Вiд музики фольксваген здригався, мов консервна бляшанка, по якiй били дерев'яною палицею. Боря, сидячи позаду, послабив вузол краватки й напружено розглядав спальнi райони. Минувши тракторний i проiхавши базарчик, ми врештi вирвалися за окружну. Виiхавши за мiсто, рушили в пiвденно-схiдному напрямку. На КПП стояли даiшники. Один з них лiниво подивився в наш бiк i, не побачивши нiчого цiкавого, вiдвернувся до своiх. Я спробував подивитись на нас його очима. Чорний фольксваген, перекуплений у партнерiв, костюми зi стоку, черевики з минулорiчноi колекцii, годинники з розпродажу, запальнички, подарованi колегами на свята, сонцезахиснi окуляри, придбанi в супермаркетах: надiйнi недорогi речi, не надто вживанi, не надто яскравi, нiчого зайвого, нiчого особливого. Навiть штрафувати не хочеться.
* * *
Зеленi пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий i вiтряний, птахи перелiтали з одного поля на iнше, пiрнаючи галасливими зграями в повiтрянi потоки. Попереду, на обрii, сяяли бiлi багатоповерхiвки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м'яч.
– Заправитись потрiбно, – сказав Льолiк.
– Скоро буде заправка, – вiдповiв я.
– І випити чого-небудь, – подав голос Болiк.
– Антифризу, – запропонував йому брат.
На заправцi ми з Борею пiшли до магазину взяти кави. Доки Льолiк заправлявся, вийшли на вулицю, де стояли кiлька пластикових столикiв. За металевою сiткою починалось кукурудзяне поле. Травнева зелень, липка й барвиста, западала в очi, роз'iдаючи сiткiвку. На стоянцi тiснились кiлька фур, водii, очевидно, вiдсипались. Боря пiдiйшов до крайнього столика, взяв пластиковии стiлець, протер його серветкою, обережно сiв. Я теж сiв. Незабаром пiдiйшов Льолiк.
– Нормально, – сказав, – можемо iхати. Скiльки нам ще?
– Кiлометрiв двiстi, – вiдповiв я. – За пару годин доiдемо.
– Що слухаеш? – запитав Льолiк, показуючи на плеер, який я поклав на стiл.
– Все пiдряд, – вiдповiв я йому. – Чому собi такий не купиш?
– У мене в машинi програвач.
– Ось i слухаеш, що тобi брат запише.
– Я йому нормальну музику пишу, – образився Болiк.
– Я радiо слухаю, – вiд себе додав Льоша.
– Я би на твоему мiсцi не довiряв його музичним смакам, – сказав я Льолiку. – Потрiбно слухати музику, яку любиш.
– Та ладно, Германе, – не погодився Болiк. – Треба довiряти один одному. Правда, Льоша?
– Угу, – невпевнено вiдповiв Льолiк.
– Добре, – сказав я, – менi все одно. Слухайте, що хочете.
– Ти, Германе, занадто недовiрливий, – додав Болiк. – Не довiряеш партнерам. Так не можна. Але все одно – на нас ти завжди можеш покластися. Куди ми хоч iдемо?
– Додому, – вiдповiв я. – Довiрся менi.
Краще дiстатись туди ранiше, подумав. Тим бiльш, нiхто не знае, наскiльки ми там застрягнемо.
* * *
Боря пiдсовував менi диски Паркера. Я слухняно ставив iх один за одним. Паркер рвав повiтря своiм альтом. Його саксофон вибухав, нiби хiмiчна зброя, винищуючи ворожi вiйська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум'я праведного гнiву, його чорнi пальцi залiзали до роз'ятрених ран повiтря, витягуючи звiдти мiднi монети й сушенi плоди. Прослуханi диски я кидав до свого потрiпаного шкiряного рюкзака. За годину ми в'iхали до найближчого мiстечка. Минули центр, вискочили на мiст i втрапили до автотранспортноi пригоди.
Посеред мосту стояла вантажiвка, намертво перекриваючи рух в обох напрямках. Машини в'iжджали на мiст i потрапляли до вмiло влаштованоi пастки – вперед проiхати було неможливо, назад теж, водii клаксонили, тi, хто був ближче, виходили з машин i йшли дивитись, що там сталось. Був це старий птаховоз, облiплений пiр'ям та листям i доверху завантажений клiтками з курми. iх було сотнi – цих клiток, у яких товклись, б'ючи крилами та дзьобами, великi неповороткi птахи. Схоже, водiй в'iхав у залiзну огорожу, що вiддiляла хiдники, птаховоз розвернуло i забарикадувало ним проiзд. Верхнi клiтки розсипались асфальтом, i тепер здивованi кури тусували довкола птаховоза, застрибували на капоти машин, стояли на поручнях мосту i висиджували яйця пiд колесами фур. Водiй птаховоза з мiсця пригоди вiдразу втiк. До того ж iз ключами. Довкола вантажiвки крутились два сержанти, не знаючи, що iм робити. Вони з ненавистю розганяли курей, допитуючись у свiдкiв хоча б щось про водiя. Свiдчення були суперечливими. Хтось стверджував, нiби вiн зiстрибнув з моста у воду, хтось бачив, нiби пiдсiв до когось у фуру, а хтось пошепки переконував, що вантажiвка рухалась узагалi без водiя. Сержанти в розпачi розводили руками й намагалися зв'язатися по рацii зi штабом.
– Ну, це надовго, – сказав Льоша, переговоривши з сержантами i повернувшись до машини. – Вони хочуть десь тягач знайти. Тiльки сьогоднi вихiдний, хуя вони знайдуть.
За нами вже утворилась черга, машин ставало все бiльше.
– Може, об'iдемо? – запропонував я.
– Як? – незадоволено вiдповiв Льоша. – Тепер не виiдеш. Треба було вдома сидiти.
Раптом на капот до нас застрибнула важка вiдгодована курка. Насторожено зробила кiлька крокiв, завмерла.
– Вiсник смертi, – сказав про птаха Болiк. – Цiкаво, тут десь е магазини з холодильниками?
– Хочеш купити холодильник? – запитав його брат.
– Хочу холодноi води, – пояснив Болiк.
Льоша засигналив, птах перелякано залопотiв крилами й, перелетiвши через поручнi, шугнув у безвiсть. Можливо, так i потрiбно вчити iх лiтати.
– Ладно, – не витримав я, – ви повертайтесь, а я пiду.
– Куди ти пiдеш? – не зрозумiв Льолiк. – Сиди. Зараз тягач вiдтягне цю штуку, розвернемось i поiдемо додому.
– iдьте самi. Я пройду пiшки, а там чимось доiду.
– Чекай, – занепокоiвся Льолiк, – нiчим ти не доiдеш.
– Доiду, – сказав я. – Завтра повернусь. Обережно на трасi.
Сержанти нервували. Один iз них пiдхопив курку i, тримаючи ii за лапу, пiддав правою з носака. Курка злетiла в повiтря, мов футбольний м'яч, перелетiла через кiлька автiвок i зникла пiд колесами. Його напарник теж розгнiвано схопив домашнього птаха, пiдкинув угору й, прийнявши на праву робочу, засадив ним у травневе небо. Я перескочив через огорожу, обiйшов птаховоз, прослизнув помiж водiями, перейшов мiст i пiшов ранковою трасою.
* * *
Потiм довго стояв пiд теплим небом, коло порожньоi траси, схожоi на нiчне метро – так само безнадiйно було навколо, так само довгими видавались хвилини, проведенi тут. За перехрестям, на виiздi з мiста, була автобусна зупинка, старанно понiвечена невiдомими подорожнiми. Стiни ii було обмальовано чорними та червоними вiзерунками, земляна пiдлога густо й дбайливо всiяна товченим склом, а з-пiд цегляноi кладки росла темна трава, в якiй ховались ящiрки та павуки. Я не наважився зайти всередину, став у тiнь, що падала вiд стiни, i чекав. Чекати довелось довго. Випадковi фури сунули на пiвнiч, лишаючи по собi пил та безнадiю, а в зворотному напрямку нiхто взагалi не iхав. Тiнь поступово утiкала менi з-пiд нiг. Я вже думав повертатись, прикидав, скiльки це займе часу, i де тепер можуть бути моi друзi, як раптом, звiдкись iзбоку, з прибережних очеретiв та заплав, вiдчайдушно трублячи вихлопною трубою, на трасу вивалився кривавого кольору iкарус. Перехняблено став на всi колеса, наче пес, що обтрушуеться пiсля купання, важко перевiв подих, перемкнув швидкiсть i поповзом рушив на мене. Я завмер вiд несподiванки, настiльки це було неочiкувано, стояв i дивився на цей громiздкий транспортний засiб, овiяний пилом, обмащений кров'ю та мазутом. Автобус повiльно пiдкотився до зупинки i, заскрипiвши усiма своiми частинами, зупинився. Вiдчинились дверi. З автобусного нутра повiяло смертю й нiкотином. Водiй, голий до пояса i мокрий вiд задухи, витер пiт iз чола й крикнув:
– Ну шо, синок, iдеш?
– Їду, – вiдповiв я i ступив до салону.
Вiльних мiсць усерединi не було. Автобус був заселений сонною малорухливою публiкою. Були тут жiнки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макiяжем i довгими накладними нiгтями, були чоловiки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях i китайських кросiвках, були дiти в бейсболках та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках. І всi вони спали або намагалися заснути, тож уваги на мене нiхто не звернув. Над усiм цим розривалась iндiйська музика, трiскотлива, наче зграя колiбрi, що лiтала салоном, намагаючись вирватись iз солодкоi душогубки. Але музика нiкому не заважала. Я пройшов салоном, шукаючи вiльне мiсце, не знайшов, повернувся до водiя. Лобове скло перед ним було рясно обклеене православними iконками та завiшане барвистими сакральними штуками, якi, очевидно, не давали цiй машинi кiнцево розсипатись. Висiли тут плюшевi ведмедi й глинянi кiстяки з поламаними ребрами, намиста з пiвнячих голiв i вимпели «Манчестер Юнайтед», скотчем до скла прилiпленi були порнокартинки, портрети Сталiна й вiдксеренi зображення святого Франциска. А на панелi перед водiем припадали пилом подорожнi мапи, кiлька гастлерiв, якими вiн бив у салонi мух, лiхтарики, ножi зi слiдами кровi, яблука, з яких вилiзали хробаки, i маленькi дерев'янi iконки з ликами великомученикiв. Сам водiй вiдсапувався, вчепившись однiею рукою в кермо i тримаючи в iншiй велику пляшку з водою.
– Шо, синок, – спитав, – усе зайнято?
– Ага.
– Постiй зi мною, а то я теж засну. iм добре – попадали i сплять. А менi вiдповiдати.
– За що вiдповiдати?
– За товар, синок, за товар, – пояснив вiн менi як рiдному.
І переповiв печальнi речi. Були це комерсанти з Донбасу, цiлi родини дрiбних комерсантiв. Два днi тому вони завантажились у Харковi товаром – спортивними костюмами, китайськими кросiвками та iншим гiвном. І рушили додому. Але не встигли вiд'iхати вiд мiста, як автобус безнадiйно зламався, з ходовою, синок, з ходовою бiда, його ж останнiй раз ремонтували перед московською олiмпiадою! Першу нiч ночували на трасi. Водiй повзав, як вуж, мiж колесами, а дрiбнi комерсанти виставили пости, палили до ранку багаття й спiвали пiд гiтару. iм це навiть подобалось. На ранок водiй пiшов до ближчого села й привiв звiдти фермерiв на тракторi. Фермери вiдтягли iх на залiзничну станцiю в депо. Там вони провели наступний день i ще одну нiч. Комерсанти вперто не спали, оберiгаючи товар i спiваючи пiд гiтару, лише раз збiгали на вокзал купити бухла та новi струни. Водiй таки дав лад ходовiй, завантажив, як змiг, комерсантiв i продовжив гiркий шлях до рiдних териконiв. Натрапивши на скупчення коло мосту, не розгубився i, зробивши чималий гак, якимись обхiдними стежками, через старi кладки перебрався на лiвий берег. І тепер спинити його не могло вже нiщо. Вiн так i сказав.
Автобус виiхав на узгiр'я i важко закашлявся. Попереду лежала широка сонячна долина з салатовими кукурудзяними полями та золотими видолинками. Водiй рiшуче рушив уперед. Вимкнув двигун i розслабився. Автобус сповзав униз, мов снiгова лавина вiд необережних крикiв японських туристiв. Вiтер свистiв, черкаючись об теплi боки, жуки бились об лобове скло, нiби краплi травневого дощу, ми летiли вниз, набираючи швидкiсть, а навколо над нами лунали голоси iндiйських спiвакiв, вiщуючи довгу радiсть та безболiсну смерть. Скотившись на дно долини, автобус за iнерцiею вискочив на перший горбок, i тут водiй спробував увiмкнути двигун. Ікарус трусонуло, почувся рiзкий скрегiт залiза об залiзо, i машина зупинилась. Водiй розпачливо мовчав. Про щось питати його менi було незручно. Зрештою, вiн похилив голову на кермо i якось затих, час вiд часу здригаючись плечима. Спершу я подумав, що вiн плаче, по-своему це було зворушливо. Проте, прислухавшись, зрозумiв, що здригаеться вiн уже ввi снi. Всi решта пасажирiв iкаруса-привида теж спали. І нiхто навiть не думав охороняти товар. Я знову пройшов салоном i визирнув у вiкно. Вiтер легко торкався молодоi кукурудзи, тиша западала навколо, i сонце в'iдалося в долину, наче пляма жиру в полотно. Несподiвано хтось торкнувся моеi руки. Я озирнувся. В кiнцi салону були якiсь фiранки, темно-брунатнi й давно не пранi. Менi здавалося, що там, за фiранками, нiчого немае, що там стiна, ну або вiкно, або щось таке. Але звiдти висунулась рука i, легко вхопивши, потягла мене всередину. Я рушив уперед i, прослизнувши крiзь невидимий вхiд, опинився в невеликiй кiмнатцi. Був це такий собi чiлаут, мiсце для медитацiй та любовi, келiя, населена духами i тiнями. Стiни кiмнатки були завiшанi китайськими синтетичними килимами з дивними орнаментами та малюнками, на яких зображенi були сцени полювання на оленiв, чаювання та привiтання пiонерами Пекiна товариша Mao. Попiд стiнами стояли два невеличкi диванчики. І на цих диванчиках сидiли три мурини i одна муринка. І на муринах було якесь бiле спiдне, а на муринцi сiра спортивна бiлизна. Важкi намиста з черепами бовтались довкола ii шиi, а в волоссi замiсть гребеня стримiв нiж для розрiзання паперу. На колiнах у неi лежав термос. Очi муринiв хижо спалахували в сутiнках, i жовтуватi бiлки горiли в темрявi, наче бурштин. А муринка дивилась менi просто в очi й, не вiдпускаючи руки, спитала:
– Ти хто?
– А ти? – запитав я, вiдчуваючи тепло ii долонi та важкiсть срiбних перснiв на ii пальцях.
– Я Каролiна, – сказала вона й несподiвано прибрала руку. Один мурин, озираючись на мене, прошепотiв щось на вухо своему сусiду, i той коротко засмiявся. – Куди ти iдеш? – знову запитала Каролiна, розглядаючи мене в напiвтемрявi.
– Додому, – вiдповiв я.
– А хто тебе там чекае? – Вона витягла нiж зi своеi зачiски, й густе волосся розсипалось, ховаючи ii очi.
– Нiхто не чекае.
Каролiна теж засмiялась.
– Навiщо iхати туди, де тебе нiхто не чекае? – спитала вона, дiстаючи звiдкись гранат i розрiзаючи його навпiл.
– Яка рiзниця? – не зрозумiв я. – Просто давно там не був.
– Тримай, – вона простягла менi половину граната. – Що ти будеш робити там, де тебе нiхто не чекае?
– Я ненадовго. Завтра поiду назад.
– Ти так боiшся туди повертатись? – Каролiна знову засмiялась, присмоктуючись до своеi половини граната.
– З чого ти взяла?
– Ти ще не встиг приiхати, а вже збираешся назад. Ти боiшся.
– У мене справи, – пояснив я iй. – Не можу лишитись там надовше.
– Можеш, – сказала вона. – Якщо захочеш.
– Нi, – незадоволено повторив я, – не можу.
– Думаю, ти так швидко тiкаеш, оскiльки забув усе, що з тобою було. Коли згадаеш, тобi буде не так просто звiдти поiхати. Тримай.
І простягла менi горнятко, наливши туди щось iз термоса. Напiй пахнув корицею та валер'янкою. Я спробував. Смак був терпкий i гострий. Я випив усе. Мене вiдразу вирубало.
* * *
Навколо аеродрому лежали пшеничнi поля. Ближче до злiтноi смуги росли яскраво-ядучi квiти, над якими, мовби над трупами, тягуче зависали оси. Зранку сонце прогрiвало асфальт i сушило траву, що пробивалась крiзь бетоннi плити. Збоку, над будкою диспетчера, рвались на вiтрi полотнища прапорiв, далi, за будiвлею адмiнiстрацii, тяглись дерева, обплетенi павутиною i запаленi гострим ранковим свiтлом. У пшеничних полях ховались дивнi протяги, наче тварини, якi щоночi виходили з мороку на зеленi вогнi диспетчерськоi, а вранцi знову забрiдали мiж стебел i ховались вiд пекучого червневого сонця. Прогрiваючись, асфальт вiдбивав сонячне свiтло, заслiплюючи птахiв, що пролiтали над злiтною смугою. Бiля огорожi стояли бензовози, пара тягачiв i темнiли порожнi гаражi, з яких солодко тягло застояною водою та мастилом. За якийсь час з'являлись механiки, перевдягались у чорнi дiрявi комбiнезони й починали копатись у своiх машинах. Над аеродромом нависало небо раннього червня, розгорталось пiд вiтром, мов щойно випранi простирадла, лунко пiдiймалось i опадало вниз, торкаючись асфальту. В один i той самий час, близько восьмоi, в повiтрi з'являлось, поступово накочуючись i вивалюючись iз атмосферних глибин, натруджене торохтiння двигуна. Сам лiтак за сонцем ще не було видно, але тiнь його вже мчала пшеничними полями, розлякуючи птахiв та лисиць. Небесна поверхня розколювалась, як порцеляна, i, впевнено йдучи на посадку, вгорi, над стриженими головами механiкiв, гордо пролiтав старий-добрий АН-2, кукурудзяник-убивця, гордiсть радянськоi авiацii. Оглушуючи ранок своiм допотопним двигуном, вiн розвертався над сонним мiстечком, будячи його з легкого й примарного лiтнього сну. Пiлоти розглядали сiльськогосподарськi угiддя, поля, густо политi сонячним медом, свiжу зелень балок та залiзничних насипiв, золото рiчкового пiску й столове срiбло крейдяних узбереж. Мiсто лишалось позаду, з заводськими трубами та залiзницею, лiтак iшов на посадку, свiтло заливало кабiну й холодно сяяло на металi. Машина прокочувалась злiтною смугою, пiдстрибуючи тугими колесами на потрiсканому асфальтi. Пiлоти зiскакували на землю й допомагали вантажникам витягати великi брезентовi мiшки з обласною та республiканською пресою, листами та бандеролями, а вивантаживши, йшли до будiвель, лишивши лiтак нагрiватись на сонцi.
Ми з друзями жили по той бiк пшеничних полiв, на околицi, у бiлих панельних будинках, навколо яких росли високi сосни. Надвечiр ми вибирались зi свого району, брели пшеницею, ховаючись вiд випадкових автiвок, перебiжками рухались уздовж паркану, залягали в запиленiй травi й розглядали лiтальнi апарати. АН-2, з його суцiльнометалевим фюзеляжем i полотняною обшивкою крил, здавався нам потойбiчною машиною, на якiй прилетiли демони, аби пропалити небо над нами бензином i свинцем. Вiсники богiв сидiли в його нутрi, а потужний гвинт розбивав небесну кригу й гнав у потойбiччя тополиний пух. Ми повертались додому вже поночi, брели крiзь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авiацiю. Всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами.
Час вiд часу менi сняться авiатори. Кожного разу вони здiйснюють вимушену посадку десь посеред пшеничних полiв, iхнi лiтаки важко вганяються в густу пшеницю, полотняна обшивка лунко трiскае в червоному надвечiр'i, стебла пшеницi намотуються на шасi, i лiтальнi апарати намертво вгрузають у чорний пересохлий грунт. Пiлоти вивалюються з пекучих салонiв, падають у пшеницю, яка вiдразу ж обплiтае iм ноги, встають i намагаються щось розгледiти на обрii. Проте на обрii немае нiчого, крiм пшеничних полiв, вони тягнуться безкiнечно, i вирватись iз них – справа безнадiйна. Авiатори кидають своi апарати, що поступово охолоджуються у вечiрнiх сутiнках, i рухаються на захiд, за сонцем, що швидко згасае. Стебла високi й непролазнi, пiлоти важко пробивають собi шлях, продавлюють невидиму стiну перед собою, не маючи жодного шансу кудись вийти. На них шкiрянi шоломи з окулярами, на руках важкi рукавицi, а позаду них тягнуться розкритi парашути, якi вони чомусь не бажають вiдчепити, тягнучи за собою, нiби довгi й важкi крокодилячi хвости.
* * *
Прокинувся я вiд злагодженоi роботи двигуна. На диванах поруч зi мною спали трое муринiв, Каролiни не було. Я визирнув у салон. Було вже досить пiзно, праворуч за вiкном червоними спалахами розливалось вечiрне сонце. Котра година, цiкаво? Я пiдiйшов до одного з комерсантiв, що мирно спав, узяв його руку, подивився на годинник. Пiв на десяту. Чорт, подумав я, невже проспав? І пiшов до водiя. Той привiтався зi мною, як зi старим другом, не вiдриваючи очей вiд траси. Я подивився за вiкно. Десь зараз мав бути поворот, але якщо не повертати, а рухатись прямо, то за пару кiлометрiв буде саме те мiсце, куди менi потрiбно. Проте на поворотi водiй пригальмував.
