скачать книгу бесплатно
– Батя, ну що, – сказав я йому, – давай, пiдкинь мене до заправки. Тут пару кiлометрiв.
– Це на горi? – перепитав водiй.
– Ага.
– Коло вишки?
– Ну.
– Нi, – мовив вiн. – Ми повертаемо.
– Почекай, – почав я торгуватись. – У тебе там iз ходовою щось. А в мого брата майстерня. Вiн тобi капiтальний ремонт зробить.
– Синок, – сказав на це водiй твердо й переконливо. – Там мiсто. А нам до мiста не можна. У нас товар.
* * *
Я вийшов з автобуса. Сонце зайшло, вiдразу стало прохолодно. Натягнув куртку й рушив трасою. Хвилин за двадцять дiйшов до заправки. Поруч темнiли вiкна станцii техобслуговування. Свiтло нiде не горiло. Цiкаво, де Коча? – подумав я. Пiдiйшов до заправки. Всюди було темно й порожньо. На дверях станцii висiв замок. Вирiшив зачекати. Зайшов за будiвлю, там посеред трави i кущiв малини стояв вагончик, в якому жив Коча, за ним виднiлись кiлька старих розбитих автомобiлiв. Вагончик теж був зачинений. В сутiнках я пiдiйшов до вiдiрваноi кабiни камаза. Влiз досередини, скинув кросiвки. Угорi висiв мiсяць. Поруч охолоджувалась траса. Прямо передi мною, в долинi лежало мiсто, в якому я народився й вирiс. Я взяв рюкзак, поклав пiд голову i заснув.
2
Обережний i насторожений, болотно-чорного кольору пес скрадався у високiй травi. Пригинав хребта, намагався бути непомiченим. Тихо наближався, розгортаючи стебла бойовими лапами й заступаючи собою ранкове сонце. Вранiшнi променi золотили йому череп зi скляними очима, в яких уже вiдбивалося мое вiдображення. Зробив пружний крок, потiм ще один, завмер на мить i повiльно потягся до мене своею пикою. Очi його спалахнули голодним блиском, i трава за його спиною зiмкнулась смарагдовою хвилею, ховаючи в собi кривавий сонячний згусток. Я iнстинктивно викинув руку вперед, крiзь сон реагуючи на цей його порух.
– Гера, дружище!
Б'ючи ногами по м'ятому залiзу, я пiдiрвався.
– Гера! Друг! Приiхав! – Коча насувався, бажаючи дiстати мене, розмахував худими довгими руками, крутив голомозим черепом. Втiм, не мiг протиснутись крiзь вибите бортове скло кабiни, тому лише зблискував на вiдстанi великими окулярами, стоячи проти сонця, що вже встигло зiйти i тепер легко пiдiймалось на необхiдну йому висоту. – Ну, що ти тут лежиш! – похрипував вiн, тягнучись до мене своiми лапами. – Дружище!
Я спробував пiдвестись. Тiло пiсля спання на жорсткому сидiннi слухалось погано. Я пiдтягнув ноги, перехилився i випав просто Кочi в обiйми.
– Друг! – схоже, вiн був менi радий.
– Привiт, Коча, – вiдповiв я, i ми довго тиснули одне одному правицi, стукали по плечах i спинах кулаками, всiляко показуючи, як усе-таки здорово, що я провiв цю нiч у порожнiй кабiнi, а вiн мене пiсля цього розбудив о шостiй ранку.
– Давно приiхав? – запитав Коча, коли перша хвиля радостi спала. Спитав, утiм, не випускаючи моеi руки.
– Учора вночi, – вiдповiв я, намагаючись вирватись i нарештi взутись.
– Що ж ти не подзвонив? – Коча вiдпускати руку не збирався.
– Коча, сука ти, – я нарештi звiльнився й не знав тепер, куди подiти свою руку. – Я тобi два днi телефонував. Ти що слухавку не береш?
– Ти коли дзвонив? – перепитав Коча.
– Вдень, – я все-таки дiстав кросiвки з кабiни.
– Так я спав, – сказав вiн на це. – У мене зi сном останнi днi проблеми. Я вдень сплю, а вночi приходжу на роботу. Але вночi клiентiв немае. – Вiн затоптався на мiсцi й потягнув мене за собою. – А головне – у нас i телефон не працюе, вiдiмкнули за несплату. Я вчора в мiсто iздив, ось повернувся. Пiшли, я тобi все покажу.
* * *
І пiшов уперед. Я рушив слiдом. Оминув розбитий москвич зi спаленими колесами, якусь гору залiза, частини лiтакiв, холодильних камер i газових плит i вийшов слiдом за Кочею до бензоколонок. Заправка знаходилась метрiв за сто вiд траси, що тяглась у пiвнiчному напрямку. Внизу, кiлометрiв за два звiдси, в теплiй долинi лежало мiстечко, через яке, власне, траса й проходила. На пiвдень вiд останнiх мiських кварталiв, за територiею заводiв, починались поля, обриваючись по той бiк долини, а з пiвночi мiсто охоплювала рiка, протiкаючи з росiйськоi територii в бiк Донбасу. Лiвий берег ii був пологий, натомiсть уздовж правого тяглись високi крейдянi гори, верхiвки яких покритi були полином i тернами. На найвищiй горi, що висiла над мiстом, стримiла телевiзiйна вежа, помiтна з будь-якого мiсця в долинi. А вже поруч iз вежею, на сусiдньому пагорбi стояла автозаправка. Збудували ii десь у сiмдесятих. Тодi в мiстi з'явилась нафтобаза, i при нiй виникли двi заправки – одна на пiвденному виiздi з мiста, iнша – на пiвнiчному. В дев'яностих нафтобаза прогорiла, одна iз заправок теж, а ось ця, на харкiвськiй трасi, залишилась. Мiй брат устиг вписатися сюди ще на початку дев'яностих, коли нафтобаза доживала свого вiку, й перебрав цей бiзнес на себе. Сама заправка виглядала не кращим чином – чотири старi бензоколонки, будка з касовим апаратом, порожня щогла, на якiй при бажаннi можна було когось повiсити. Ще далi знаходилось холодне складське примiщення, нафаршироване залiзом – брат укладав грошi не в розвиток iнфраструктури, а в пiдвищення сервiсу, стягуючи звiдусюди рiзнi пристроi та механiзми, за допомогою яких мiг вiдремонтувати будь-що. Сам вiн жив у мiстi, приiздив сюди щоранку i спускався в долину аж поночi. Разом з ним працювала озвiрiла команда – Коча i Шура Травмований: iнженери-самородки, котрi врятували на своему вiку життя не однiй фурi, чим i пишались. Шура Травмований жив також десь у мiстi, а ось Коча власного помешкання був позбавлений, тому постiйно тусив на заправцi, ночуючи в будiвельному вагончику, обладнаному згiдно з усiма вимогами фен-шуя. Коло заправки облаштовано було асфальтований майданчик iз ремонтною ямою, вiддалiк, пiд липами, стояло кiлька вкопаних у землю залiзних столiв. За станцiею починалися балки та яблуневi сади, що тяглися вздовж крейдяних гiр, а на пiвнiч вiдкривався степ, з якого час вiд часу виiжджала гамiрна сiльськогосподарська технiка. За вагончиком утворилось звалище понiвеченоi технiки, стояли рештки розiбраних на шматки машин, громадились колеса. Збоку, в малинових кущах, ховалась кабiна з-пiд камаза, з якоi вiдкривалась панорама на залиту сонцем долину й беззахисне мiсто. Але йшлося не про iнфраструктуру i не про старi бензоколонки. Йшлося про розташування. Свого часу брат це добре зрозумiв, вибравши саме цю заправку. Рiч у тiм, що наступне мiсце, де був бензин, знаходилось кiлометрiв за 70 звiдси на пiвнiч, а сама траса пролягала через пiдозрiлi мiсця з вiдсутнiми органами влади та населення як такого. Навiть зони покриття на пiвнiч звiдси, здаеться, не було. Водii це знали, тому намагалися заправитись бензином у мого брата. Крiм того, тут працював Шура Травмований – кращий механiк у цих мiсцях, бог карданних валiв та ручних приводiв. Одним словом, жила була золота.
* * *
Бiля цегляноi будки, поруч iз бензоколонками, стояли два автомобiльнi крiсла, принесенi сюди для вiдпочинку. Крiсла були застеленi чорними шкiрами не вiдомих менi тварин, з них у рiзнi боки випирали пружини, а до одного крiсла прилаштовано було якийсь дивний важiль, цiлком можливо, що це була катапульта. Коча втомлено впав на крiсло з катапультою, дiстав своi папiроси i, запаливши, показав менi рукою – сiдай поруч, друзяко. Я так i зробив. Сонце нагрiвалось, мов камiння на березi, i небо парусиною пiдiймалося на вiтрi. Недiля, кiнець травня, кращий час для того, аби звiдси поiхати.
– Надовго? – з присвистом запитав Коча.
– Ввечерi назад, – вiдповiв я.
– Що так швидко? Лишайся на пару днiв. Будемо рибу ловити.
– Коча, де брат?
– Я ж тобi говорив. В Амстердамi.
– Чому вiн не сказав, що iде?
– Гер, я не знаю. Вiн i не збирався iхати. А от взяв усе кинув. Сказав, назад не приiде.
– У нього що – якiсь проблеми з бiзнесом були?
– Та якi проблеми, Германе? – загарячкував Коча. – Тут нi проблем, нi бiзнесу, так – сльози. Ти ж бачиш.
– Ну i що тепер робити?
– Не знаю. Роби, що хочеш.
Коча загасив недопалок i кинув до вiдра з написом «Палити заборонено». Пiдставив обличчя сонцю й затих. Чорт, подумав я, цiкаво, що в нього зараз у головi дiеться, що там у нього за мутки? Вiн же напевне щось приховуе, сидить тут i щось мутить.
* * *
Кочi було пiд п'ятдесят. Як на своi роки, був вiн жвавий, голомозий i соцiально невлаштовании. На головi його довкола лисини навсiбiч стримiли рештки колись розкiшноi шевелюри, я ii добре пам'ятав з дитинства. Кочу я взагалi пам'ятав з дитинства, пiсля батькiв, сусiдiв та родичiв це була перша жива iстота, яку я зафiксував у своiй свiдомостi. Потiм я пiдростав, а Коча старiшав. Жили ми в сусiднiх будинках, на новому районi, який весь час добудовувався, так що виростав я нiби на будмайданчику. В будинках жили переважно робiтники з невеличких навколишнiх заводiв – великих пiдприемств у мiстi не було, залiзничники, рiзна iнтелiгентська шлоiбень – вчителi, конторники, також вiйськовослужбовцi (мiй тато, наприклад), ну i комсомольськi кадри, перспективна молодь, так би мовити. Коча, наскiльки я пам'ятаю, пiдселився до нас пiзнiше, але на районi жив, здаеться, завжди. Вiн належав саме до перспективноi молодi, рiс без батькiв, уже в школi мав проблеми з правоохоронними органами, поступово стаючи грозою мiкрорайону. Мiкрорайон у сiмдесятi лише будувався, тому бурхлива юнiсть Кочi припала на iнтенсивний розвиток усiеi цiеi комунальноi iнфраструктури – Коча грабував новi гастрономи, виносив щойно вiдкритi кiоски з пресою, залiзав уночi до недобудованого загсу, загалом iшов у ногу з часом. Правоохороннi органи, виявивши повне безсилля, здали Кочу комсомолу на поруки. Комсомол чомусь вирiшив, що Коча не цiлком утрачений для комунiстичноi молодi кадр, i взявся його перековувати. Для початку влаштували його в петеу. Звiдти Коча на другий тиждень навчання винiс токарний верстат, i його змушенi були вiдрахувати. Потусивши на районi рiк чи пiвтора, загримiв до збройних сил. Служив у стройбатi пiд Житомиром, проте додому повернувся з наколками ВДВ. Це був його зоряний час. По району Коча ходив у погонах i бив усiх, кого не пiзнавав. Ми, пацани, Кочею захоплювались, вiн був для нас поганим прикладом. Комсомол зробив останню жалюгiдну спробу поборотись за Кочину душу й подарував йому однокiмнатну квартиру в сусiдньому з нами будинку. Коча в'iхав i вiдразу ж влаштував у себе вдома гнiздо розпусти. Через його квартиру на початку вiсiмдесятих пройшла вся прогресивна молодь району – хлопчики тут набували мужностi, дiвчатка – досвiду. Сам Коча все бiльше пив, i розпад краiни пройшов поза його увагою. Наприкiнцi вiсiмдесятих, коли в мiстi з'явився серiйний убивця, влада та правоохороннi органи пiдозрювали в цьому Кочу. Проте арештувати його не наважувались, оскiльки просто боялись. Сусiди теж були переконанi, що це Коча гвалтуе зоряними запашними ночами працiвниць молокозаводу, протинаючи iх потiм гострим металевим предметом. Чоловiки його за це поважали, жiнкам вiн подобався. На початку дев'яностих, оскiльки комсомолу вже не було, справу в своi руки знову мусили взяти правоохороннi органи. Одного разу, перебуваючи в тривалому веселому загулi, Коча пiдпалив рекламний щит щойно утвореного акцiонерного товариства, що й стало останньою краплею народного терпiння. Взяли його у власнiй квартирi. Коли виводили надвiр, зiбралась невелика демонстрацiя. Ми, вже дорослi чуваки, були за Кочу. Проте нас нiхто не слухав. Дали йому рiк. Вiдсидiв вiн десь на Донбасi й зiйшовся на зонi з якимись мормонами. Тi передавали Кочi свою лiтературу, а також – на його прохання – одеколон та папiроси. За рiк вiн вiдкинувся i повернувся додому героем. За якийсь час мормони приiхали по його душу. Були це три молодих активiсти, в дешевих, проте акуратних костюмах. Коча впустив iх до себе, вислухав, дiстав з канапи дробовика i загнав мормонiв до ванноi. Тримав iх там два днi. На третiй день необачно вирiшив помитись, вiдчинив дверi ванноi, й мормони вирвались на волю. Прибiгши в мiлiцiю, спробували подати заяву, проте мiлiцiонери зважено вирiшили, що простiше буде iзолювати саме мормонiв, i зачинили iх у камерi для з'ясування особи. Наступнi пару рокiв Коча марно намагався взятись за розум, тричi розлучався, причому з тiею-таки жiнкою. Але особисте життя в нього вiдверто не складалось, i Коча далi прощався з молодiстю. Простився десь наприкiнцi дев'яностих, потрапивши до лiкарнi з вiдкушеним пальцем i пробитим животом. Палець йому пiд час сварки вiдкусила дружина, а ось хто при цьому пробив живiт, Коча не признавався. Десь тодi йому почав допомагати мiй брат, вiн час вiд часу пiдкидав Кочi роботу, давав грошi, взагалi пiдтримував. Щось там у них iз Кочею було ще в минулому життi, якась iсторiя, брат пару разiв про неi натяками згадував, проте розповiдати не хотiв, просто говорив, що Кочi можна довiряти, вiн не пiдведе в разi чого. Кiлька рокiв тому Кочу з його квартири вигнали цигани, i вiн переiхав сюди, на заправку. Жив у вагончику, вiв спокiйне розмiрене життя, минуле згадував iз ностальгiею, проте повертатись до своеi квартири не хотiв. Виглядав строкато, лисина його мала нiжно-рожевий вiдтiнок, а окуляри робили схожим на божевiльного хiмiка, який щойно винайшов альтернативний, екологiчно чистий кокаiн i тут-таки поставив на собi дослiди. І дослiди цi дали позитивний результат. Ходив у помаранчевому комбiнезонi й розбитих вiйськових черевиках, у нього взагалi було багато шмаття з армiйських секонд-хендiв, мав навiть армiйськi iмпортнi шкарпетки – на правiй було написано «R», на лiвiй – «L», щоби не плутатись. Зап'ястя в нього були обмотанi хусточками й кривавими бинтами, обличчя i руки весь час були чи то подряпанi, чи то порiзанi, i загалом зовнiшнiй вигляд у нього був такий, нiби вiн iв пiцу руками.
* * *
І ось тепер вiн грiвся на сонцi, говорячи щось непереконливе.
– Ясно, – сказав я йому, – не хочеш говорити – не говори. А хто у вас бухгалтерiею займався?
– Бухгалтерiею? – Коча розплющив очi. – Навiщо тобi бухгалтерiя?
– Хочу дiзнатись, скiльки у вас бабла.
– Ага, Гера, бабла у нас до хуя, – нервово засмiявся Коча. І додав: – Тобi з Ольгою поговорити треба. Юра, брат твiй, iз нею працював. У неi фiрма в мiстi.
– Це що – тьолка його?
– Яка тьолка?! – образився Коча. – Я ж кажу – Юра з нею мав справи.
– А де в неi офiс?
– Ти що – прямо зараз хочеш до неi пiти?
– Ну не сидiти ж менi тут iз тобою.
– Сьогоднi недiля, Гер, дружище, вихiдний.
– А завтра?
– Що завтра?
– Завтра вона працюе?
– Не знаю, мабуть.
– Ладно, Коча, ти займайся клiентами, – сказав я, озираючи порожню трасу. – А я спати хочу.
– Іди до вагончика, – сказав на це Коча. – І спи.
* * *
Свiтло пробивалось крiзь штору, наповнюючи примiщення плямами й сонячним пилом. Гарячi смуги тяглись пiдлогою, нiби розсипана мука. Над дверима прикрiплено було якiсь саморобнi лаштунки, зробленi з бобiнноi плiвки. Видно, Коча довго над ними працював. Я зайшов, не зачиняючи за собою дверей, i роззирнувся довкола. Протяги торкались плiвки, й та легко шарудiла, мов кукурудзяне листя. Пiд стiнами стояли двi продавленi канапи, праворуч було облаштовано кухню, з плитою, древнiм холодильником та рiзним начинням на стiнах, а лiворуч, у кутку, стояв письмовий стiл, завалений пiдозрiлим смiттям, копатися в якому менi не хотiлося. І над усiм цим стояв дивний запах. Я був упевнений, що в примiщеннi, де живе друг Коча, мало би смердiти. Чим? Та чим завгодно – кров'ю, спермою, бензином, урештi-решт. Проте у вагончику пахло добре влаштованим чоловiчим побутом, це такий дивний запах, вiн завжди стоiть у помешканнях, де живуть удiвцi, але як би це вiрно сказати – задоволенi собою вдiвцi, у яких усе гаразд iз самооцiнкою. Ось у Кочi з самооцiнкою було, очевидно, все гаразд, – подумав я, падаючи на канапу, котра здалась менi менш продавленою та бiльш прибраною. Впав, стягнув iз нiг кросiвки i раптом вiдчув помороченiсть усiеi цiеi подорожi з переiздами, зупинками, попутниками, згадав про Каролiну та ii солодкий напiй, про чорне небо над малиновими хащами й вiдчуття залiза, на якому спиш. Весь цей ранок якось дивно не мiг нiчим завершитись, нiби щось розладналось у механiзмах, якими я керувався. Щось не складалось. Я мовби стояв у просторому примiщеннi, до якого запустили якихось не вiдомих менi людей, а пiсля цього вимкнули свiтло. І хоч примiщення було менi знайомим, присутнiсть цих чужих людей, котрi стояли поруч i мовчали, щось вiд мене приховуючи, насторожувала. Ладно, подумав я, вже засинаючи, – в разi чого завжди можна поiхати додому.
Стiна над канапою залiплена була фотокартками, вирiзками з журналiв та кольоровими картинками. Коча, наче манiяк, густо понаклеював тут фрагменти облич, контури тiл, пошматованi натовпи, з яких виривались чиiсь очi й уста, були це радiснi колажi, так наче вiн довго клеiв один до одного уривки рiзних iсторiй, вирiзки з випадкових видань, просто паперовий папiр, серед якого можна було розрiзнити етикетки з-пiд алкоголю та полiтичнi листiвки, фото з журналiв мод i чорно-бiлi порнокартки, футбольнi календарики й чиесь водiйське посвiдчення. Здалеку з цього всього витворювався химерний вiзерунок, мовби хтось довго знущався над фотопшалерами. Зблизька в очi кидалось безлiч деталей: пожовклий папiр газетних вирiзок, виколотi очi манекенниць, свiжорозлитий клей i темно-багрянi краплi полуничного джему, схожi на загуслий лак для нiгтiв. І все це поеднувало якесь спiльне тло, глиняно-салатове наповнення, дрiбно покреслене лiтерами i знаками, ламаними лiнiями й кольоровими перепадами. Я довго придивлявся, але не мiг зрозумiти, в чому тут рiч. Зрештою, пiдчепив пальцем дембельський портрет Кочi й, потягнувши на себе, вiдiрвав. Пiд фото знаходилась велика лiтера С. Це була карта. Скорiше за все, Радянського Союзу, i скорiше за все, географiчна: суглинок – це Карпати, Кавказ i Монголiя, салат – тайга i Прикаспiйська низовина, там, де суглинок тверднув, беручись крейдяною сухiстю, – мали бути пустелi. Тихий океан був темно-синiй, Пiвнiчний – блакитно-слюдяний. На мiсцi Пiвнiчного полюса висiла гола баба з вiдрiзаною головою. Гурток юних краезнавцiв. Я провалився в тишу.
* * *
Прокинувся я вiд чиiхось голосiв, i голоси менi вiдразу не сподобались. Швидко зiскочив iз канапи, вийшов надвiр. Голоси лунали вiд заправки, кричало вiдразу кiлька чоловiк, я впiзнав лише переляканий голос Кочi.
Коло будки на крiслах сидiли розкинувшись два чуваки в пiджаках i джинсах. Один був iз краваткою, iнший – схоже, головний – iз розстебнутим комiрцем, один у кросiвках, iнший, головний – у шкiряних черевиках. Третiй чувак, у джинсах та адiдасiвськiи куртцi, тримав Кочу за шкiрки i час вiд часу сильно ним струшував. Коча щось заперечливо скрикував, чуваки на крiслах починали смiятись. Ага, подумав я, i ступив уперед.
– Ей, – покликав, – шо за дiла?
В'iбу першого, подумав, а там у разi чого втечу. Тiльки з Кочею що робити?
Чувак вiд несподiванки випустив Кочу, той упав на асфальт. Двое на крiслах незадоволено подивились у мiй бiк.
– Шо за хуйня? – сказав я, уважно пiдбираючи слова.
– А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу.
– А ти? – запитав я його.
– Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидiв коло нього на асфальтi й розтирав шию. – Хто це?
– Це Герман, – сказав йому Коча, – Юрiка брат. Власник.
– Власник? – перепитав старший i повiльно пiдвiвся. Другий, у краватцi, пiдвiвся слiдом за ним.
– Власник, – пiдтвердив Коча.
– Як це власник? – не зрозумiв головний. – А Юрiк?
– А Юрiка немае, – пояснив Коча.
– Ну i де вiн? – незадоволено перепитав головний.
– На курсах, – сказав я, – пiдвищення квалiфiкацii.
Боковим зором я помiтив, що вiд траси звертае легковик, вся надiя була на нього.
– І коли вiн повернеться? – головний теж побачив легковик i говорив усе менш упевнено.
– А ось пiдвищить квалiфiкацiю, – сказав я йому, – i повернеться. А шо за дiла?
Легковик вискочив на майданчик перед заправкою i, протяжно заскрипiвши, пригальмував. Курява спала, i з машини вилiз Травмований. Окинув недобрим поглядом компанiю й рушив до нас. Пiдiйшовши до будки, зупинився, нiчого не говорячи, але уважно за всiм слiдкуючи.
– Так шо за дiла? – перепитав я про всяк випадок.
– Бензин бодяжите, – зi злiстю в голосi вiдповiв головний.
– Розберемось, – пообiцяв я йому.
– Розбирайтесь, – незадоволено погодився головний i рушив до джипа, що стояв вiддалiк. Двое iнших рушили слiдом. Той, котрий тримав Кочу, замахнувся, аби ще раз його копнути, але наткнувся поглядом на Травмованого й вiдiйшов.
За джипом тягся слiд по асфальту. Мабуть, приiхавши, вони рiзко гальмували. До бензоколонок слiд не вiв. Схоже, нiхто тут i не думав заправлятись. Чуваки сiли, дали по газах i помчали в бiк траси. Коча пiдвiвся й почав обтрушуватись.
– Хто це? – запитав я його.
– Шпана, – нервово вiдповiв Коча. – Кукурудзянi королi.
– Що хотiли?
– Нiчого не хотiли, – Коча одягнув окуляри i, прослизнувши повз мене, зник за рогом будiвлi.
– Привiт, Германе, – пiдiйшов Травмований i потиснув руку.
– Привiт. Що тут у вас?
– Сам бачиш, – вiн кивнув головою в бiк траси. – Ще й брат твiй поiхав.
– А чого поiхав?
– А звiдки я знаю, – рiзко вiдповiв Травмований. – Думаю, заiбався вiд усього, ось i поiхав. Я теж поiду. Ось дороблю карбюратор одному хую з Краматорська i поiду. Аякже, – Травмований похмуро подивився навколо, але, не побачивши нiкого, кого б це стосувалось, повернувся й пiшов у гараж.
* * *
