Ворошиловград

скачать книгу бесплатно

Ворошиловград
Сергей Жадан

Одного разу ти дiзнаешся, що твiй брат зник у невiдомому напрямку, приятелi займаються фiнансовими аферами, а бiзнес намагаються перекупити представники незрозумiлих структур. Реальнiсть виявляеться хисткою та зникомою, життя робить крок убiк, i ти несподiвано опиняешся помiж своiм минулим, де на тебе чекають друзi, й майбутнiм, де на тебе чекають вороги.

«Ворошиловград» – роман жорсткий, меланхолiйний та реалiстичний. Наскiльки взагалi реалiстичним може бути соцреалiзм.

Вони приходять i забирають у тебе все, що тобi належить. Вони позбавляють тебе твоеi свободи й твоеi територii. Вони забирають у тебе твое минуле i твою пам’ять. І все, що ти можеш iм протиставити – це свою любов i свою ненависть. Ну, i своi кримiнальнi навички.

Сергiй Жадан

Ворошиловград

Частина перша

1

Телефони iснують, аби повiдомляти ними рiзнi неприемностi. Телефоннi голоси звучать холодно й офiцiйно, офiцiйним голосом простiше переказувати поганi новини. Я знаю, про що говорю. Все життя я боровся з телефонними апаратами, хоча й без особливого успiху. Телефонiсти всього свiту далi вiдслiдковують розмови, виписуючи собi на картки найбiльш важливi слова та вирази, а в готельних номерах лежать збiрники псалмiв i телефоннi довiдники – все, що необхiдно, аби не втратити вiру.

Я спав в одязi. В джинсах i розтягнутiй футболцi. Прокинувшись, ходив кiмнатою, перевертав порожнi пляшки з-пiд лимонаду, склянки, банки й попiльницi, залитi соусом тарiлки, взуття, злiсно давив босими ногами яблука, фiсташки й жирнi фiнiки, схожi на тарганiв. Коли винаймаеш помешкання i живеш серед чужих меблiв, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома рiзний мотлох, мов перекупник, ховав пiд канапою грамофоннi платiвки й хокейнi ключки, кимось залишений жiночий одяг i десь вiднайденi великi залiзнi дорожнi знаки. Я не мiг нiчого викинути, оскiльки не знав, що з цього всього належить менi, а що е чужою власнiстю. Але з першого дня, вiд тiеi митi, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на пiдлозi серед кiмнати, викликаючи ненависть своiм голосом i своiм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кiмнати i нав'язливим трiскотом повiдомляв, що я комусь потрiбен.

Ось i тепер хтось телефонував. Четвер, п'ята ранку. Я вилiз з-пiд ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвiр'i було тихо i порожньо. Через боковi дверi банку вийшов охоронець, влаштувавши собi ранковий перекур. Коли тобi телефонують о п'ятiй ранку, нiчого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, пiдняв слухавку. Так усе й почалось.

– Дружище, – я вiдразу впiзнав Кочу. Вiн мав прокурений голос, так нiби замiсть легень йому вмонтовано було старi пропаленi динамiки. – Гера, друг, не спиш? – Динамiки хрипiли й випльовували приголоснi. П'ята ранку, четвер. – Алло, Гера.

– Алло, – сказав я.

– Друг, – додав низьких частот Коча, – Гера.

– Коча, п'ята ранку, що ти хочеш?

– Гер, послухай, – Коча перейшов на довiрливий свист, – я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я нiч не спав, поняв? Учора брат твiй телефонував.

– Ну?

– Коротше, вiн поiхав, Германе, – тривожно зависло по той бiк Кочине дихання.

– Далеко? – складно було звикнути до цих його голосових перепадiв.

– Далеко, Германе, – увiмкнувся Коча. Коли вiн починав нове речення, голос його фонив. – Чи то в Берлiн, чи то в Амстердам, я так i не зрозумiв.

– Може, через Берлiн в Амстердам?

– Може, й так, Гер, може, й так, – захрипiв Коча.

– А коли повернеться? – я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що вiн просто повiдомляе сiмейнi новини.

– По ходу, Гера, нiколи, – слухавка знову зафонила.

– Коли?

– Нiколи, Гер, нiколи. Вiн назавжди поiхав. Учора дзвонив, просив тобi сказати.

– Як назавжди? – не зрозумiв я. – У вас там усе нормально?

– Да, нормально, друг, – Коча зiрвався на високi ноти, – все нормально. От тiльки брат твiй кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гер, уже старий, сам я не потягну.

– Як кинув? – я не мiг зрозумiти. – Що вiн сказав?

– Сказав, що в Амстердамi, просив зателефонувати тобi. Сказав, що не повернеться.

– А заправка?

– А заправка, Гер, по ходу на менi. Тiльки я, – Коча знову додав до свого хрипiння довiрливостi, – не потягну. Проблеми у мене зi сном. Бачиш, п'ята ранку, а я не сплю.

– А давно вiн поiхав? – перебив я.

– Да вже тиждень, – повiдомив Коча. – Я думав, ти знаеш. А тут така от шняга виходить.

– А що, вiн менi нiчого не сказав?

– Я не знаю, Гер, не знаю, дружище. Вiн нiкому нiчого не сказав, просто взяв i увалив. Може, хотiв, щоби нiхто не знав.

– Про що не знав?

– Про те, що вiн увалюе, – пояснив Коча.

– А кому яке дiло до нього?

– Ну, не знаю, Гер, – закрутив голосом Коча, – не знаю.

– Коча, що там у вас сталось?

– Гер, ти ж мене знаеш, – зашипiв Коча, – я в його бiзнес не лiз. Вiн менi не пояснював. Просто взяв i увалив. А я, дружище, сам не потягну. Ти би приiхав сюди, на мiсцi розiбрався, а?

– В чому розiбрався?

– Ну, я не знаю, може, вiн тобi щось говорив.

– Коча, я не бачив його пiвроку.

– Ну, я не знаю, – зовсiм розгубився Коча. – Гер, дружище, ти приiдь, бо я сам ну нiяк, ти правильно мене зрозумiй.

– Коча, що ти крутиш? – запитав я нарештi. – Скажи нормально, що там у вас сталось.

– Да все нормально, Гер, – Коча закашлявся, – все нормальок. Коротше, я тобi сказав, а ти вже дивись. А я пiшов, у мене клiенти. Давай, дружище, давай. – Коча кинув слухавку.

Клiенти у нього, подумав я. О п'ятiй ранку.

* * *

Ми винаймали двi кiмнати в старiй виселенiй комуналцi, в самому центрi, в тихому дворi, засадженому липами. Льолiк займав прохiдну кiмнату, ближче до коридора, я жив у дальнiй, з якоi був вихiд на балкон. Решта кiмнат комуналки були наглухо зачиненi. Що ховалося за дверима – нiхто не знав. Кiмнати нам здавав старий запеклий пенсiонер, колишнiй iнкасатор Федiр Михайлович. Я його називав Достоевським. У дев'яностих вони з дружиною вирiшили виiхати в емiграцiю, i Федiр Михайлович виправив собi паспорт. Але, отримавши на руки новi документи, раптом передумав кудись iхати, вирiшивши, що саме тепер час починати нове життя. Так що до емiграцii дружина поiхала сама, а вiн залишився в Харковi нiбито стерегти квартиру. Вiдчувши свободу, Федiр Михайлович здав кiмнати нам, а сам переховувався десь на конспiративних квартирах. Кухня, коридори i навiть ванна цього напiвзруйнованого помешкання були забитi довоенними меблями, потрiпаними книгами та стосами журналу «Огонек». На столах, стiльцях i просто на пiдлозi було звалено посуд та кольорове дрантя, до якого Федiр Михайлович ставився нiжно i викидати не дозволяв. Ми не викидали, тож до чужого мотлоху додався ще й наш. Шафки, полицi й шухляди столу на кухнi були заставленi темними пляшками та слоiками, в яких спалахували олiя та мед, оцет i червоне вино, що в ньому ми гасили недопалки. Столом перекочувались волоськi горiхи й мiднi монети, пивнi корки й гудзики вiд армiйських шинель, з люстри звисали старi краватки Федора Михайловича. Ми з розумiнням ставились до нашого господаря та його пiратських скарбiв, до порцелянових фiгурок Ленiна, важких виделок iз фальшивого срiбла, запилених штор, крiзь якi пробивалось, розганяючи кiмнатою пил та протяги, жовте, нiби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухнi, ми читали написи на стiнах, зробленi Федором Михайловичем, якiсь номери телефонiв, адреси, схеми автобусних маршрутiв, намальованi хiмiчним олiвцем просто на шпалерах, розглядали вирiзки з календарiв та фотопортрети невiдомих родичiв, пришпиленi ним до стiни кнопками. Родичi виглядали строго й урочисто, на вiдмiну вiд самого Федора Михайловича, котрий час вiд часу теж забрiдав до свого теплого гнiзда, в рипучих босонiжках i пiжонському кепарi, збирав за нами порожнi пляшки i, отримавши бабки за черговий мiсяць, зникав на подвiр'i мiж лип. Був травень, трималась тепла погода, подвiр'я заростало травою. Інодi, вночi, з вулицi заходили настороженi пари й кохались на лавцi, застеленiй старими килимками. Інодi, пiд ранок, до лавки приходили охоронцi з банку, сидiли й забивали довгi, як травневi свiтанки, косяки. Вдень забiгали вуличнi пси, обнюхували всi цi слiди любовi й заклопотано вибiгали назад – на центральнi вулицi мiста. Сонце пiдiймалось якраз над нашим будинком.

* * *

Коли я вийшов на кухню, Льолiк уже терся коло холодильника в своему костюмi – темному пiджаку, сiрiй краватцi та безрозмiрних штанях, що висiли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я вiдкрив холодильник, дбайливо оглянув порожнi полицi.

– Привiт, – я упав на стiлець, Льолiк незадоволено сiв напроти, не випускаючи з рук пакет iз молоком. – Тут така справа, давай до брата мого з'iздимо.

– Для чого? – не зрозумiв вiн.

– Просто так. Подивитись хочу.

– А що з твоiм братом, проблеми якiсь?

– Та нi, все з ним нормально. Вiн в Амстердамi.

– Так ти в Амстердам хочеш до нього з'iздити?

– Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихiдних?

– Не знаю, – завагався Льолiк, – я на вихiдних збирався машину на станцiю вiдiгнати.

– Так мiй брат i працюе на станцii. Поiхали.

– Ну, не знаю, – невпевнено вiдповiв Льолiк. – Краще поговори з ним по телефону. – І допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запiзнюемось.

* * *

Удень я кiлька разiв телефонував братовi. Слухав довгi гудки. Нiхто не вiдповiдав. По обiдi зателефонував Кочi. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумiнг. Але Коча мае бути на робочому мiсцi. Набрав ще раз, знову без результату. Ввечерi зателефонував батькам. Слухавку взяла мама. Привiт, – сказав я, – брат не дзвонив? Нi, – вiдповiла вона, – а що? Та так, просто, – вiдповiв я i заговорив про щось iнше.

* * *

Наступного ранку в офiсi знову пiдiйшов до Льолiка.

– Льолiк, – сказав, – ну як, iдемо?

– Та ну, – занив той, – ну ти що, машина стара, ще заламаеться по дорозi.

– Льолiк, – почав тиснути я, – брат зробить твоiй машинi капiтальний ремонт. Давай виручай. Не iхати ж менi електричками.

– Ну, не знаю. А робота?

– Завтра вихiдний, не вийобуйся.

– Не знаю, – знову сказав Льолiк, – потрiбно поговорити з Борею. Якщо вiн нiчим не пiдпряже…

– Пiшли поговоримо, – сказав я i потягнув його в сусiднiй кабiнет.

Боря i Льоша – Болiк i Льолiк – були двоюрiдними братами. Я знав iх з унiверситету, ми разом закiнчували iсторичне вiддiлення. Мiж собою вони були несхожi – Боря виглядав мажористо, був худий i пiдстрижений, носив контактнi лiнзи й навiть, здаеться, робив манiкюр. Льоша, натомiсть, був мiцно збитий i дещо пригальмований. Носив недорогий офiсний одяг, стригся рiдко, грошей на контактнi лiнзи йому було шкода, тому носив окуляри в металевiй оправi. Боря виглядав бiльш доглянуто, Льоша – бiльш надiйно. Боря був старший на пiвроку i вiдчував вiдповiдальнiсть за брата, певний братнiй комплекс. Був вiн iз порядноi родини, його тато працював у комсомолi, потiм робив кар'еру в якiйсь партii, був головою районноi адмiнiстрацii, ходив в опозицiю. Останнi роки займав посаду при губернаторi. Льоша, натомiсть, був iз простоi сiм'i – його мама працювала вчителькою, а тато шабашив десь у Росii, ще з 80-х. Жили вони пiд Харковом, у невеликому мiстечку, так що Льолiк був бiдним родичем, i всi його за це любили, як йому здавалось. Пiсля унiверситету Боря вiдразу ж вписався в батькiвський бiзнес, а ми з Льолiком намагалися самостiйно стати на ноги. Працювали в рекламнiй агенцii, в газетi безкоштовних оголошень, в прес-секретарiатi Конгресу нацiоналiстiв i навiть у власнiй букмекерськiй конторi, котра накрилась на другий мiсяць свого iснування. Кiлька рокiв тому Боря, переживаючи за наше животiння i пам'ятаючи про безтурботну студентську юнiсть, запросив нас працювати з ним, в адмiнiстрацii. Його тато зареестрував пiд нього кiлька молодiжних органiзацiй, через якi переводились рiзнi гранти й вiдмивались невеликi, проте регулярнi суми грошей. Так що ми працювали разом. Робота в нас була дивна й непередбачувана. Ми редагували чиiсь промови, вели семiнари для молодих лiдерiв, проводили тренiнги для спостерiгачiв на виборах, складали полiтичнi програми для нових партiй, рубали дрова на дачi Болiкового тата, ходили на телевiзiйнi ток-шоу захищати демократичний вибiр i вiдмивали, вiдмивали, вiдмивали бабло, котре проходило через нашi рахунки. На моiй вiзитiвцi було написано «незалежний експерт». За рiк такоi роботи я купив собi наворочений комп'ютер, а Льолiк – побитий фольксваген. Квартиру ми винаймали з Льолiком разом. Боря часто приходив до нас у гостi, сiдав у моiй кiмнатi на пiдлогу, брав до рук телефон i телефонував проституткам. Нормальний корпоративний дух, одним словом. Льолiк брата не любив. Та й мене, здаеться, теж. Але ми з ним уже кiлька рокiв жили в сусiднiх кiмнатах, так що стосунки нашi були рiвними i навiть довiрливими. Я постiйно позичав у нього одяг, вiн у мене – грошi. Рiзниця була в тому, що одяг я завжди повертав. Останнi мiсяцi вони з братом щось мутили, якийсь новий родинний бiзнес, в який я не лiз, оскiльки грошi були партiйнi, i чим це мало закiнчитись – нiхто не знав. Я тримав подалi вiд них заощадження, пачку баксiв, зберiгаючи ii на книжковiй полицi помiж сторiнками Гегеля. Загалом, я iм довiряв, хоча й розумiв, що час шукати собi нормальну роботу.

* * *

Боря сидiв у себе й працював з документами. На столi перед ним лежали папки з результатами якихось соцiологiчних опитувань. Побачивши нас, вiдкрив на монiторi сайт обладмiнiстрацii.

– Ага, ви, – сказав бадьоро, як i належить керiвнику. – Ну, що? – запитав. – Як справи?

– Боря, – почав я, – ми до брата мого хочемо з'iздити. Ти його знаеш, да?

– Знаю, – вiдповiв Болiк i став уважно оглядати своi нiгтi.

– У нас завтра нiчого немае?

Болiк подумав, знову подивився на нiгтi, рвучко прибрав руки за спину.

– Завтра вихiдний, – вiдповiв.

– Значить, поiхали, – сказав я Льошi й повернувся до дверей.

– Почекайте, – раптом зупинив мене Болiк. – Я теж з вами поiду.

– Думаеш? – недовiрливо перепитав я.

Везти його з собою не хотiлось. Льолiк теж, наскiльки можна було помiтити, напружився.

– Так, – пiдтвердив Болiк, – поiдемо разом. Ви ж не проти?

Льолiк незадоволено мовчав.

– Боря, – запитав я його, – а тобi для чого iхати?

– Просто так, – вiдповiв Болiк. – Я не буду заважати.

Льолiка, схоже, напружувала необхiднiсть iхати кудись iз братом, який його щiльно контролював i не хотiв вiдпускати вiд себе нi на мить.

– Але ми рано виiжджаемо, – спробував вiдбитись я, – десь о п'ятiй.

– О п'ятiй? – перепитав Льолiк.

– О п'ятiй! – вигукнув Болiк.

– О п'ятiй, – повторив я i пiшов до дверей.

Зрештою, подумав, хай самi мiж собою розбираються.

* * *

Вдень я знову телефонував Кочi. Нiхто не вiдповiдав. Може, вiн помер, – подумав я. Причому подумав iз надiею.

* * *