скачать книгу бесплатно
Молодцi пiшли, та зараз у конюшню. Як узяли вони iздити на тому коневi, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бiгав, бiгав той кiнь, а далi й став. Молодцi його й одвели на конюшню.
От уранцi змiй покликав Івана та й каже:
– Ну, тепер же приходь до мене увечерi!
Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:
– Як пiдеш, Іване, до батька, то вiн тепер тебе задушить! Треба тiкати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зiбрались скорiше та й пiшли.
Ідуть та й iдуть. Коли це щось застугонiло. Притулила змiева дочка вухо до землi та й каже:
– Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змiева дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибiгли слуги на конях до пшеницi та й питають Івана-сторожа:
– Чи не бачив, не бiгли сюди двое – дiвчина й парубок?
Іван i каже:
– Нi, бачив, бiгли тодi, як сiялась оця пшениця.
Слуги й поiхали додому, а змiй i питае:
– Що, не нагнали?
– Не нагнали.
– А не бачили нiкого?
– Нi, бачили сторожа, стерiг пшеницю.
– Ото ж воно й есть! Треба б тiльки найбiльший колосок пшеницi зiрвати, то б ви взяли ii за голову!
От змiй послав i вдруге. А Іван та змiева дочка знов пiшли. Ідуть та й iдуть, коли щось застугонiло. Дочка притулила вухо до землi та й каже:
– Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.
І стала дочка церковкою, а Іван попом, i став служити пiп. Приiздять слуги та й питають у попа, чи не бачив вiн, не бiгли сюди парубок та дiвчина. Пiп i каже, що бачив тодi, як будувалась ця церква. Слуги й поiхали назад. Приiздять додому, а змiй i пита:
– Не догнали?
– Нi!
– А не бачили нiкого?
– Бачили церкву, а в церквi попа.
– То ж i вони!
От iзлiз тодi змiй на хату та як крикне:
– Подайте менi вила!
Подали змiевi вила. От вiн пiдiпер одним кiнцем вiю, глянув та й каже:
– О, где дожену!
Та зараз i побiг. А дочка притулила вухо до землi та й каже:
– Тепер ми пропали – за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змiй пить воду, то ти й одрубай голову!
I стала вона криницею, а Іван козаком iз шаблею. Прибiг змiй до козака та й пита, чи не бачив вiн: не бiгли дiвчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змiй тiльки глянув, то зараз i догадався та й каже козаковi:
– Дай же менi води напиться!
– Не можна, з цiеi криницi тiльки отаман п'е воду.
А змiй не слуха та зараз i нахилився до криницi, то Іван його й убив.
Тодi криниця стала знов змiевою дочкою, а козак Іваном. Приiхали вони додому i згуляли весiлля.
Морський цар
Про купця, його сина i морського царя
Був багатий вельми купець. Поiхав якось вiн на кiлька лiт у чужий край: своi товари продати, заморських накупити. Залишив дома сiм'ю – батька, матiр i молоду жiнку. А того й не вiдав, що була вона саме в тяжi.
Довго чи недовго пробував купець у заморськiй сторонi, розпродав своi товари. Сiв на корабель i пливе додому. Пливе вiн день, пливе другий, а на третiй – зупинився корабель серед моря. Що вже не робили слуги, як не рятувалися, а корабель – анi з мiсця. Стали думать, чи не наiхали на пiдводну скалу. Послали в морську безодню водолаза.
Вилiз водолаз iз морських глибин та й каже:
– Не пускае корабля старий дiд – морський цар. Хоче, аби хазяiн дарував йому з дому те, чого вiн не знае. Коли ж не згодиться, то затопить корабель.
Думав-думав купець: все, що е вдома, вiн знае, i вирiшив подарувати дiдусевi – морському царевi – з дому те, чого не знае.
Вiдпустив дiд – морський цар – корабля, поплив корабель далi. Приiхав купець додому i зустрiчае сина, що народила йому жiнка. Зажурився купець, бо аж тепер зрозумiв, що то саме сина свого вiн подарував морському царевi.
Ну, нiчого. Син вирiс, став дорослим, що треба вже його вiддавати дiдусевi. Ну, воля-неволя. Вiдпустив батько сина. Іде вiн, iде. То вовки йому зустрiчаються, то змii, вiн все вiдганяе iх. Нарештi бачить, iде йому назустрiч старесенька, горбатенька бабуся. І каже йому:
– Добридень, синочку!
– Йди к чорту, стара. Вже менi й так все надоiло…
– Ну, йди, синку, йди.
Вiдiйшов хлопець трохи, думае: «Навiщо ж я стареньку жiнку образив?» Вернувся, перепрошуе бабусю:
– Простiте менi, що я вас образив… Може б, ви мене порадили на яку добру дорогу?
– Пораджу, синок, пораджу тебе. Іди, iди, i дiйдеш ти до такоi густоi калини, що й носа не всадиш. Вона саме цвiте. А межи теi калини е криниця, а в криницi жива вода. Як ти дiйдеш до теi криницi, то тихенько сховайся пiд корчики i пiд цвiт, i щоб тебе нiхто не запримiтив. Пiд ту криницю прилетять дванадцять голубок – дванадцять дiвок. То будуть дочки отого дiдуся – морського царя. Одинадцять голубок прилетять разом, а дванадцята – пiсля. Всi вони роздягнуться, пiдуть купатися, а та одна буде пильно оглядатися, вiдчувать чужий дух…
Вирушив хлопець у дорогу. Все зробив, як старенька радила. Шумить лiс, гуде вiтер. Аж бачить: летять небом голубки. Прилетiло одинадцять, приземлилися край берега морського, зробилися красивими дiвками, пороздягалися, пiшли у воду купатися. А лиш одна, дванадцята, прилетiла сама, сiла край берега й каже:
– Хух, чути хрещений дух.
А тii сестри й одказують:
– Нiкого тут чужого, сестрiнько, немае.
Роздягнулася дванадцята сестра, пiшла у воду купатися. Пiдкрався парубок до ii одежi, схопив i заховав у кущах. Повиходили дiвчата з води, одягаються, а однiй i немае одежi.
– Я ж вам, сестрицi, казала, що тут хтось е.
– Ну, що ж, ми не будемо тебе ждати, – вiдказали тi, одяглися, стали знову голубками та й полетiли.
Забiдкалась дванадцята, стоiть край берега i каже:
– Хто тут е? Коли чоловiк вiку лiтнього – будь менi батьком рiдним, коли жiнка вiку лiтнього – будь менi матiр'ю рiдною, коли чоловiк середнiх лiт – будь менi братом рiдним, коли жiнка лiт середнiх – будь сестрою рiдною, коли ж чоловiк молодий – будь менi дружиною вiрною.
Вийшов парубок до неi, i вона одразу ж його уподобала. Оддав вiн iй одежу, i вона йому порадила:
– На тобi клубочка золотого, кидай його поперед себе, i куди вiн котитиметься, то туди й твоя дорога стелитиметься. Іди ж слiдом за тим клубочком.
Сказавши те, стала дiвчина голубкою та й полетiла. Кинув хлопець поперед себе клубок та й iде за ним слiдом. І прикотився той клубок на таке мiсце, де стояло дванадцять хатинок на курячих лапках. Пiдiйшов вiн пiд крайню хатину, тричi постукав у вiконце.
Вiдкрила дiвчина дверi, пустила у хату.
– Лiзь, – каже, – пiд лiжко i тихо лежи, бо ось-ось прилетить Вiстовик: вiн не повинен про тебе знати. Коли ж запримiтить, то обох нас покарае.
Аж тут у вiкно: стук-стук, стук-стук. І Вiстовик дае наказ:
– Щоб ви те всi, сестрицi, були завтра ранком в дiдуся на дворi. І щоб ви те всi були однаковiсiнько нарядженi-одягненi, обутi та позачесуванi.
Ранком стали збираться до дiдуся. Дiвчина й каже парубковi:
– Кидай клубочка поперед себе i йди слiдом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобi стрiчатимуться в дорозi змii, звiрi, та ти тiльки тею шпилькою махни i скажи: «Пускайте, бо я йду до дiдуся у свати». Клубочок доведе тебе до дiдусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, i буде дiдусь тебе пiдганяти, щоб ти хутчiй дiвчину вибирав, а ти кажи: «Знаеш, дiдусю, що то не грушки вкусити, а треба навiк жити». Я ж буду стояти з правоi сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлi на правiй нозi буде кривий. І ти мене по цiй ознацi запримiтиш. Коли ж мене ти не пiзнаеш, то слуги дiдуся твою голову настромлять на кiлковi.
Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе i рушив у дорогу. Клубок котиться, а вiн iде слiдом за ним. Дiйшов уже до перших ворiт, а рiзнi звiрi – тигри, льви – його i не пускають. Махнув хлопець шпилькою – i до них:
– Пустiть, бо я йду до дiдуся у свати.
Пустили його звiрi, i самi вiдкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець першi, другi i третi ворота. Іде, а обiк – три ряди поодрубуваних голiв на кiлках настромленi…
У дворi палацу його зустрiв дiдусь:
– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчiй собi дiвчину.
Глянув хлопець на дiвочий ряд, приглядаючись до туфлi на правiй нозi у крайньоi дiвчини.
– То, дiдусь, не грушки вкусити, а треба навiк жити.
– Вiрно, синок, вiрно.
Пiдiйшов нарештi парубок до своеi обраницi та й каже:
– Ото моя.
– Вiрно ж. Тепер будеш моiм зятем.
Незабаром молодi стали пiд вiнець. Тут i нашiй казочцi кiнець.
Пообiцяй те, за що вдома не знаеш
Зачинаеться казка з бiдного чоловiка. Бiдний чоловiк мав единого сина. Син вирiс на легеня й оженився. Поставив собi хижу, купив собi коника й пiшов по свiту.
Іде, йде через лiси, хащi, пустища. Раз його коник зостановився. Просить вiн коника i грозить, але той не хоче з мiсця поступитися. І не знае чоловiк, що робити з конем. Глянув вiн – перед коником стоiть пан, котрий питае:
– Чого так б'еш коника?
– Б'ю, бо не слухае мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…
– То знаеш що? Пообiцяй менi те, за що вдома не знаеш, i твiй коник буде йти.
Чоловiк думав про всi речi, що в нього були вдома, i пообiцяв.
Іде далi, довго ходить по свiту. Як вертався додому, кажуть йому:
– У твоеi жони мала дитина.
Приходить вiн додому, й до нього вийшла жона з радiстю. Айбо чоловiк дуже смутний, не говорить нiчого.
А у мiсяць хлопчик проговорив:
– Няньку, не журiться. Хоч ви мене продали, то – не бiда.
Як хлопцевi минуло три мiсяцi, сказав:
– Няньку, виряджайте мене в дорогу.
Вирядили його. Іде хлопець… А давно села були далеко одне вiд одного. Йшов пустищами i прийшов на полонину. Знаходить там западнисту хижу. Дивиться у вiкно: сидять дiди i всi однаковi. Зайшов хлопець до хижi, а один дiд почав казати казку. Як скiнчив, просить:
– Заплати менi за казку.
