скачать книгу бесплатно
Княжна i взяла собi те на думку, i думае: як би iй вiсточку додому подати i на волю до батька дiстатись? А при нiй не було нi душi, тiльки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Киевi була. Думала-думала, а далi i написала до отця:
«Отак i так, – каже, – у вас, панотче, е у Киевi чоловiк, на ймення Кирило, на прiзвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не захоче вiн iз змiем побиться, чи не визволить мене, бiдну, з неволi! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не образився вiн за яке необачне слово. Я за нього i за вас буду до вiку Богу молиться!»
Написала так, прив'язала пiд крильцем голубовi та й випустила у вiкно. Голубок звився пiд небо да й прилетiв додому, на подвiр'я до князя. А дiти саме бiгали по надвiр'ю да й побачили голубка.
– Татусю, татусю! – кажуть. – Чи бачиш – голубок од сестрицi прилетiв?
Князь перше зрадiв, а далi подумав-подумав да й засумував:
– Це ж уже проклятий iрод згубив, видно, мою дитину!
А далi приманив до себе голубка, глядь, аж пiд крильцем карточка. Вiн за карточку. Читае, аж дочка пише: так i так. Ото зараз призвав до себе всю старшину.
– Чи е такий чоловiк, що прозиваеться Кирилом Кожум'якою?
– Є, князю. Живе над Днiпром.
– Як же до нього приступити, щоб не образився та послухав?
Ото сяк-так порадились да й послали до нього найстарiших людей. Приходять вони до його хати, одчинили помалу дверi та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум'яка долi, до них спиною, i мне руками дванадцять кож; тiльки видно, як коливае оттакенною бiлою бородою! От один з тих посланцiв: «Кахи!»
Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тiльки трiсь, трiсь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:
– Отак i так: прислав до тебе князь iз просьбою…
А вiн i не дивиться, i не слухае: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.
Вони знов давай його просить, давай його благати. Стали навколiшки… Шкода! Просили-просили та й пiшли, понуривши голову.
Що тут робитимеш? Сумуе князь, сумуе i вся старшина:
– Чи не послать нам iще молодших?
Послали молодих – нiчого не вдiють i тii. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розiбрало його за тii кожi.
Далi схаменувся князь i послав до нього малих дiтей. Тii як прийшли, як почали просити, як стали навколiшки та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпiв, заплакав та й каже:
– Ну, се ж уже для вас я роблю.
Пiшов до князя.
– Давайте ж, – каже, – менi дванадцять бочок смоли i дванадцять возiв конопель.
Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в нiй пудiв десять, да й пiшов до змiя.
А змiй йому й каже:
– А що, Кириле? Прийшов биться чи мириться?
– Де вже мириться? Биться з тобою, з iродом проклятим!
От i почали вони биться – аж земля гуде. Що розбiжиться змiй та вхопить зубами Кирила, то так шматок смоли й вирве; що розбiжиться та вхопить, то так жмуток конопель i вирве. А вiн його здоровенною булавою як улупить, то так i вжене в землю. А змiй як вогонь горить – так йому жарко, i поки збiгае до Днiпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями i смолою обсмолився. Ото вискакуе з води проклятий iрод i що розженеться проти Кожум'яки, то вiн його булавою тiльки луп, аж луна iде. Бились-бились – аж курить, аж iскри скачуть. Розiгрiв Кирило змiя ще лучче, як коваль лемiш у горнi: аж пирхае, аж захлинаеться проклятий, а пiд ним земля тiльки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебни правлять, а по горах народ стоiть як неживий, зцiпивши руки, жде, що то буде! Коли тут змiюка бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так i сплеснув руками:
– От так Кирило! От так Кожум'яка!
От Кирило, вбивши змiя, визволив князiвну i вiддав князевi. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того-то часу i почало зватися те урочище в Киевi, де вiн жив, Кожум'яки.
Про князя Корiятовича i жовтого змiя Веремiя
Не в десятiм царствi, не в тридесятiм государств, а на нашiй Пiдкарпатськiй Русi жив добрий цар Володар. Та й не зле тодi людям жилося. Худобу гнали на пасло, а пiд горами вино росло, а на долах жито, пшениця i усякая пашниця.
Аж умер старий цар Володар, а з широкого степу прийшов новий. Той новий цар витягнув iз Дунаю змiя Веремiя. Та й загнав той цар змiя Веремiя у мукачiвськi гори, та й казав нам, русинам, йому дань давати: що одмiниться мiсяць – по дванадцять дiток-малолiток.
Розсiвся той змiй Веремiй на Чернечiй горi, на латорицькiй водi людям на горе. Сiм голiв мае, дiток пожирае, не рiк, не два, не три, не чотири. Та й вже наша земля пустелею стала. Старi вже мруть, а молодi не ростуть, тiльки душi з дiток-малолiток вилiтають та й у квiти сiдають i плачуть до схiд сонця. А на сходi сонця, на широкому Подолi володiв хоробрий князь руський Федiр Корiятович. До нього й долетiла звiстка про змiя Веремiя та про те, як змiй малих дiток пожирае. Князь подумав, а далi сiдае на вороного коня, iде через гори та й приходить до Мукачева.
Опiвночi станув на мукачiвськiм замку. Та й перед зорею з'явився йому старий дiд, сивий увесь, та й показав пальцем на Токай та каже:
– Вийди до схiд сонця на долину, то почуеш, яке то горе в нашiй руськiй землi!
Вийшов князь до схiд сонця на долину та iде конем з Мукачева до Токаю. Сонце свiтить, а квiти черленi вiд Мукачева до Токаю тремтять пiд росою. А з кожноi квiтки маленькi душi плачуть.
– Рятуй себе, князю, i нас вiд жовтого змiя Веремiя!
Перейшов князь аж вiд Токаю, а вiд Токаю аж до Маковиць, вiд Маковиць до Мукачева, та дуже здивувався, що нiде немае дiтей, лиш дiди та баби в кожнiй хижi.
– Звезiть менi, – каже князь, – сiм бочок смоли i сiм возiв конопель, пiду я на того змiя воювати!
Звезли йому не сiм, а сiм раз по сiм, як казав князь, – з усiх сторiн до Мукачева. А самi зiйшли на замкову гору позирати, що буде. А князь обмотався коноплями, обсмолився смолою, взяв довгий меч i щит з хрестом двораменним та й пiшов до змiя на Чернечiй горi, на латорицькiй водi, воювати.
А змiй розложився на горi та й грiеться до сонця, аж мiниться сiмома пащеками, iскриться тiлом та сiмома хвостами, як пава, гордий та лискучий. Почув, хтось йде.
– Ге! – каже, – руський дух пахне!
– Де би то не пах, – одказуе князь, – коли я прийшов!
– А що тобi тут треба? Битися чи миритися?
– Куди вже миритися, битися з тобою, гаде ненаситний!
От почали вони битися, аж лiс гомонить. Що розгониться змiй Веремiй та вхопить сiмома пащеками князя – то кусками смолу i жмутками коноплi виривае. А князь мечем махне, то все одну голову зiтне. Голова вiдрубана скаче, а кров з неi ллеться – мов рiчка пливе. А змiй як огень горить, спраготу мае, до Латорицi збiгае i скаче у воду гоiтися, чей полiчить йому на рану цiлюща водиця.
А князь за той час обмотався коноплями i смолою обсмолився, куди треба. О, то вже вискакуе iзцiлений змiй Веремiй. Та що розбiжиться проти князя, а князь тiльки мечем мах! та й мах! – аж вiтер гуде у лiсах. А за кожним махом одна голова вiдлiтае та скаче, а нова рiчка кровi пливе у долину…
А тут на горi у дзвони дзвонять, молебни правлять. А народ упав на колiна, нi живий, нi мертвий.
Вже шiсть голiв змiя Веремiя вiдрубаних скаче, а кров з них ллеться шiстьма рiчками в долину. А та долина вiд Мукачева до Токаю червоними квiтками вкрилася, аж мiняться вiд сонця. І з кожноi квiтки маленькi душi слухають i кличуть:
– Рятуй нас, князю, рятуй вiд жовтого змiя Веремiя!
Аж знову вискакуе змiй сiркастий, жовтий, як гiрчиця. Вся людська кров сплила з нього, тiльки жовч залишилася i смертю дихае. Бiжить проти князя, пирхае жовтою пащекою, як пекельне жерло сiркою. Кинувся до князя, вхопив у зуби щит з хрестом та грим тим щитом об землю! Но князь мечем по головi чах! – не вiдскочила. Князь замахнувся мечем, чах по головi вдруге – не вiдскочила, тiльки жовчею захлинаеться. Накинувся змiй на його голову, князь пiдскочив та й мечем по головi втрете – чах! – як рубанув, а змiй бабух! – аж земля затряслась, – повалився, проклятий! А з нього жовч так пливе в долину, як жовте море!
Народ, що стояв на мукачiвських горах, так i сплеснув руками:
– Слава тобi, Господи!
Та й кинувся з гiр – хто з вилами, хто з сокирами – жовту гадину на дрiбен мак порубати та й веречи (шпурляючи), аби несла його Латориця далi у Дунай до Чорного моря.
А на черленiй долинi з кожноi квiтки вилетiла маленька душка з краплю кровi, i стала дитинка. Скiльки квiток, стiльки дiток вкрило долину, усю свою кров од змiя Веремiя вiдiбрало, зосталося лиш жовте озеро його жовчi. А довкола дiти, як маковi квiти, процвiтають, в ручки плещуть та спiвають тисячами голосiв:
– Слава тобi, князю, що звитяжив змiя Веремiя!
Подивився князь на тоте поле дiтей загублених серед моря змiевоi жовчi та й зажурився: хто тих дiтей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цiлому краю: лиш старi дiди та баби, як гриби горбатi?!
Сiв князь на коня i знов вертае в свое Подiлля, у свiй прекрасний Кам'янець. Вертае по людей.
І заграно, забубнено в княжiм дворi рано:
– Збирайтеся! – кличуть княжi окличники. – Збирайтеся, хто хоче мати сад пiд виноград i землицю пiд ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Вiзьмiть жiнки-молодицi малих дiтей годувати, черцiв i черниць – в школах научати, князевi на радiсть, а Русi на славу.
Через тридцять три днi i ночi йшли з дружиною з Подолля газдове руськi синове, жiнки i молодицi, черцi i черницi за гори Карпати. І дав князь газдам триста сiл вiд Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби iх молодицi малих дiток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькiй горi по лiвому боцi Латорицi, аби вони сих дiток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечiй горi по правому боцi Латорицi, аби iх у школi научали. А святому Миколаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, вiдпуст учинили вiд того часу до вiка людям на радiсть, а Русi на славу.
І почало тодi те жовте море iз змiя пiд Мукачевом Латорицею у море вiдпливати, а з Дунаю в Чорнiм Руськiм морi потопати. А дiти, як ярi квiти, ростуть, як бджоли, гудуть та спiвають пiсень:
– Радуйся, радуйся, руська земле!
В'ються срiбнi руськi спiви по Дунаю та й на березi Чорного моря вгору Днiпром до золотоверхого Киева вертають.
І я там був, тi пiснi чув i звiдти принiс вам, дiти, сю казку, як бубликiв в'язку. А в кожнiй казцi i правда бувае, а де вона? Хто вiдгадае?
Змiева дочка
Жив собi багатий чоловiк, та й поiхав вiн у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царствi та не було води, а чоловiковi тому так схотiлося пити, що хоч умирай! От вiн i пiшов до царя (бо вже, звiсно, у царя вода е), а цар i каже:
– Як даси, чоловiче, те, що в тебе дома, то дам води.
– Окрiм жiнки, усе дам! – каже чоловiк. А в нього та не було дiтей, а жiнка була важка, а як чоловiк поiхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!
От i росте той син та й вирiс уже чималий. Через якусь там годину поiхав чоловiк додому. Приiхав, коли вибiга до нього назустрiч парубок. Чоловiк i питае його, чий вiн.
– Я ж ваш син, – каже парубок.
Чоловiк зрадiв, а далi як заплаче!
– Чого ти, тату, плачеш? – запитав парубок.
– Та це я так! – одмовив батько.
От росте та й росте той син, i городив вiн раз iз батьком хлiв та й найшов у загатi записочку. Подивився син у записку та й каже:
– Чому ж ви, тату, менi не сказали, що я одданий царевi?
А то була та записочка, що в нiй батько обiщався царевi за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приiхав додому, то заткнув записку у загату. Далi й каже син:
– Виряджайте ж мене, тату. Поiду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.
Приiхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змiй i знав багато чарiв, а найменша дочка була ще бiльша чарiвниця од батька.
От змiй зараз покликав того парубка та й каже:
– Щоб ти менi оцю рiку за нiч загатив i виорав, i пшеницi насiяв, щоб пшениця виросла й поспiла, щоб ти ii вижав, помолотив, перевiяв, помолов i щоб уранцi менi булку принiс iз неi!
Сумний вийшов парубок iз хати i пiшов до найменшоi дочки, а та й пита його:
– Чого ти, Іване, такий сумний?
– Як менi не сумувати, коли твiй батько загадав, щоб я оту рiку за нiч загатив, виорав, насiяв пшеницi, зiбрав, намолотив i щоб уранцi булку пшеничну принiс!
– Не журись – все гаразд буде!
От, як полягали всi спати, дочка свиснула – прибiгло два молодцi. Вона й каже:
– Щоб ви менi оцю рiку за нiч загатили, насiяли пшеницi, щоб та пшениця поспiла, щоб ви ii зiбрали й помолотили, змололи i щоб принесли менi з неi булку.
– Добре! – сказали молодцi i позникали.
Прокинулась уранцi дочка – коли вже на столi лежить гаряча булка. Вона зараз однесла ii Йвановi, а той – змiевi.
Заскреготав той зубами, бо хотiв як-небудь знищить Івана, а тепер i не пощастило, та нiчого робить! От вiн i каже:
– Ну, на цю нiч, щоб ти виiздив коня, що стоiть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змiевоi дочки та й каже:
– Загадав батько роботу, щоб я за нiч виiздив коня, що стоiть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!
– Е, нi! Це ще труднiша. Кiнь – то мiй батько. Як тiльки ти пiдеш туди, то вiн тебе i вб'е! – каже змiева дочка.
Тодi подумала, а далi й каже:
– Та вже дарма, я поможу тобi!
Тiльки ото всi полягали, вона зараз свиснула, коли прибiгло два молодцi. Вона iм i каже:
– Пiдiть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоiть кiнь. Щоб ви його за нiч виiздили!
