скачать книгу бесплатно
– Скажу, тiльки спи! – вiдповiв легiнь.
На свiтанку сестра Поганина пiшла з комори. Устав хлопець, дивиться, а в нього на гудзику написано: «Старший». Узяв крейду i кожному написав на гудзику: «Старший».
Дивиться вранцi Поганин i бачить, що в кожного легеня на гудзику написано: «Старший». Розiзлився i кричить:
– Та хто з вас старший, вiдрубай менi голову!
Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся – i покотилася Поганинова голова. Заволодiв Іван поганською державою i повернувся до свого царя. Каже йому цар:
– А тепер справимо весiлля! Вiддаю за тебе свою доньку!
– Нi, зараз я пiду по свiту розуму набиратися, а весiлля справимо, коли повернуся! – вiдповiдае Іван.
Іде Іван свiтом, iде. Нiч застала його коло млина. Вирiшив Іван тут переночувати. А у млинi жили дiд з бабою, iх донька, собака i кiшка. Проситься Іван на нiч, а його питають:
– Ти куди йдеш?
– До морського пiвня.
– То запитай у того пiвня, чому ми рiжемо телицi, печемо хлiб, усе з'iдаемо й залишаемося голоднi?
– Спитаю! – вiдповiдае.
Переночував Іван у мельника i вранцi пiшов далi. Йде, йде i приходить до одноi хижi. Дивиться, а в хатi дванадцять прекрасних дiвчат.
– Куди ти йдеш, славний легеню? – питають дiвчата.
– Йду до морського пiвня.
– То запитай його, чому ми, дванадцять красних дiвчат, не можемо вийти замiж?
– Спитаю! – вiдповiдае Іван.
Іде далi. Бачить – в одному саду стоiть груша, пiд грушею дванадцять панiв. Усi вони дивляться на грушу i чогось чекають.
– Куди йдеш, легеню? – питають Івана.
– Йду до морського пiвня.
– Спитай, коли ця груша вродить срiбнi плоди?
– Спитаю! – вiдповiв парубок i пiшов далi.
Йде й бачить – на узлiссi чоловiк заганяе пташку в дупло.
– Куди ти йдеш, легеню? – питае чоловiк.
– Йду до морського пiвня.
– Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.
– Спитаю! – вiдповiдае парубок.
Прийшов нарештi до морського пiвня. Дивиться, а тут i сестра Поганина. Морського пiвня не було вдома. Поки вiн прийшов, Іван устиг iз сестрою Поганина домовитися. Коли пiвень з'явився, сестра Поганина лягла з ним спати, а Іван заховався пiд лiжко. Вночi сестра Поганина смикнула перо з морського пiвня i кинула Івановi пiд лiжко.
А морський пiвень прокинувся:
– Чого ти смикаеш моi пера?
– Та як не смикати, коли менi таке страшне приснилося!
– А що тобi приснилося?
– Снилося менi, що там i там е млин, а в тому млинi живуть дiд, баба, дiвчина, собака i кiшка. Напечуть вони хлiба, зарiжуть телицю, усе з'iдають, а все голоднi.
– Вони все будуть голоднi, бо нi псовi, нi кiшцi не дають iсти. А коли б нагодували пса i кiшку, то й самi були б ситi! – вiдповiдае морський пiвень.
Коли вiн заснув знову, сестра Поганина висмикнула перо з його хвоста.
– Чому ти не даеш менi спокiйно спати? – схопився морський пiвень.
– Та як тобi дати спати, коли менi таке страшне сниться!
– А що тобi сниться?
– Там i там е дванадцять дiвок. Усi дуже краснi, та жодна з них не може вийти замiж.
– Вони не вийдуть замiж, бо коли метуть хату, смiття кидають сонцю в очi. Коли б смiття кидали на захiд, то вiдразу вийшли б.
Знову заснув морський пiвень. Тодi сам Іван висмикнув перо. Пiвень прокинувся, побачив Івана i свариться:
– Чому ти менi не даеш спати?
– Та як тобi дати спати, коли менi таке страшне сниться!
– А що тобi сниться?
– Сниться, що пiд грушею стоять пани. Є iх дванадцять. Тi пани чекають, коли груша вродить срiбнi плоди.
– Груша нiколи не вродить срiбних плодiв, бо пiд нею закопаний срiбний казанок, а в казанку – грошi. Коли б того казанка викопати, грошi роздати бiдним, груша знову почала би родити.
Тiльки заснув морський пiвень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розiзлився пiвень i кричить на Івана, чому вiн не дае йому спокою.
– Та як тобi дати спокiй, коли менi таке страшне сниться!
– А що тобi сниться?
– Менi сниться, що на одному узлiссi чоловiк заганяе в дупло птаха i нiяк не може загнати.
– Той чоловiк нiколи пташку в дупло не зажене. Бо той чоловiк забив свого цiмбору i тепер не може знову загнати в нього душу.
Встав тодi Іван i пiшов назад. Приходить до чоловiка на узлiссi. Чоловiк i питае його:
– Що сказав морський пiвень?
– Казав, що ти нiколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого цiмбору.
Гiрко заридав чоловiк i впав на землю.
Приходить легiнь до панiв, що стоять пiд грушею.
– Що сказав морський пiвень?
– Берiть лопати, розкопуйте пiд грушею землю.
Взяли пани лопати, почали розкопувати. Викопали iз землi казанок з грошима. Коли роздали грошi бiдним, груша одразу розвилася i вродила срiбнi плоди. Дають панове легеневi грошi за те, що вiн послужив iм, але хлопець грошi не бере.
Прийшов Іван до дванадцяти дiвчат i тут заночував. Уранцi, коли всi прокинулися, почав учити iх, як замiтати хату. Не встигли дiвчата вимести смiття, як з'явилися дванадцять сватачiв. Дiвчата дають легеневi грошi за добру пораду, але вiн грошей не бере.
Нарештi прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустрiли його дiд з бабою i питають:
– Що казав морський пiвень?
Узяв легiнь хлiб i м'ясо, нагодував пса i кiшку. І вiдразу старий, стара й донька стали такими ситими, що й по шматку м'яса не могли з'iсти.
Потiм, не знати через який день, прийшов Іван до царя. Справили весiлля, i став Іван жити зi своею жiнкою. Живуть вони й досi, коли не повмирали.
Морський цар
Жив собi купець iз жiнкою. Дуже багатий був i мав вiн сина. Скормили вони свого сина, одружили його, незабаром i померли: перше помер сам купець, а за ним i жiнка його. Остався один син iз своею молодою жiнкою. І думае вiн собi: «За що б тут руки зачепити? За яке ремесло взятись?»
Думав, думав та й надумав: «Батенько мiй, нехай царствуе, не сидiв удома, а все по чужих далеких сторонах iздив. Тим вiн нажив собi багатство. Буду i я так робити».
Навалив вiн три кораблi добра всякого, попрощався iз своею жiнкою i поiхав по морю в чужi далекi землi. А вдома його жiнка вже тодi завагiтнiла, вiн же цього й не помiтив.
Ну, поiхав вiн у чужi далекi землi, товар свiй добре попродав, а на сьомому роцi накупив iншого товару, навалив уже не три кораблi, а цiлих дванадцять i поiхав додому. Кiлька кораблiв iхало попереду й кiлька позаду, а вiн саме в серединi. Як виiхав вiн саме насеред моря, корабель його i став; що вже йому не робили, як вони вже його не вiдпихали, – нiчого не вдiяли: стоiть корабель на однiм мiсцi, стоiть, не ворухнеться.
І посилав той купець норця, щоб пiрнув у море та подивився, за що вiн там зачепився. Пiрнув той норець у море, дивиться – а на днi моря стоiть дiд, однiею рукою держить корабель. Норець його й питае:
– Нащо це ти держиш наш корабель?
– Пiди та скажи своему господаревi, що коли хоче вiн додому повертатись, так щоб вiддав менi те, чого вiн удома не знае, а як не дасть, то втоплю всiх.
Випiрнув норець i каже своему хазяiновi:
– Стоiть там у морi старий дiд, i однiею рукою держить корабель, i переказуе вам, що як вiддасте йому те, чого ви дома в себе не знаете, – пустить, а нi – то потопить усiх, казав.
Купець i каже:
– Пiрни ж ти до нього й попроси, щоб дав вiн вiльготи хоч три години, щоб передумати менi, що в мене вдома е?
Полiз знов норець у море й просить у того дiда вiльготи на три години. Дiд i каже:
– Не то на три години, хоч на три днi.
Випiрнув норець i сказав це своему хазяiновi.
Хазяiн i став здумувати та писати все, що в нього вдома е. Усе, усе поздумував, усе знае – тiльки не знае, що в нього вродився дома син, що вже тому синовi сiм лiт, що ходить вiн уже в школу й читати привчився. Як поздумував усе, i посилае норця в море:
– Скажи тому дiдовi, що вiддаю йому те, чого вдома не знаю.
Полiз знов норець i сказав це дiдовi. Дiд той каже:
– Я не повiрю на слова: хай дасть менi записку, своею кров'ю написану.
Купець мерщiй урiзав пучки i кров'ю написав записку, що вiддав тому дiдовi те, чого вдома не знае, та й послав з нею норця до дiда в море.
Як тiльки взяв дiдусь записку, пустив корабель: як пустив корабель, то поплив вiн так скоро, що й випередив переднi. А дiдусь, як тiльки взяв записку, вiднiс ii зараз у те мiсто, вiдкiль родом був той купець i де жила його жiнка з сином. Понiс, та й пiдкинув ii на дорозi, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, вiддав менi твiй батенько на послугу. Оце й записку видав, своею мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе вiзьму, а через п'ять лiт, тодi, як сповниться тобi дванадцять лiт. Як уже сповниться тобi дванадцять рокiв, то кидай свого батька й матiр та йди до мене».
А син, як iшов iз школи, пiдняв ii, прочитав та й каже:
– Ну, нiчого робити: батеньковим словом менi не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.
Жалко йому було кидати свою матiр-жалiбницю та й батька свого: хоч i не бачив вiн його зроду, а дуже його любив, i не хотiлось йому покидати його; сумував вiн собi сам, матерi не казав нiчого, щоб ще ii не засмутити.
Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого города прибувае i всiм, усiм своiм родичам оповiщае. Усi родичi, й жiнка його, i син iдуть його зустрiчати. Як взорив вiн свою милу, обнявся з нею, поцiлувався, а сина й не помiтив, що той до нього руку простягае – лiзе цiлуватись. А як уздрiв уже, питае своеi жiнки:
– А це що за хлопчик?
– Та це, дружино моя, синочок наш, що без тебе родився, хiба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?
Тодi тiльки батько догадався, що вiн вiддав дiдовi тому, що здержував корабель. Здумав, зiтхнув тяжко та й промовив:
– От так же!
Син зараз догадався, чого його батенько засумувався, та й каже йому:
– Не жалiйся, татусю, ще не зараз мене вiд вас вiзьмуть, – до дванадцяти лiт проживу я мiж вами, ще, знаться, менi зостаеться жити з вами цiлих п'ять рокiв.
А мати ще нiчого й не знае та й питае його:
– Та що це ви балакаете, що я й не розчовпаю?
Вони iй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жалiли свого сина вони! Уже ж i кохали його! Не життя йому було, а рай божий.
А як сповнилось уже йому дванадцять рокiв, вiн i каже батьковi та матерi:
– Сушiть менi сухарчикiв. Час уже йти менi до дiда на послугу.
