скачать книгу бесплатно
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
– Ходи, нiхтолице, бо тато вже сердитi.
Сльоза, що впала в сiнях, вiдiзвалася:
– У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюковi й це. Вiн погодився:
– Зачекаемо…
І третього дня Дундулюковi доньки постукали в шибку:
– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть бiльше чекати тебе!
Сльоза, що впала на порозi, мовила:
– У мене болять руки. Не можу створити…
Як дiзнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.
– Зв'яжiть ii i приведiть сюди!
Четвертого дня доньки постукали у шибку, але iм нiхто не вiдповiв. Вiдчинили дверi – у хатi нiкого. Доньки полетiли у палац:
– Нiхтолиця втекла зi своiм чоловiком!
Дундулюк на те кинувся вгору i полетiв, як блискавка.
А горлиця летiла з Михайликом попiд саме небо. Раптом вiн сказав:
– Твое пiр'я вже мене пече.
Горлиця спустилася на землю i почала казати:
– Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк ме жити на свiтi.
– Добре, Калинко.
І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жiнка стала перепiлкою i сховалася в траву.
Та Дундулюк прилетiв, витрiщив очиська й накрив ii долонею.
– Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрiсть слаба передi мною. Чому ти не стала невидимою?
– Бо-м вiддала ту силу Михайликовi.
Дундулюк вернув ii додому i там його доньки пантрували жiнку вдень i вночi. Калинцi набридло сидiти у хатi, почала збирати трiски на подвiр'i.
Дундулюковi доньки спитали ii:
– Нащо тобi трiсок?
– Хочу собi купiль зiгрiти.
– А ми б теж скупалися.
– Я вас покличу, – мовила Калинка.
Вона шпурнула тi трiски пiд припiчок, а сама стала димом i вийшла через комин.
Доньки довго чекали, потiм увiйшли в хату. Трiски лежали пiд припiчком, пiч була студена, а баняк порожнiй. Вони побiгли у палац.
– Тату, нiхтолиця знову щезла.
Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що вiн недалеко, перекинулася в зiрку й попросила хмарку:
– Хмаринко-сестричко, накрий мене!
Хмарка ii накрила. Але Дундулюк засапався i так дмухнув, що iз хмарки пiр'я полетiло. Тодi схопив зiрку й спустився на землю.
– Кажи, чому тiкаеш вiд мене?
– Я присягла Михайликовi, що буду йому вiрною.
– Тому лайдаковi? Я його знищу!
– Не зможете. Ваше око не уздрить його.
– Тодi стань каменем навiки!
– Нi, лише на три тижнi… А вам щоб серце трiсло!
Дундулюк зблiд i раптом упав. Бiльше не пiдводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижнi, гейби спала. Потiм ожила й полетiла за своiм чоловiком.
А вiн уже був дома i чекав ii. На все село зробили весiлля. Я теж там був, про все почув та й вам розповiв.
Про чоловiка, що побував у морського пiвня
Було чи не було, а жив собi в сiмдесят сьомiй державi бiдний чоловiк. Хата в нього була стара, вже в землю запала, i нiхто нiколи до неi не хотiв заходити. А в хатi тiй тiльки й достатку було, що багато дiтей.
Каже син Іван одного разу батьковi:
– Пiду я, няню, в бiлий свiт. Ачей дещо зароблю.
Погодилися батько й мати. Зiбрався син i пiшов. Прийшов до того мiста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потiм найнявся мiшки з борошном носити.
Напрацювався Іван, увечерi купив собi булку й кусок ковбаси, сiв пiд царським палацом i iсть. Дивиться царева дочка на легеня, як той смачно iсть, дивиться, а далi сходить вниз, щоб зблизька подивитися на нього. А легiнь був дуже красний, такого красеня царева дочка ще нiколи не видiла.
Пройшла царiвна бiля Івана, випустила з рук сто срiбних на землю, обережно, щоб парубок не помiтив i пiшла собi далi. А Іван побачив тi грошi, узяв iх i знову пiшов носити мiшки. Тi грошi Іван послав додому i радiе, що домашнiм не доведеться голодувати.
Так сталося i на другий день, i на третiй.
На четвертий день царева донька каже батьковi:
– Няню, я вам щось скажу.
– Що, донечко?
– Тут е один легiнь, i якщо вiн не буде моiм, я згублю себе.
– А де той легiнь?
Сказала донька, де Іван носить мiшки з борошном. Пiшов цар на те мiсце i велiв Івана заарештувати й замурувати так, щоб не мiг нi сидiти, нi стояти, нi лежати. Коли муляри це робили, царева донька дала iм повне решето грошей, щоб залишили в стiнi отвiр, крiзь який вона могла подавати легеневi iжу.
Носить царська донька Івановi iсти день, другий, носить довгий час. Живе Іван у тому мурi.
Одного разу Поганин прислав батьковi царiвни три палицi. А палицi були однаковоi товщини, як в одному, так i в другому кiнцi. І поставив Поганин таку умову: якщо цар не впiзнае i не визначить, котрий кiнець палицi важчий i товщий, вiн погубить цiлу його державу так, що на мiсцi тiльки вода залишиться.
Закликав цар майстрiв, мудрецiв, мiнiстрiв, просить, щоб розгадали Поганинову загадку. Та нiхто з мудрих людей розгадати не може. Приносить царiвна Івановi iжу, засмучена, зажурена.
– Що з тобою сталося? – питае Іван.
– Ой горе, Поганин хоче погубити державу. – І розповiла царiвна Івановi про Поганинового листа.
– Шкода людей! – вiдповiв Іван. – Але не журися. Іди додому й лягай спати. Уранцi, коли встанеш, скажи батьковi, що тобi приснився сон: треба налити до корита води i кинути всi палицi у воду. Котрий кiнець палицi буде глибше поринати, той i е товщим i важчим.
Так i вчинила дiвчина. Лягла в лiжко, виспалася, а вранцi каже батьковi:
– Няньку, менi приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води i опускайте палицi на воду.
Налили води до корита, опустили палицi на воду. І сталося так, як говорив легiнь: товщий кiнець пiшов на дно. Зрадiв цар, звелiв запечатати палицi й послати разом з вiдповiддю Поганиновi.
Розiзлився Поганин. Прислав царевi трое коней, затягнутих чорним полотном. Царевi треба було впiзнати, якоi вони мастi. А не впiзнае – тiльки вода залишиться на мiсцi його царства.
Прочитав цар того листа i розiслав послiв по всiй державi, аби знайшли таких мудрецiв, якi б розгадали цю загадку. Та хто не приходив, не мiг упiзнати якоi мастi конi.
Понесла царська донька Івановi обiд.
– Чого ти так сумуеш? – питае легiнь.
– Як менi не журитися, коли Поганин прислав моему няньку трьох коней. Нiхто не може упiзнати, якоi вони мастi, а коли нянько не дасть Поганиновi точну вiдповiдь, той погубить нас i нашу державу.
– Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. Коли пробудишся, скажи няньковi, шо ти можеш розгадати загадку. В одно корито набереш пшеницi, у друге вiвса, а у трете – проса. Котре лоша пiде до пшеницi – буде чорноi мастi, те, що прийде до вiвса, – гнiдою, те, що пiдiйде до проса, – сiроi мастi.
Повернулася дiвчина, лягла спати. Вранцi розповiдае батьковi, що iй приснилося. Так i зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.
Ще дужче розiзлився Поганин i надiслав такого листа: завтра, коли вiн буде обiдати i пiднiме виделку до рота, цар повинен вистрiлити так, щоб вибити ту виделку з руки. Коли не виб'е, то Поганин погубить усю цареву державу.
Понесла дiвчина легеневi обiд.
– Що ти засмучена, зажурена? – питае Іван.
– Як менi не журитися, коли Поганин наказав, щоб завтра в обiдню пору вибити виделку з руки. Всi думали, як це зробити, й нiхто не знае! А Поганин загрожуе знищити нашу державу.
– Тут уже без мене не обiйдеться! Іди й скажи няньковi, щоб розмурував мене.
Нiчого цар не мiг учинити. Послав мулярiв, щоб розiбрати мур, та так, щоб на хлопця й пилинка не впала. Потiм сам принiс легеневi одяг, бо той, що був на ньому, вже зовсiм зiтлiв.
Каже хлопець царевi:
– Дайте менi гармату й снаряд.
Дали йому гармату й снаряд. Покликав вiн царя i царiвну. Дивляться вони в далекогляд i бачать: Поганин саме сiдае обiдати. В ту мить, коли вiн нiс до рота виделку, легiнь вистрiлив з гармати.
Снаряд потрапив до руки Поганина i розбив пiвпалацу. Почав Поганин шукати того чоловiка, котрий стрiляв з гармати. Шукав, шукав, та знайти не мiг. І написав Поганин листа царевi, щоб прислав того стрiльця до нього на обiд. Коли не пришле, знищить усю його державу.
Питае цар Івана:
– Чи пiдеш, Іване, в гостi до Поганина?
– Пiду! – каже Іван. – Тiльки дайте менi дванадцять таких легенiв, як я, щоб були всi одного росту, одного обличчя.
– Іди вибирай помiж моiми вояками! – каже цар.
Пiшов Іван помiж воякiв, вибрав дванадцять таких, як вiн сам, i каже iм:
– Коли прийдемо до Поганина, то всi йому поклонимося. Вiн буде запрошувати старшого сiсти. Ми вiзьмемо стiлець, розламаемо i скажемо, що сiдати не будемо, бо ми всi старшi. Коли Поганин буде частувати нас з однiеi склянки, ми вiзьмемо склянку, розiб'емо й скажемо, що ми не п'емо з однiеi склянки, бо ми всi старшi.
Прийшли до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той i не може впiзнати, хто з них старший. Подае стiлець i каже:
– Хто мiж вами старший – сiдай! Розламали легенi стiлець, посiдали кожний на свiй кусочок i кажуть:
– Ми всi старшi!
Подае Поганин склянку вина й каже:
– Хто мiж вами старший – пий!
Легенi розбили склянку й кажуть:
– Ми всi старшi!
Так i не мiг упiзнати Поганин, хто з них старший. Розсердився i послав усiх спати до комори.
А сестра Поганина каже братовi, що впiзнае старшого. Пiшла вона увечерi до комори й каже одному:
– Коли скажеш, що ти старший, буду спати з тобою.
