скачать книгу бесплатно
І стара прилетiла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: вiн озирнувся i нараз стратив очi. Баба взяла очi й полетiла. Дiвчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетiла поперед матерi i зробилася криницею.
Був сухий час, i баба захотiла пити. Схилилася i п'е воду з криницi. Але криниця всихала i всихала, а баба мусила нижче i нижче схилятися, i впали у неi з пазухи очi. Криниця схопила очi й сховала. А баба, як напилася, полетiла додому.
Вдома хвалилася чортиця, що взяла вiд молодих очi. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.
– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пiзно iх доганяти.
А Іван з жоною щасливо добралися до своеi держави, поженилися й добре живуть.
Про Дундулюка, Михайлика й Калинку
Жив на свiтi парубок, який називався Свербиногою. Був годний i здоровий. Брешу… Не зовсiм i здоровий був – вiн мав один гандж: свербiли п'яти. Так дуже свербiли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою вiдливати – помирае сарака. А як пошвендяе десь трохи, даймо надто, на трете село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та гречний.
Легiнь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жiнкою бiльше мiсяця. Так нестерпно свербiли п'яти, що на стiни дряпався. Нарештi запрiг коней i – дим та й нитка за ним.
Довго iхав Свербинога. Нарештi приблудив до якоiсь пустелi, де не було нi лiсу, нi поля, нi села – однi лише пiски. Вiн скочив з воза i – гайда! Гейби поплив у порохах. А конi – перед ним. Раптом пiд копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом i погнав коней убрiд.
Але вода ставала глибшою i глибшою. Як дiйшла до шиi, конi зупинилися – й нi кроку вперед. Свербинога придивився – вони навiть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловiк незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, i посинiв, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускае.
«Мой, кепсько менi! – подумав чоловiк. – Хоч реви до неба».
Раптом iз води виринула золота карета, до якоi були запряженi дванадцять чорних коней: iхав якийсь панисько.
– Що, полюбило тебе мое море? – спитав з карети.
– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.
– Не кричи задурно, чоловiче. Як хочеш вийти з моря, то дай менi те, що найбiльше любиш.
Свербинога подумав про свою жiнку й каже:
– Того не дiстанеш, хоч би ти мене втопив!
– Тодi, може, даш через дванадцять рокiв те, про що ще не знаеш.
– А то можу дати, – вiдповiв Свербинога.
– Присягай.
– Присягаю. А ти хто е?
– Я – Дундулюк, господар тридев'ятоi землi, – сказав панисько i вiдразу щез, як камiнь у водi.
Тодi вода спала, i Свербинога поiхав. Гнав коней, як скажений. Приiхав додому, обiймив свою жiнку – глип, а ii горботки тримаеться хлопчик.
– Що це за дитина?
– Це твiй син, Михайлик, – вiдповiла жiнка.
Свербинозi забiгали мухарицi поза шкiрою. Згадав свою присягу, яку дав Дундулюковi, й тяжко засумував. Ади, чого захотiлося дябловi з тридев'ятоi землi! А жiнка спитала:
– Чому ти такий зажурений?
– Ой жiночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, i ми залишимось самi, як зiрниця i мiсяць на небi.
Михайлик рiс, бiгав по дiбровi, беркицькався в зеленiй травi i став файним легенем.
Одного дня, пiдвечiр, на подвiр'я вбiгли дванадцять чорних коней, запряжених до дiамантовоi карети. У нiй сидiв Дундулюк. Вiн пiдвiвся, заклав пальцi в рот, широкий, як ворота, i як свиснув! Божечку мiй! Вiд того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлiтали.
– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.
– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев'яте царство. А як не послухаеш, весь край заллю водою. Це менi на один пчих, закарбуй собi на носi.
I карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам'янiлий. А потiм сказав:
– Що ж робити – на небо не скочиш i в землю не закопаешся. Приготуй, жiнко, хлопцевi харчiв на дорогу.
Хлопець поцiлував клямку рiдноi хати, вклонився неньовi та мамi та й поманджав у тридев'яту землю. Ішов лiсами i горами, через синi рiки й широкi поля. Його пекло сонце, палили морози, вiтри й дощi били по лицi. Та не зупинявся нi на хвильку й нiкого не розпитував, бо хiба до пекла питають дорогу?
У торбинi вже скiнчився хлiб, а дорозi не видно кiнця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живiт запався, голод валить з нiг.
Та в одному лiсi надибав хатину. Зайшов до тоi хати. Глип – на печi кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?
– Добрий вечiр, панiматко, у вашiй хатинi! – сказав чемно.
– Прошу ближче, легеню, – попросила його ведмедиха. – Сiдай на лаву й розкажи, куди це ти манджаеш отакими дикими дорогами.
Михайлик розповiв.
– Погано тобi буде там, легеню, бо в тридев'ятiм царствi не дають лизати меду.
Ведмедиха принесла йому меду i горiхiв. Михайлик iв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:
– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоеi голови. Цими лiсами-хащами ще маеш iти сiм тижнiв i три днi. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березi, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двое дiвчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Вiдтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила i, як пiде у воду, ти вiзьми тi крила й заховай, ii сестри вiдлетять, а вона залишиться i гiрко заплаче. Буде обiцяти багато речей. Як тобi сподобаеться те, що вона казатиме, то кинь iй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобi вiрна все життя. Вона е дуже файна i дуже розумна. Далi сама скаже, що тобi робити.
Михайлик за все подякував i вирушив. Ішов сiм тижнiв i три днi й дiстався до одного великого озера. На березi рiс корчик калини. Хлопець присiв там i чекае.
Раптом у повiтрi почувся шум крил – фах-фах – фах! То прилетiли двi дiвчини. Скинули крила i – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березi сiла одна дiвчина, але така красна, що очi слiпнули вiд неi.
Це була Калинка. Вона пiрнула в озеро, а Михайлик вибрався зi сховища, узяв ii убрання i крила й сiв на них пiд калиною. Старшi сестри скупалися й замахали крильми. Потiм вийшла з води i Калинка. Глип – а вiд убрання i слiду не лишилося. Вона гiрко заплакала i почала казати:
– Як старий вiддасть мое убрання, то буде менi за рiдного тата; як чоловiк середнього вiку – стане моiм братом, а як то буде хлопець – вiддамся за нього.
Михайлик обiзвався з-за корча:
– На тобi убрання i будь моею жiнкою!
Калинка попросила:
– Вiддай менi й крила.
А Михайлик каже:
– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш менi вiрна все життя.
Дiвчина вiдповiла:
– Клянуся, що я буду тобi вiрною. Як е хоч крапелька неправди у моiх словах, то най сканаю, як вiск.
Михайлик дав своiй жiнцi крила. Посiдали на траву, i вiн розповiв, куди йде й чому.
А вона сказала:
– Та я донька Дундулюка! Вiн украв мене вiд мого неня й мами разом iз колискою.
– Ти – мiй ворог?
– Нi, я – твоя жiнка. Будеш iти до мене ще сiм тижнiв i три днi. Потiм уздриш великий палац – там i живе Дундулюк з двома справжнiми доньками… Звiдти дев'ять-десять лiктiв до моеi хатки.
Калинка полетiла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сiм тижнiв i три днi й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов iще дев'ятдесят лiктiв i побачив хатку своеi жiнки.
Калинка сказала:
– Тепер iди до Дундулюка, стань по праву руку i слухай його розказ. Вигадае для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що ii не зробиш, бо тодi загинеш.
Михайлик пiшов у палац.
– Меш менi служити? – спитав Дундулюк.
– Так, я люблю роботу.
– То слухай сюди. На пiвночi й на пiвднi видно двi гори. Вiзьми мотуззя, обв'яжи iх i перетягни – одну на схiд, а другу на захiд. Іди!
Хлопець узяв мотуззя i пiшов до гори. Обмотав ii з бiдою i почав тягти. А як звечорiло, пiшов до Калинки i розповiв iй про своi муки.
– Я зараз прийду, – сказала Калинка.
Вийшла надвiр, свиснула, i вмить збiглася Дундулюкова бранджа, яка ii любила.
– Чого тобi, Калинко?
– Запряжiться й перетягнiть гору з пiвночi на схiд, а ту, що на пiвднi, – на захiд. Але так, аби нiхто не чув.
Бранджа котячим кроком побiгла до гори i, як оком клiпнути, перетягла на схiд. І з другою горою зробила так, як було наказано.
Уранцi Михайлик сказав своему пановi:
– Я виконав твiй розказ.
– О-о, ти е моцний легiнь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маеш висадити схiдну гору на захiдну. Йди!
Михайлик цiлий день ходив попiд гору, пiдкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечерi пiшов до Калинки i поскаржився на свою бiдну долю.
– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвiр i тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збiглася довкола:
– Чого тобi, Калинко?
– Тепер висадiть схiдну гору на захiдну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
– Я виконав твiй розказ.
Але пан розсердився:
– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моiм палацi не було вдень свiтла? Ади, як темно через оту гору. Маеш зараз пiти за межу тридев'ятого царства i украсти мiсяць. Покладеш його на гору, аби менi в палацi було видно. Як не вкрадеш – лiпше не вертайся.
Пiшов Михайлик до своеi жiнки i розповiв, що хоче Дундулюк. А вона зiтхнула:
– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробуе лишити iх у темрявi.
– А що маемо дiяти?
– Треба тiкати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, i вийшли надвiр. Але коли виходили, одна ii сльоза упала в хатi, а друга – в сiнях, третя – на порозi. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
– Обнiми мене.
Вiн обняв ii, i полетiли.
Вранцi Дундулюк дивиться, а на горi мiсяця не видно. Вiн дуже розсердився. Покликав доньок i сказав:
– Приведiть менi сюди жiнку того хлопа.
Доньки пiшли до хатки й постукали в шибку:
– Ей, ти, нiхтолице, ходи до тата на вiдповiдь.
Сльоза, що впала в хатi, вiдказала:
– У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюковi цi слова.
– Най буде i завтра, – погодився вiн.
