скачать книгу бесплатно
Знайшли вони старого високого дуба i полiзли. Старшим братам добре, бо вони голiруч, а Іван поки витяг свою ступу, то й пiвнiч прийшла.
Чують – хтось iде лiсом. А то йшли розбiйники. Прийшли i розсiдаються просто пiд тим дубом. Вогонь розiклали i вечерю готують. Поки варилося, грошi порахували i пiд дубом закопали.
Запахла вечеря, а Іван шепоче:
– Браття, я хочу iсти.
– Тихше. Що будеш iсти?
– Я маю пляшку молока.
Почав пити, а потiм каже:
– У них вечеря скоро буде. Лiпше виллю на них це молоко, а вони подумають, що це чарiвний дощ, повтiкають.
Іван почав лити молоко просто на якогось розбiйника. А той розбiйник був циган. Виставив язика, лиже молоко i примовляе:
– Ой, який солоденький дощик iде!
Розсердився Іван:
– Браття, я кидаю татову ложку!
– Йой, не кидай, Іване, бо погубиш нас! – просять брати.
Не послухався Іван, як кине ступу, як почала вона трощити гiлля, гримiти-дзвенiти, розбiйники налякалися, покинули вечерю i – втiкати. Та ступа якраз захопила циганову ногу. Пошкандибав циган, а Іван – на землю, пiймав цигана, вiдтяв йому кiнчик язика i вiдпустив. Циган наздоганяе розбiйникiв, кричить: «Чекайте!» А в нього виходить так, що розбiйникам здаеться: «Тiкайте!» Чешуть розбiйники, аж у вухах свистить.
Іван собi сiдае коло кашi й гукае братам:
– Досить вам на дубi сидiти! Ходiть вечеряти.
Але брати бояться злiзти.
– Та чого боiтеся? Я маю татову ложку.
Злiзли таки брати, сiли коло вечерi, а Іван копае яму пiд дубом. І викопав дуже багато грошей.
Як настав день, брати набрали два мiшки грошей i кажуть Івановi:
– Будь тут. Ми вiднесемо додому i повернемось по решту.
А як iшли додому, порадилися, що по дурного не прийдуть, бо вiн може комусь похвалятися про грошi, та можуть iх засудити, що когось пограбували.
А Іван сидить собi пiд дубом i далi копае. Викопав вiн собi золоту шаблю i дубельтiвку. Озброiвся i йде шукати друзiв, бо братiв як нема, так нема.
Надбiг назустрiч вовк, а Іван цiлиться в нього:
– Не убивай мене, – проситься вовк.
– Як будеш моiм другом, то не вб'ю.
– Буду твоiм другом.
Ідуть вони з вовком, а надбiгае лис. Прицiлився Іван.
– Не стрiляй, Іване, – проситься лис.
– Якщо будеш нашим другом, то ходи з нами.
– Пiду з вами.
Далi зустрiли вони ведмедя.
– Якщо будеш нашим другом, то живим будеш, а нi – вiд кулi ляжеш.
– Рахуйте мене своiм другом.
Зустрiли ще зайця. Вирiшили убити його та пообiдати.
– Не убивайте, – проситься заець. – Я вам ще не раз у пригодi стану.
Стали вони жити в лiсi. Заець пасеться, а ведмiдь, вовк та лис на полювання ходять. Зловлять яку звiрину – Івановi несуть, а вiн уже дiлить усiм порiвну. Але надокучило йому таке життя i каже побратимам:
– Чого нам жити у лiсi, коли у селi набагато веселiше?
Прийшли вони до якогось села чи мiста, а там чорнi фани скрiзь висять. Захотiв Іван води напитися i зайшов до однiеi хати. Кажуть йому:
– Нема води. Дванадцятиголовий змiй усi криницi висушив, а в однiй, де е вода, – сам сидить. Щодня йому за воду треба давати молоду дiвчину. Сьогоднi прийшла черга до царськоi дочки. Тому i чорнi фани повсюдно. Сказав цар – хто врятуе дочку, той стане на його мiсце.
Каже Іван:
– Якi ви, люди, дурнi, бо трохи i я нерозумний. Але покажiть менi, у якiй криницi змiй, i я цареву дочку врятую.
Привели люди Івана з побратимами до криницi i чекають, коли царева донька приiде. Нарештi привiз ii, залляту сльозами, мiнiстр. Стала вона над криницею, а Іван каже:
– Царiвно, я тебе врятую.
– Якщо мене врятуеш, стану твоею дружиною.
Наступила хвилина обiду. Прокинувся змiй, пiднiмае своiх дванадцять голiв.
– Де мiй обiд?
– Пообiдаеш ти сьогоднi раз i навiки, – каже Іван.
І почав змiевi голови рубати. Вiдрубае одну, а вона знову приростае.
Гукае Іван:
– Бий, ведмедю, ями! Носи, вовче, голови, а ти, лисе, загрiбай.
Іван стяв дванадцять голiв, повiдрiзував язики, загорнув у хусточку i з царiвною та мiнiстром поiхав до царського палацу.
А царiвна вже встигла всiм Івановим побратимам червонi стрiчки на шиi зав'язати. Так звiрi й пiшли слiдом за бричкою до палацу.
Та дорогою мiнiстр стяв Івановi голову, кинув його у канаву, а царiвнi сказав, що i ii таке жде, коли вона не вийде за нього замiж. Мусила царiвна поклястися, що батьковi скаже, нiби мiнiстр убив змiя.
Мiнiстр повернувся, забрав усi голови i поiхав до палацу.
А тим часом iшли звiрi та й знайшли мертвого Івана у канавi. Зажурилися тяжко, а ведмiдь каже:
– Треба лише цiлющоi води, i вiн оживе. Але хто нам принесе ii з-за синього моря.
Каже лис:
– Ходи зi мною, зайче. Я прикинуся неживим, а ти притаiшся коло мене. Як прилетять сороки мене клювати, то ти постарайся одну спiймати.
Зловили сороку на полi, а вона почала скреготати-проситися. Лис каже:
– Нiчого злого тобi не зробимо, лише вiднесемо до начальника.
– А хто ваш начальник?
– Ведмiдь.
Принесли ii до ведмедя, вiн i каже:
– Полети, сороко, за сине море i принеси нам живлющоi-цiлющоi води, аби ми свого побратима оживили.
– Прив'яжiть менi до лапочок пляшечки, i я полечу, – вiдповiдае сорока. – Якщо через двадцять днiв не повернуся, то знайте, що я море не перелетiла.
Бiгае заець дивитися, чи ще весiлля не почалося у царському палацi: якраз на двадцятий день цар призначив.
Пройшло дев'ятнадцять днiв, лис i каже:
– Треба приготувати яку iжу, бо сорока голодною прилетить.
Пiшов вовк у село i принiс цiле порося.
А надвечiр побачили всi, що сорока летить. Летить та скрегоче, бо дуже iсти хоче.
Вiдв'язали звiрi пляшечки з цiлющою-живлющою водою i кажуть:
– Оце порося, сороко, – твiй обiд. А ми беремося до роботи.
Пiдняли вони Іванову голову, вилили води на неi, на тулуб i – зрослося. Дали води Івановi ще й випити, а вiн каже:
– Що менi з того, що я живий, коли зброi не маю.
– Буде твоею i зброя, i царiвна, – вiдповiдае ведмiдь. – Пиши листа.
Написав Іван листа, заець взяв його в зуби, i разом пiшли до палацу. Зупинилися коло брами, а заець iз листом перелiз через дiрочку в парканi i став пiд вiкном. Царiвна заплакана у вiкнi сидiла. Побачила вона зайця i по стрiчечцi червонiй, якою колись шиi всiм Івановим побратимам перев'язувала, впiзнала.
Вiдчинила вiкно – i заець скочив до палацу.
Прочитала вона Іванового листа i заплакала з радостi.
Але приходить цар i каже до шлюбу збиратися. Тодi царiвна мовить:
– Нi, тату, не цей мене вiд смертi врятував, за якого хочеш вiддати, а той, що пiд брамою з друзями стоiть.
Наказав цар привести Івана до палацу. Мiнiстр як побачив його живого, то каже:
– Я маю знаки, що вбив змiя.
І приносить дванадцять голiв.
Подивився Іван на тi голови та й каже:
– Всяка звiрина на свiтi мае язик.
Тодi виймае з кишенi дванадцять язикiв i показуе царевi.
Подивилися на змiiнi пащi – справдi язики вiдтятi.
Питае цар у дочки, як було. А вона все розповiла. Тодi вiн говорить:
– Вiддаю за тебе дочку, яку ти врятував. Сьогоднi весiлля. А що з цим зробити? – i показав на мiнiстра.
Каже Іван:
– Тут е справедливий суддя – ведмiдь, прокурор – вовк, а присяжнi – лис i заець. Як вони присудять, так i буде.
Ведмiдь тодi каже:
– Приступи, пiдсудний, до нас.
А мiнiстр не хоче. Тодi вовк як стрибнув, як стиснув мiнiстра за горло, то вiн i не квiкнув.
І кiнець.
Кирило Кожум'яка
Колись був у Киевi якийсь князь, лицар, i був коло Киева змiй, i щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дiвчину. Ото прийшла черга вже i до дочки самого князя. Нiчого робить – коли давали городяни, треба й йому давать. Послав князь свою дочку в дань змiевi. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змiй ii i полюбив. От вона до його прилестилась та й питаеться раз у нього:
– Чи е, – каже, – на свiтi такий чоловiк, щоб тебе подужав?
– Є, – каже, – такий у Киевi, над Днiпром. Як затопить хату, то дим аж пiд небесами стелиться; а як вийде на Днiпро мочити кожi (бо вiн кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, i як набрякнуть вони водою в Днiпрi, то я вiзьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то вiн iх? А йому й байдуже: як смикне, то й мене з ними трохи на берег не витягне. Отого чоловiка тiльки менi й страшно.
