скачать книгу бесплатно
Вiн повiрив iй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула – став мiст. Змiй i переправився на цей бiк. От радяться вони, як би згубити брата з свiту. А змiй i каже:
– Ти вiзьми занедужай та й скажи: снилось менi, братику, i видiлось, що якби ти поiхав на полювання та дiстав менi вовчого молока, то я б i видужала. От вiн як поiде, а вовки й розiрвуть його собак. Тодi ми i його вiзьмем, бо в собаках уся сила.
От приiжджае брат з полювання додому, змiй сховався, а вона йому й каже:
– Снилось менi, братику, що якби ти поiхав та дiстав менi вовчого молока, то я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба!
– То й дiстану, – каже брат. Сiв на свого коня i поiхав. Приiжджае у чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав. Недвига придержав.
Брат здоiв молока i пустив ii. Вовчиця оглянулась i каже:
– Спасибi тобi, хлопче-молодче, що ти мене пускаеш. Я думала, що ти мене з свiту згубиш. Дарую тобi за це вовченя.
І наказуе тому вовчатi:
– Служи ти цьому чоловiковi так, як батьковi.
От вiн i йде. То було в нього двое собак, а тепер i трете, вовченя, бiжить за ним.
Вгледiла сестра з змiем, що за братом бiжить трое собак, а змiй i каже:
– Ото лихо, ще й третього сторожа собi добув. Вiзьми ж ти ще гiрше занедужай i попроси молока медвежого, то там його розiрвуть непремiнно.
От змiй перекинувся голкою, вона взяла застромила ii в стiну. Злiз брат з коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стiну до тiеi голки. А сестра й каже:
– Навiщо ти тих собак держиш, вони менi спокою не дають!
Вiн крикнув – собаки й посiдали. А сестра каже:
– Снилось менi, братику, що коли б ти дiстав менi ще ведмежого молока, то я б напилась та й одужала.
– То й дiстану, – каже вiн. Переночував, сiв на коня та й поiхав. Приiжджае знов в чагарець; тут зараз i схопилась медведиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Здоiв ii брат та й пускае. Медведиця й каже:
– Спасибi тобi, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобi медведча. – А до медведчати каже: – Слухай його, як свого батька.
Їде брат додому, i вгледiли сестра з змiем, що вже четверо за ним. Змiй i каже:
– Попроси в нього лисичого молока, то вiн як поiде, то звiрi його й з'iдять.
А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стiну ще вище, щоб собаки не дiстали. Брат злiз з коня, собаки знов кинулись до хати та так i пнуться на стiну. Сестра розплакалась:
– Нащо ти так багато собак держиш!
Брат крикнув, вони посiдали. А сестра знов свое:
– Снилось менi, братику, що якби ти дiстав менi ще лисичого молока, то я б одужала.
– То й дiстану, – каже брат.
От лягае вiн спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у ногах, а вовчок i медведик по боках. Переночував брат, вранцi сiв на коня, забрав своiх звiрiв i поiхав. Приiжджае до чагарця; вибiга лисиця. Протиус догнав. Недвига придержав. Брат видоiв ii i пускае. А лисиця й каже:
– Спасибi тобi, хлопче-молодче, що ти мене пускаеш. Я думала, що ти мене розiрвеш своiми собаками. За те дарую тобi лисиченя. – А лисиченятi каже: – Слухай його, як рiдного батька.
Їде брат додому. Угледiв змiй, що вiн добув собi ще п'ятого сторожа, а сам i не пропав, та аж зубами скрегоче.
– Вiзьми, – каже вiн, – занедужай ще гiрше i скажи: снилось менi, братику, що десь в iншому царствi е такий кабан, що носом оре, вухами сiе, а хвостом волочить. І е там такий млин на дванадцять каменiв, що само й мелеться, само й насипаеться, само одгортаеться, само i в мiшки набиваеться. То якби ти дiстав з-пiд тих дванадцяти каменiв борошна, то я б спекла собi коржа з того борошна i одужала б.
Брат розсердився i каже:
– Не сестра ти менi, а ворог!
А вона:
– Чи ж можу я тобi бути ворогом, коли нас тiльки двое на чужинi?
Повiрив брат, знову сiв на коня, забрав свою сторожу i поiхав. Приiжджае туди, до кабана i до того млина, що казала. Прив'язав коня i йде в млин. А там дванадцять каменiв i дванадцять дверей. І такi тi дверi, що самi одчиняються i самi зачиняються.
Взяв вiн з-пiд першого каменя борошна, пiшов у другi дверi, а дверi й зачинили його звiрiв. Ото як пройшов вiн усi дверi, вийшов надвiр, аж бачить: звiрiв нема. Вiн свистiв-свистiв, чуе, що вони десь виють, але не вибiгають. Заплакав вiн, сiв на свого коня i поiхав додому. Приiжджае, а сестра його гуляе з змiем. Тiльки що брат входить у хату, а змiй i каже:
– Ну, журився я за м'ясом, а м'ясо само йде.
Велять братовi рубати дрова та наставлять окрiп, щоб його зварить та з'iсти. От вiн рубае дрова, а сорока прилiта та й каже:
– Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твоi звiрi прогризлись крiзь двое дверей.
От вiн поналивав у казани води й розтоплюе. А дров нарубав гнилих, вони пiдсохнуть трохи i займуться. А вiн вiзьме прихлюпне водою, щоб не так горiли, та й вийде надвiр. Сорока й каже:
– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твоi звiрi прогризлись крiзь четверо дверей.
От як ввiйде вiн до хати, то змiй i каже:
– Ей, не згоден ти й окропу нагрiти! – Та сам вiзьме кочергу, поштовха, – вони й займуться. А брат вiзьме та й прихлюпне водою, i дрова знов помалу горять. Вийшов вiн знов надвiр, нiби за дровами, а сорока й каже йому:
– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твоi звiрi крiзь десятеро дверей прогризлись.
А брат набере якнайгнилiших дров та й вкине в пiч, щоб не так горiли. От уже й казани начинають закипати. Знов вийшов вiн надвiр, нiбито по дрова. А сорока й каже:
– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твоi звiрi прогризли усi дверi i спочивають.
От уже закипiли тi окропи, вiн i каже до змiя:
– Зятю мiй милий, зятю мiй любий, дозволь менi перед смертю на дерево вилiзти та з бiлим свiтом попрощатися.
– Ну, лiзь, – каже змiй.
От полiз брат на явiр, i нi одноi гiлки не пропускае, все на кожну ступае, щоб тiльки загаятись хоч трохи. Вилiз аж на самий верх. Прилiтае сорока:
– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибiжать твоi звiрi.
А змiй вибiга з хати та й кричить:
– Доки ти сидiтимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немае!
Став злазити брат назад, та все на кожну гiлку ступае, щоб загаяти час. От став вiн уже не останню гiлку та й хоче додолу скочить, коли це звiрi його – неначе що загуло – прибiгли й стали круг нього. А вiн тодi скiк на землю та й гукае радiсний на змiя:
– А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!
Змiй вийшов, а вiн до звiрiв:
– Вовчук! Медведчук! Протиус! Недвига! Берiть його!..
Звiрi як кинулись – i розiрвали в шматки.
Зараз вiн взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвiяла. А як змiя розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала.
От брат i каже:
– Коли ти, сестро, така, то зоставайся собi тут, а я поiду в iнший край.
Взяв зробив два цебра, повiсив на яворi i сказав iй:
– Оце, сестро, як будеш ти плакати по менi, то оцей буде повен слiз. А як будеш плакати по змiевi, то оцей буде повен кровi.
Сiв собi на коня, забрав своiх вiрних друзiв та й поiхав. Приiжджае вiн в один город та й узнае, що в тому городi е криниця i в нiй сидить змiй з дванадцятьма головами. Як iдуть люди по воду, то й ведуть одну дiвчину. Змiй з'iсть ii, а вони наберуть собi води, бо iнакше не можна. Того дня настала черга царевi вести свою дочку. От хлопець-молодець i каже:
– Я можу побiдити отого змiя.
– Як побiдиш його, – кажуть люди, – то цар обiцяв вiддати свою дочку ще й половину царства.
Ну, ведуть ту царiвну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним iдуть його звiрi i кiнь. Привели ту царiвну, таку убрану. Тут змiй тiльки що виткнувся, щоб з'iсти ii, а хлопець-молодець i каже:
– Меч-самосiч, рубай його! Вовчук, медведчук, Протиус, Недвига, берiть його!
Тут той меч-самосiч сiче, а звiрi рвуть. І розiрвали його зовсiм. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попiл i розвiяла. Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царiвна дала йому перстень.
От iдуть вони до царського палацу, а дорога далека була, вiн притомився, лiг на травi, царiвна ськае йому в головi. А лакей прийшов, одв'язав той меч-самосiч од торокiв та й каже:
– Меч-самосiч, сiчи його!
Той меч i посiк його на маленькi шматочки. А звiрi поснули й не чули. Лакей тодi до царiвни:
– А скажеш, що я тебе од смертi врятував? Як не скажеш, то буде тобi те, що й йому.
Царiвна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надiв гарну на нього, i почали гуляти.
Як пробудився Недвига, побачив, що немае господаря, побудив усiх. Стали думать-гадать, хто найпроворнiший з них. Вирiшили, що лисичка. От i посилають ii дiстати води живлющоi i цiлющоi i молодого яблучка. Побiгла лисичка дiставати тiеi води i того яблучка. Аж ось i криниця з цiлющою та живлющою водою, i бiля неi росте яблунька з молодими яблуками. От тiльки криницю i яблуню стереже солдат. Та такий здоровий, i махае раз у раз шаблею, так що й муха пролетiти не може над тiею криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощi. Зробилася нiби кривою, бiжить повз криницю i шкандибае. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спiймаю. А лисичка вiд нього все далi i далi. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криницi. Солдат тiльки став та й очi вирячив. А лисичка до криницi, набрала в пляшечку води, зiрвала яблучко та й поминай як звали.
Прибiгла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцiлились. Влив йому в рот живлющоi води, вiн i ожив. Дав йому з'iсти молодого яблучка, вiн помолодiв i зробився ще кращим, нiж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже:
– Ох, як же я довго спав!
– Добре б ти спав, якби ми не дiстали води живлющоi i цiлющоi.
– Що ж тепер ми будемо робити? – кажуть усi.
Порадились i вирiшили, щоб вiн перебрався за старця i йшов у царський дiм.
Передягнувся вiн i пiшов. Приходить, а лакеi його й не пускають. Став вiн просить, а царiвна й почула i звелiла впустити. Ввiйшов вiн у покоi, став шапку знiмати, а перстень той, що йому подарувала царiвна, так i засяв. Царiвна i впiзнала, та ще не вiрить собi i каже:
– Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.
Пiдiйшов вiн до столу, царiвна налила йому чарку вина та й дае. А вiн бере лiвою рукою. Побачила, що вiн бере не тiею рукою, на котрiй перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а вiн бере правою. Вона зараз i впiзнала свiй перстень, i каже до батька:
– Оце мiй муж. Вiн мене одволив од смертi. А цей, – показуе на лакея, – цей пройдисвiт убив його i заставив мене, щоб я сказала, що вiн менi муж.
Цар так i скипiв. Звелiв вивести з конюшнi такого коня, що на нього ще нiхто й не сiдав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стiл i тут же одгуляли весiлля.
От живуть вони собi щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велiв осiдлати коня, забрав звiрiв та й поiхав до неi. Приiхав i бачить, що той цебер, що назначений для змiя, повнiсiнький кровi, а його цебер розсохся i розсипався. Бачить брат, що вона жалкуе ще й досi за змiем, та й каже:
– Раз ти така, то бiльше я тебе i знати не хочу. Сиди тут, я бiльше й не навiдаюсь до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб вiн ii взяв з собою.
От як приiхали вони додому, вона взяла та пiд ту подушку, що вiн спить, i пiдкинула змiевого зуба, що колись сховала. Лiг спати брат, а той зуб i вбив його. Жiнка думала, що вiн сердиться чого та не говорить до неi, та так просить, щоб не сердився. А далi взяла його за руку, а рука холодна, як лiд. Вона як закричить! А Протиус у дверi та цмок його! Вiн ожив, а Протиус умер. Далi Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От вiн до медведчука.
– Цiлуй, – каже, – Недвигу!
Недвига ожив, а медведчук умер. Дiйшла черга до лисицi. Як вона вмре, то ii цiлувати нiкому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона медведчука, поклала на порозi та цмок його, а сама за дверi. А зуб як вискочить, та в дверi, та там i застряв.
Ну, бачать вони, що всi живi, що нiхто не загинув од того зуба, та такi радi, такi радi. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневi та й пустили по полю.
Самi ж вони тепер живуть-поживають i добро царське проживають. Я там був, мед i вино пив, по бородi текло, а в рот не попало. Оце вам i казка вся.
Дiдусевi дарунки
Служив при вiйську хлопець. Називався Василь. На лiто всiх воякiв вивозили в лiс, над рiчку, де вони зицирувалися.[1 - Муштрувалися.]
Пiсля зицирки всi хлопцi бiгли купатися, а Василь брав сокиру та й iшов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворiле вирубував, складав на купи, а рiвнi, файнi дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселiв.
Вiдслужив Василь свое, збираеться додому. Захотiлося йому ще з гаем попрощатися. Йде. А назустрiч виходить з лiсу дiдусь iз зеленою бородою й питае:
– Куди ти йдеш, молодче?
– Ха, дiдусю, радiсно менi нинi. Вiдслужив вiйсько, додому йду.
– Куди ж ти маеш гадку повернути?
– Йду з гайком попрощатися. Вiн такий гарний!
