скачать книгу бесплатно
– Так, синку, гарний. У цiм гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але нiхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собi вiд мене зажадаеш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
– Я – скрипаль, i хотiв би таку скрипку, що коли заграю, то аби всi йшли в танець – i бiднi, i багатi, i ксьондзи, i царi, i мухи, i черв'ячки – усе живе, що е на свiтi.
– Добре, – говорить лiсовий дiдусь, – забажав ти мудро.
Дiдусь зник.
І тут же Василевi в руки впала скрипка.
– Тепер говори друге бажання, – знову з'явився дiдусь.
– Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «фiть до торби», – то аби все було в торбi. Щоб до мене нiхто права не мав, навiть цар, в якого я служив.
– Добре.
Дiдусь зник, i тут же впала Василевi до нiг торба. Вiн узяв ii, i дiдусь втрете з'явився.
– Забажай i трете, але мудро.
– Хочу, щоб, коли зголоднiю, завжди мав що поiсти.
Дав йому дiдусь скатертину:
– Коли зголоднiеш, розстелиш цю скатертину – буде тобi iда. А тепер iди собi в свiт i служи людям так вiрно, як служив цьому гайковi.
Іде вiн, iде й бачить: жiнка вивела з хати шестеро дiтей i плаче, руки ломить.
– Чого ви так, жiнко, плачете?
– Йой, у нас панщина! Мого чоловiка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.
– Та де ж той млин?
– Йой, за лiсом! Там, у млинi, е дванадцять залiзних дверей, а за дванадцятими мiй чоловiк з волами замкнений сидить.
– Не плачте, жiнко, чоловiк буде вдома.
Пiшов вiн до млина, став пiд залiзнi дверi й заграв. Дверi вiдкриваються, виходить найстарший чорт, а за ним показують рiжки молодшi. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить:
– О, буде вечеря!
А молодший чорт смiеться:
– Хiба на один зуб.
Василь нi слова не говорить, лише грае. Починае скакати один чорт, за ним другий, третiй – усi пiшли в танець. Уже з них пiт ллеться – Василь грае, уже падають, за хвости й роги тримаються – грае. Пообривали роги, хвости, волочаться по землi, просять його:
– Пусти нас, що хочеш тобi дамо.
– Нiчого не хочу, лише випустiть чоловiка з волами.
– Перестань грати, випустимо.
– Нi, дайте ключi, я його сам випущу на волю.
Чорти вагаються. А Василь грае так, що чорти вже до землi головами товчуть. Дали Василевi ключi, вiн повiдмикав дверi, випустив з млина чоловiка, вивiв воли, насипав на вiз муки й каже:
– Чоловiче, iдь додому, а я тут з ними розрахуюся.
Чоловiк низько вклонився рятiвниковi й поiхав, а вояк каже:
– Ану, чорти, фiть до торби!
Забрав усiх чортiв до торби; зав'язав i повiсив у лiсi на дуба, хай висять, а сам пiшов за возом до села. Тут вибiгае з хати жiнка з дiтьми, дякуе, що врятував iй чоловiка, дае нагороду, але Василь не бере.
А пан хотiв того чоловiка зiгнати зi свiту. Коли дiзнався, що вiн вирвався вiд чортiв живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:
– Я тебе вб'ю! Хату спалю! Твою жiнку й твоiх дiтей засiчу рiзками!
Послухав вояка i вертаеться назад по торбу. Знiмае з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Принiс iх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бiдним не робили. Сам торбу пiд пахву, скрипку – пiд другу i йде до пана. Але чуе в животi голод. Сiв у полi пiд тополею, розстелив скатертину – тут же з'явилося i iсти, й пити. Наiвся, попив вина, думае собi: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бiдних».
Приходить, а гайдуки товчуться з кiньми на подвiр'i – виганяють нагайками з хати чоловiка, жiнку, дiтей. Василь став на воротах i крикнув:
– Ану, гайдуки, фiть до торби!
Гайдуки в торбi. Вiн каже чоловiковi й жiнцi сидiти в хатi, сам прямуе до панського маетку, а торбу тягне за собою по дорозi, щоб гайдуки товклися. Притягае аж на панське подвiр'я. Пан виходить на порiг i каже прислужникам:
– Берiть його i дайте йому сто рiзок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли нi, то зацькуйте собаками.
А Василь як вiзьме скрипку в руки, як заграе, то пан не шукав де панi, а вхопив кухарку, панi хапнула фiрмана, тут не втрималися й гайдуки в торбi – все танцюе, як безумне. Пан змучився, пiт йому очi заливае, просить вiн:
– Чоловiче, дам тобi, що сам хочеш, лише перестань грати.
– Собi я нiчого не хочу. Хочу – цiлому селу волi.
– Я дам.
– Коли даси, то вiдпущу тебе, а коли нi, то свое життя скiнчиш в оцiй торбi, де тепер твоi гайдуки…
Василь перестав грати, пан вздрiв, що бiда, сiв за стiл i пiдписав цiлому селу волю. Василь тодi каже:
– Щоби тому чоловiковi, який iздив до млина, не впав волос з голови й воли не смiеш у нього вiдбирати.
Каже пан:
– Я всiм волю дарую, даруй менi життя.
А панi так вхлипалася, що не питала крiсла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирае. Усi слуги лягли покотом.
Подивився Василь та й пiшов далi, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дiйшов до столичного мiста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дiвчину, а пiп загробну молитву читае.
Питае Василь:
– Люди, що це у вас робиться?
– Лихо у нас. Змiй не дае води, поки не з'iсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогоднi черга цiй сiмнадцятирiчнiй дiвчинi.
Вiн зупиняе iх i каже:
– Будьте спокiйнi – ця дiвчина не вмре.
Витрясае з торби гайдукiв, що вже ледве дихають, лишае iх серед мiста, а сам з торбою i скрипкою йде на воду. Там справдi е дванадцятоголовий змiй. Як побачив Василя, то й показав вогненнi язики:
– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?
– Битися.
– Тодi ходiмо на залiзний тiк.
Прийшли на залiзний тiк. Василь бере скрипку й починае грати.
Дванадцятиголовий змiй як пiшов у танець, то залiзний тiк став ламатися пiд ним. Василь грае, змiй повисолоплював язики, головами товче до залiза, вогнем дихае, проситься, але музикант i слухати не хоче. Доти грав, поки змiй не здох.
Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але вiн нiякоi нагороди не хоче. Дiзнався сам цар, що вояк убив змiя. Посилае по нього гiнця.
Василь повiдрiзував з голiв змiя язики, завив у хустинку й пiшов до царя. Цар зустрiчае його i дивуеться:
– Невже ти в мене служив?
– Служив.
– А де ти таку силу заслужив?
– У гайку.
І вiн розповiв про лiсового дiда та про його дарунки.
– То ти би мiг i надi мною заволодiти? – питае цар.
– Коли бажаете, то я зараз можу вашу волю вволити, – i береться за торбу.
Цар злякався й каже:
– Нi-нi, тiльки докажи менi, що ти дiйсно змiя вбив.
Вiн виймае язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:
– Якби не вiн, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього вiддаватися. Ми будемо з ним щасливi.
Цар дав згоду. Справили весiлля. І став жити вояк у царських палатах.
Дурний Іван та його побратими
Були собi два брати мудрi, а третiй дурний. Мудрi поженилися, роздiлили мiж собою маеток, а дурному дали бичка i залишили самого в старiй хатi. Годував Іван бичка, а коли не стало сiна – жене його на базар.
Дорога йшла через лiс, i пiд старою липою хлопець сiв вiдпочити. Раптом чуе – заскрипiла липа.
– Що, бичка хочеш? – питае Іван.
Липа знову заскрипiла.
– Що, липо, даси менi грошi на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.
Прив'язав до дерева бичка, а сам пiшов додому.
Дочекався Пилипа – таке свято було колись – i йде до липи.
– Де плата за мого бичка?
А липа скрип-скрип.
– Що, не хочеш платити? То я тобi вiддячу.
Побiг додому, взяв сокиру, i – до лiсу.
Як ударив по стовбуру, а грошi золотим дощем посипалися. То розбiйники у дуплi свiй скарб мали.
Поносив Іван грошi мiшком додому, насипав купу посеред хати i перебирае. Минае так день, другий. А на третiй день найстарший брат заглянув через вiкно до хати i побачив Івана за дивною роботою. Вiрив очам i не вiрив, та й побiг щодуху до середущого брата:
– Ходи, брате, щось тобi покажу.
Прибiгли обидва, подивилися, i середущий брат думае вголос:
– Що нам зробити, аби цi грошi забрати?
– Заведемо його у темний лiс i там залишимо, – радить старший.
Як надумали, так i роблять. Зайшли до наймолодшого брата i почали манити його до лiсу:
– Ходи, брате, там ще бiльше грошей наберемо.
А Іван мав ще залiзну ступу, яку колись батько змайстрував. Вiн батька не пам'ятав i гадав, що це батькова ложка. Боiться вiн залишати ступу вдома, щоб хто не вкрав, i тягне ii за собою до лiсу.
Зайшли в дрiмучий лiс, водять брати Івана й думають, що вiн десь вiдстане, а вони втечуть. Та Іван тягне за собою ступу i – нi кроку вiд них. Ходили-бродили, аж настала нiч. Напав страх на старших братiв. Радяться, де ночувати. Каже Іван:
– Лiзьмо на дуба.
