скачать книгу бесплатно
Насушили вони йому сухарчикiв, зложили iх у торбиночку, попрощались iз ним та й пустили його. І пiшов вiн дорогою.
Ішов, iшов, дiйшов до моря. Дiйшов та й став вiддихнути. Дивиться – на березi стоiть кущ якогось деревця з красними ягiдками та таке воно рясне! І став вiн дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? Який у того батенька страшенний сад, що всяке-усяке там дерево е, а цього нема. Що воно за дерево?»
А це була калина. Дивиться та й дивиться вiн на нього, коли бачить, що летять одинадцять утiнок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а вiн скорiше пiд кущ та й сховався там. Спустилися тi одинадцять утiнок якраз коло нього на березi та й зробились усi красними дiвчатами. Пороздягалися вони та й стали купатися в морi. Покупались та й полетiли.
Прилiтае тепер задня, дванадцята. Прилетiла i там зробилась дiвчиною, найкращою над усiх. Розляглась i вона та й стала купатись. А купцiв син мерщiй з-пiд куща, та за одежу, та й заховався пiд дерево, i сидить там мовчки, мов неживий. Вона, як уже викупалась, вийшла на берег. Хоп-хоп – нема одежi. Ото й каже вона:
– Хто е тут? Як стар чоловiк – будь менi рiдний батенько; стара жiнка – будь менi рiдна матiнка; середнiй чоловiк – будь менi рiдний братик або рiдна сестриця; молодий чоловiк – будь менi вiрна дружина!
А вiн зараз вийшов з-пiд куща та й вiддае одежу. Вона зрадiла, так зрадiла, що й не сказати, бо перед нею став такий козак, що кращого й у свiтi не знайти.
– Хто ти еси, козаче? – питае вона його.
– Я такий i такий, iхав батько по морю, а дiдусь старенький i зупинив його корабель, казав моему батьковi, що, як не вiддасть одного, що вдома не знае (а я i родивсь саме без батенька, тим-то вiн i не знав мене), потопить його i всiх його людей. Батько не знав нiчого, що вдома дiялось, – вiддав мене. Так оце я йду до нього тепер на послугу.
– Ну й добре! – каже його мила. – Той сивий дiдусь, що держав корабель, то мiй начальник; я в нього послужанкою. Нас у нього дванадцять. Може, i ти бачив, що летiли наперед мене одинадцять утiнок: то все моi товаришки. Це дiдусь хоче мене з тобою одружити. То тiльки гляди: схитриш – добре буде тобi; не перехитриш – лихо буде тобi. Буде твоя голова на коляцi висiти так, як висять там уже iх одинадцять. Дiдусь мiй хотiв своiх послужанок одружити, та з усiх одинадцяти не знайшовся нi один, щоб перехитрував усе. Пропали всi.
І показуе йому дорогу, куди пройти до дiдуся.
– Пiди цiею дорогою; iди, iди, поки не дiйдеш до стежечки, що лежатиме влiво. Пiдеш по тiй стежечцi. Іди, iди, поки дiйдеш до такого мiсця, що все покрите гадюками. Ти не бiйсь – iди, та не озирайся, – вони тобi дорогу дадуть; озирнешся – з'iдять. Пiдеш, пiдеш, дiйдеш до такого мiсця, що покрите все звiрюками лютими. Ти йди, йди, не озирайся, – вони тобi дорогу даватимуть. Як пройдеш уже це мiсце, побачиш налiво, на левадi, хатку на курячiй нiжцi. Ти йди туди: там я живу. Ну, тепер прощавай, моя дружинонько! Та гляди, бережись: вбережешся – добре буде, не вбережешся – голiвонька твоя повисне на коляцi, як висить там уже одинадцять!
Сказала це, зробилася знов утiнкою i полетiла.
Пiшов купцiв син тiею дорогою, що показала йому його мила. Ішов, iшов, дiйшов до стежечки; пiшов стежечкою, дiйшов до того мiсця, що гадюками все було закрите. Але вiн iшов смiливо, й вони йому дорогу давали. Пройшов це мiсце, найшов на таке, де повно звiрiв було. Вiн iшов теж смiливо, i вони дали йому дорогу. Як вийшов уже на поляну, як уздрiв уже вiн хатку на курячiй нiжцi, так радiсно йому стало. Прийшов до тiеi хатки та стук-стук у вiконце. Вийшла його мила, вiдчинила йому, повела його в хату, нагодувала його й напоiла. І розказуе вона йому:
– У нашого дiдуся нас дванадцять. Сам живе вiн у пишних хоромах i характерничить, а нас розсилае вiн навкруги себе на дванадцять верстов вiд себе i на дванадцять верстов сестра вiд сестри, i всi в таких, на курячих нiжках. Ну, тепер тобi, моя дружино, пора спати. Скоро прилетить вiстовик вiд дiдуся (дiдусь, як що наказуе, посилае свого крилатого вiстового по всiх дванадцяти хатках, i наказуе той вiстовий, що треба). Та гляди ж, моя дружинонько якщо прилетить той вiстовик, так що б не казав, ти все мовчи, мов i нема тебе в хатi. А там уже подумаемо, що треба робити.
Та й положила його пiд лавку, i свiтло погасила.
Тiльки що уляглись вони та стали дрiмати, летить пiд вiкно вiстовик i кричить:
– Наказував дiдусь, щоб назавтра ви були всi дванадцять, лице в лице, одежа в одежу, черевики в черевики, i щоб у кожноi було по мiдному прутовi, бо приiхав уже дiдусiв зять, – (це, бач, цей купцiв син).
І полетiв.
– Ну, тепереньки, моя дружино, треба за дiло прийматися, – каже купцевому синовi його суджена. І скувала йому мiдну булаву, й каже:
– Ти ж iди по тiй-то i тiй дорозi. Перейдеш до залiзних ворiт, там будуть прив'язанi на ланцюгах два леви. Як будеш ти iти й кинуться вони на тебе, ти закричи на них: «Мовчiть, проклятi лютi звiрi! Я iду до дiдуся на послугу!» – вони й пропустять. Як прийдеш ти до дверей, замахнися булавою i вдар iх, щоб розбити. Дiдусь закричить: «Хто там?» А ти смiливо вiдказуй: «Я, дiдусю, я iду до тебе на послугу!» Тодi вiн поведе тебе туди, де ми будемо у рядi поставленi, i всi будемо, як одна: i лице, i одежа, i черевики, i все, все буде, як у однiеi. А я буду стояти така-то вiд краю, i у мене на лiвiй нозi буде закаблук набiк закривлений. То хоч i з першого разу пiзнаеш мене, а не подавай виду: пройди раз i вдруге, немов не знаеш, та придивляйся на кожну. Дiд буде на тебе гримати та говорити, щоб швидше вибирав ти свою суджену (а як не вибереш, голова твоя повисне на колядi), але ти не вважай на це i вiдкажи йому: «Е, дiдусю, що ви?.. Це не яблучко з яблунi зiрвати: вкусив, гарне – з'iв, недобре – кинув; менi з нею треба буде вiк коротати!» На третiй раз уже виведи мене. Тепер прощай, моя дружинонько мила!
І полетiла сама.
Вiн i пiшов, куди йому його мила показувала. Прийшов до двору дiдусевого, а коло стовпiв ворiтних прив'язанi були два леви. Як тiльки уздрiли вони його, так i кинулися на нього з ревом. Вiн на них як крикне:
– Мовчiть, проклятi лютi звiрi! Я йду до дiдуся на послугу.
І пропустили вони його. Прийшов вiн до дiдусевого будинку та як замахнувся своею булавою, як гупне у дверi, – вони i розлетiлись.
– Хто там? – питае його дiдусь.
– Це я прийшов на послугу!
– Пора, пора, козаче. Ну, ходiм же, вибиратимеш свою суджену; та гляди: як не вибереш – твоя голова отам, на коляцi, повихаеться.
