скачать книгу бесплатно
– Зрозумiло, – кивнув хазяiн. – Гаразд, гайда до бiльярдноi. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – i до столу з ручкою!
Вони зiйшли до пiдвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмi й у бiлiй сорочцi без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кiстяними кулями. Зняв рамку й послужливо вiдiйшов.
– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергiй Павлович. Узяв зi стiйки кий, подивився уважно на Вiктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоiш без дiла!
Вiктор розбив пiрамiду, але жодна куля до лузи не потрапила. Пiсля цього йому дiйсно довелося простояти без дiла кiлька хвилин. Потiм зiграли ще три партii, i в останнiй Вiктор собi на подив закотив три кулi.
– Бачиш! – зрадiв за нього хазяiн. – Це вже дещо! Вчись! Це називаеться – обмiн досвiдом. У мене великий бiльярдний досвiд, а в тебе газетний. От i будемо обмiнюватися!
12
Ранкова зоря нагадала про осiнь. За вiкном коливалося молоко туману. За вiкном бiльше нiчого не було: нi дерев, нi паркану, нi мiського шуму. За вiкном – осiнь, вона притлумила все, що ворушилося на землi й понад землею, iй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дiтей – радiсть розмаю.
Вiктор довго дивився на туман iз вiконця мансардноi горнички на третьому поверсi хоромини. Його тiшила оманлива вiдсутнiсть життя за вiкном. І вiн подумав, що саме так, напевно, стоiть зараз перед вiконцем його квартири Соня i дивиться на цей туман допитливими очками.
Згадка про Соню вiдлунила раптом докором. Вiктор пригадав, що ще кiлька днiв тому обiцяв потелефонувати iй.
Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику вiдкриту банку олив i сардельки. Снiданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорi Вiктор вiдразу помiтив охоронця Павлуся. Пiдiйшов, привiтався, перекинувся кiлькома словами. З Павлусем вони вже вiталися кивком голови, як давнi сусiди. Про нього Вiктор знав тiльки те, що вiн закiнчив Інститут фiзкультури й був майстром спорту з бiатлону, виступав у молодiжнiй збiрний, а потiм перейшов працювати до Сергiя Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звiдси?» Павлусь лiниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочцi в передпокоi.
Вiктор набрав свiй номер телефону. Довгi гудки лунали з пiвхвилини, аж тодi лункий голос Сонi прокричав захекане «алло!»
– Соню? – зрадiв Вiктор.
– Дядьку Вiтю!
– Так, я. Я Мишка знайшов!
– А де вiн?
– До Москви виiхав…
– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.
– Вiн там працюе, у зоопарку…
– А ким?
– Пiнгвiном.
– А хiба так можна? – запитала Соня, i це питання одразу викликало у Вiктора усмiшку.
– Йому можна…
– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дiвчинка.
– Я теж не можу працювати Вiктором, – сказав Вiктор. – Але пiнгвiн може працювати в зоопарку пiнгвiном, а слон – слоном. Тваринi дозволяеться працювати самою собою…
– Справдi?! Ну гаразд, – здалася дiвчинка. – А я б хотiла працювати Сонею все життя…
– І що б ти робила?
– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.
– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…
– Я знаю!
Розмова перегнала час, i Вiктор забув про час i хвилини. Кумедний дiалог бадьорив i смiшив його, а коли пiд кiнець Соня попросила морозива, а у вiдповiдь на одне з питань Вiктора повiдомила, що вже сама на метро iздить i по мiсту ходить, вони домовилися зустрiтися за годину на автобуснiй зупинцi бiля його старого будинку.
13
До полудня туман розвiявся, i над Киевом знову засяяло тьмяне осiнне сонце. У Гiдропарку тривала iнерцiя лiта – немов цей пляж-острiвець був пiвденною окраiною Киева i там завжди було на кiлька ступнiв теплiше, нiж деiнде в мiстi. Тому й морозивникiв на квадратний кiлометр у Гiдропарку було в кiлька разiв бiльше, нiж в iнших мiсцях. І цiлком логiчним здалося бажання Сонi почати прогулянку цим парком iз пломбiру в шоколадi.
– А ти постарiв! – було перше, що сказала Соня, вiдкусивши морозива.
– Ти теж! – вiдповiв Вiктор.
– А менi не страшно! – всмiхнулася Соня. – Тiтка Нiна теж постарiла!
– І як же вона постарiла?
– Буркоче увесь час i з дядьком Миколою свариться!
– Хiба? – здивувався Вiктор. – І через що ж вони сваряться?
– Бо вiн не завжди додому приходить! Вiн сам з Одеси… Увесь час туди iздить, обiцяе черепашки привезти й завжди забувае…
– Ну а тiтцi Нiнi що вiн обiцяе?
– Обiцяе бiльше не iздити… І знову iздить…
– Отак! – зiтхнув Вiктор. – Виходить, тiтка Нiна ним незадоволена?
– Ще б пак! – кивнула Соня, iдучи трохи поперед Вiктора й ведучи його вбiк вiд центральноi алеi Гiдропарку. – Вона вже його валiзу за дверi виставляла!
– Отакоi! Отже, ви весело живете! – похитав головою Вiктор.
– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анiтрохи не весело! Тiтка Нiна обiцяла мене до садка вiдвести, потiм обiцяла няньку знайти…
– І нiчого не зробила?
– Нiчого!
– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообiцяв Вiктор.
– Не треба, – вимовила Соня з цiлком дорослою iнтонацiею. – Ти краще ii вижени!
– Як же ii вигнати? – здивувався Вiктор.
– Ну це ж ти ii привiв, щоб вона зi мною гуляти ходила? А вона вже давно зi мною не гуляе! Гаразд, ходiмо, вiзьмеш човна!
Вiктор озирнувся навсiбiч i тiльки тепер помiтив, що вони бiля пункту прокату човнiв.
Потiм вони пливли човном до самого мосту Патона. Вiктор сидiв на веслах, а Соня давно доiла морозиво, облизала пальцi й сидiла на кормi, далi переповiдаючи про свое життя-буття. І вiд цiеi розповiдi зростало у Вiктора нове почуття провини: тепер вiн переживав за Соню i сердився на Нiну. І не через те, що в його квартирi з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навiть маленька Соня знала, навiщо й чому з’явилася колись Нiна, а сама Нiна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдiеш? Повернутися до себе додому, вигнати Нiну з дядьком Миколою i жити вдвох iз Сонею? Принаймнi зараз це неможливо. Тим часом для Сонi лiпший такий догляд, нiж вона житиме у квартирi самотою. Та i як це можна взяти й вигнати Нiну з ii залицяльником? Нi, думав Вiктор, воно нiби й можна iх вигнати, бо це ж його квартира. Але…
– А ти все-таки насвари ii! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти ii в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боiться…
– Чого пак боiться? Адже валiзу за дверi виставляла?
– Еге, – кивнула Соня. – А потiм вiн на неi загарчав, i вона валiзу назад у кiмнату занесла!
– А вiн що, теж на неi гримае?
– І гримае, i по гузну ii шелепав! Сильно. Вона навiть плакала!
Вiктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Сонi в очi.
– А тебе вони кривдять?
– Нi… Вони менi не заважають… Тiльки, якщо вночi лаються, я прокидаюся… І iсти часом не залишають…
– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообiцяв Вiктор, i в голосi його забринiли нотки справжньоi погрози.
Соня вдоволено посмiхнулася. Вона вiдчула, що дядько Вiтя свою обiцянку виконае.
14
Опiвночi додому повернувся Сергiй Павлович i вiдразу закликав Вiктора до себе.
Вiктор до чергового «уроку» був готовий якнайкраще. Повернувся вiн до Голосiева сердитим i рiшучим, i аби якось позбутися роздратування на Нiну й цього «непевного» чи то мiлiцiонера, чи то вартового – дядька Миколу – вiдразу заходився працювати. На шiстьох бiлих аркушах набазграв вiн таку передвиборчу пропаганду, що, перечитавши, навiть сам здивувався i, можна сказати, був ладен негайно йти голосувати за кандидата, чиi передвиборчi обiцянки й плани щойно придумав, уклав, змiцнив своiм стилем i фантазiею.
Сергiй Павлович був чимось пригнiчений. Трохи неохоче взяв пописанi аркушi. Перебiг першi рядки очима. І зацiкавився. Обличчя набуло зосередженого вигляду, й так, мовчки, вiн дочитав текст до кiнця. Вiдтак розслабився. Зiтхнув iз полегшенням. Подивився на Вiктора.
– Вправно! – кивнув вiн. Задумливо пожував губи. Потiм продовжив. – Імiджмейкери приiздять завтра вранцi… І починаемо працювати по-справжньому. Зранку нiкуди не йди!
Вiктор кивнув, i вiдразу пiймав на собi якийсь особливий, награно турботливий погляд хазяiна.
– Щось тобi сьогоднi непереливки?
Вiктор скривив губи. Кивнув. Потiм легко, без примусу розповiв коротенько про Нiну та взагалi про ситуацiю зi своею квартирою.
– Так, брате! – тiльки й мовив, дослухавши, Сергiй Павлович.
Помовчав.
– Бач, ти вiдразу кiлька статей Закону равлика порушив… от i наслiдок! Незнання Закону равлика не звiльняе вiд наслiдкiв!.. Запам’ятай статтю третю: впускати до свого будиночка чужих, напiвчужих i напiвсвоiх забороняеться. Тепер дивися, що в тебе вийшло! Ти залишив у своему будиночку напiвсвоiх, повернувся, а там – чужi! Що це означае?
Вiктор зрушив плечима.
– Це означае, що ти не розумiешся на людях чи просто не хочеш до них придивлятися! Хто для тебе в цiй компанii ближче за всiх?
– Соня.
– Зрозумiв… Завтра… Нi, завтра багато справ. Пiслязавтра одержиш ключi вiд своеi квартири назад.
– А як же iз Сонею? Вона що, одна там залишиться?
– Щось придумаемо. Але ти однаково доки житимеш тут.
15
Імiджмейкерiв привезли вранцi чорним джипом. Речей у них iз собою було небагато: кiлька спортивних сумок i три коробки, у яких, за словами головного iмiджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок iхньоi бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крiм Жори, до бригади входили ще три iмiджмейкери: один комп’ютерник на iм’я Славко i двое метких братiв-близнюкiв – Сергiй та Вова. Близнюки були наймолодшi – iм було нiби двадцять або двадцять два роки. Жорi – iхньому верховодi – було рокiв тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнiшнiстю – типовий школяр-вiдмiнник, що тiльки всох, погорбився i втомлено дивиться на свiт крiзь лiнзи окулярiв. Йому, либонь, за пару рокiв теж переступить за сорок.
Сергiй Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всiх куткiв: вiн вибирав мiсце для штабу своеi бригади.
– А що, комп’ютерiв у вас зовсiм нема? – здивувався вiн, завершивши огляд будинку.
– А нащо менi комп’ютери? – Господар подивився на iмiджмейкера з посмiшкою. – Комп’ютернi iгри я не люблю, граю тiльки живцем…
– А iнформацiю де зберiгаете?
Сергiй Павлович стукнув зо два рази вказiвним пальцем правоi руки по своiй головi.
– Оце тут.
Жора розчаровано кивнув.
Про кiмнату домовилися хвилин за п’ять, пiсля чого бригада занесла своi сумки й комп’ютер до колишньоi дитячоi на другому поверсi.
На цей час Вiтя зiйшов униз i хазяiн вiдрекомендував його iмiджмейкерам як свого помiчника.
Жора вiдразу виявив до Вiктора цiкавiсть i повагу. Мiцно потис йому руку, вiдрекомендував своiх хлопцiв. Снiдали вони разом у вiтальнi. Сир, ковбаса, свiжа булка, кава. Хазяiн посидiв хвилин iз п’ять з усiма за столом. Задумливо вивчав обличчя iмiджмейкерiв, що жують. Випив фiлiжанку кави й вийшов.
Пiсля снiданку Жора схотiв попалити i жестом запросив Вiктора за собою у двiр. Дiстав пачку «Голуаз», запалив.
– Слухай, ти тут давно? – спитав вiн.
– Не дуже, – вiдповiв Вiктор.
– Але вже призвичаiвся?
– Призвичаiвся.
– Ну i як тобi шеф?
– Нормальний.
– Не жадiбний? – вiв далi, пихкаючи, свiй допит Жора.
