скачать книгу бесплатно
– То спробуймо ще! – дiстав трикутник, поклав у нього кулi. Рукою показав на стiйку з киями.
Вiктор вибрав собi кий подовше.
Розбивав Сергiй Павлович. Вiдразу ж двi кулi закотились у лузи. Кий Вiкторовi не знадобився. Одна за одною кулi залишали стiл, i зрештою господар винувато стенув плечима.
– Вибач, – сказав вiн. – У мене так часто виходить. Хочу дати iншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходiмо до кухнi!
Вони пiднялися на перший поверх. Сiли до кутового кухонного столика, де зовсiм недавно сидiв Вiктор iз залiтним гiтаристом.
– Щось про Мишка довiдалися? – запитав Вiктор.
– Про Мишка?… Знаеш… Немае твого Мишка… У Киевi немае… Олексу твого знайшли. Може, вiн тобi щось розповiсть.
– А де вiн?
– У нього тепер власна кав’ярня на Татарцi. Називаеться «Афган»… Мiсце гарне – над урвищем…
– І можна до нього пiд’iхати? – iз сумнiвом запитав Вiктор.
– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язницi потрапив? Нi, ти тепер на зарплатнi. Вiдсидiв робочi години – i гуляй!
– І ви не боiтеся, що я втечу?
– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твоi паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишенькiвець не поцупив! У нас тут у Киевi бiда з кишеньковими злодiями – понаiхали з усiеi Украiни! То мобiльник, то гаманець цурпелять… А ще тобi ж на краще нiкому зi старих друзiв не повiдомляти про свое повернення…
Вiктор кивнув. Дiстав обидва паспорти й простягнув Сергiю Павловичу.
– Ну от, бач, який ти кмiтливий! – усмiхнувся Сергiй Павлович. – Швидко Закон равлика засвоiв! Тепер тут, – вiн обвiв рукою i поглядом стiни кухнi, – твiй будиночок. Вiдчуеш небезпеку – бiгцем сюди, пiд дах! Зрозумiв?
10
Напiвбезсонна нiч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечiрне сонце слiпило очi. Вiктор, проiхавши маршруткою до Куренiвського узвозу, далi йшов пiшки на Нагiрну. Перехожих майже не було, i тiльки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкiстю. І це при тiм, що асфальт на дорозi був схожий на ементальський сир.
Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсi якогось НДІ. Тiльки вхiд до неi прибудували з вулицi – не сходинки, а просто бетонний пандусик iз поруччям. Подвiйнi дверi були вiдкритi, i Вiктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стiйкою – нiкого. У залi – кiлька столикiв i теж напрочуд низьких, на взiр журнальних. І жодного стiльця. Здивований Вiктор пiдiйшов до барноi стiйки i зазирнув за неi – там вилискувала нiкельованими фиглями та ручками кавоварка «Сiменс», поруч – початi пляшки, догори ногами висiли щiльними рядами чистенькi келихи й бокальчики.
Вiктор дiстав iз кишенi монетку i постукав по барнiй стiйцi.
– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.
Вiктор уп’явся поглядом у бiлi дверi за барною стiйкою. За дверима щось рипнуло. Вони вiдкрилися й у прорiз в’iхав на iнвалiдному вiзку бородань Олекса.
Вiктор отетерiло уп’явся очима. Вiдразу помiтив, що нiг в Олекси не було. А те, що вiд нього залишилося, було вдягнено у вiйськовий камуфляж.
– Овва! – здивувався Олекса, пiзнавши у вiдвiдувачевi старого знайомця. – Ти?
– Я.
– Отакоi! – Олекса витримав павзу, i на обличчi його досi панувало здивування й недовiра до побаченого. – Ти живий?
– Атож, – кивнув Вiктор. – А ти?
Олекса гiрко посмiхнувся.
– І я… Лишень бiгати важко… – i вiн кинув погляд на закоченi й приколенi чимось угорi холошi камуфляжу. – Сiдай, я тобi каву зварю!
Вiктор озирнувся на залу.
– А! Чуеш, зайди туди, – вiн кивнув на вiдкритi дверi, з яких сам виiхав. – Там е крiсло на колiщатах… Для гостей.
Вiктор зайшов до комiрчини й побачив три складаних нiкельованих iнвалiдних крiсла, що вишикувалися попiд стiнкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчi з’явився вираз гiркоти. Вiн сiв у «гостьове» крiсло, поклав долонi на нiкельоване зовнiшне обiддя великих колiс. Штовхнув обiддя, й крiсло поiхало до дверей. Виiхав до барноi стiйки й уперся в крiсло Олекси, що вправно порався бiля кавоварки.
Олекса обернувся.
– Не казись! Іди, вибери столик i сiдай!
Вiктор пiдвiвся, пiдняв i пронiс над головою Олекси легке iнвалiдне крiсло, опустив його вже за барною стiйкою бiля ближнього столика. Знову сiв. Тепер усе стало на своi мiсця – «журнальнi» столики виявилися iдеальноi висоти для тих, хто сидiв на iнвалiдному крiслi.
Хвилини за двi з-за барноi стiйки виiхав Олекса. На приробленiй до його крiсла тацi стояли двi кавовi фiлiжанки й цукорниця.
Вiн хвацько пiдкотив до столика, якось загальмував i швидким рухом поставив перед Вiктором фiлiжанку з кавою.
– Ну от, – сказав вiн, розмiшуючи у своiй фiлiжанцi цукор. – Щось утрачаемо i щось вiднаходимо…
– Ти став фiлософом? – запитав Вiктор. Кав’ярня бiльше не здавалася дивною.
– Нема викруту, – розвiв руками Олекса.
Вiкторовi раптом здалося, що руки в Олекси стали набагато довшi. Довшi й жилавiшi.
– Що ж тодi сталося? – спитав Вiктор.
– Сапер помиляеться лише раз, а потiм – щонайкраще – решту життя згадуе про цю помилку… От i я тепер згадую… Такий похорон зiпсували! Коротше – мого шефа i його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тiльки втяло. І вiдразу – нi грошей, нi нiг. Добре, друзi допомогли, – вiн озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Вiдтак i пораюсь тут.
Далi Олекса оповiв Вiкторовi, що кав’ярня формально належить Товариству воiнiв-iнтернацiоналiстiв, тому податкiв не платить. Ревiзорiв тут теж нiяких не бувае. Мiсце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть iнвалiди вiйни в Афганiстанi. Думали вони ще спортивний клуб iнвалiдiв органiзувати, але поки руки не дiйшли. А взагалi в них «вiзочникiв» на гарну олiмпiйську збiрну вистачить. І в усiх – мiцнi руки.
– А що з Мишком? – спитав нарештi Вiктор про головне.
– З пiнгвiном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаеш, у мого шефа перед останнiм похороном проблеми виникли – хтось пiдвiз вiзка. Одержали кiлька вагонiв спиртного без документiв, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку пiдвезти, а вночi хтось УБОЗ на нас нацькував i все конфiскували. Навiть викупити не вдалося. Потiм ще iз двiчi такi придибашки. Ото й борг майже на мiльйон баксiв. А грошi вiн був винний одному москвичу, що тут кiлька бензоколонок поставив… Тож вiн у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в пiдмосковному маетку приватний зоопарк… Я тут нiчого вдiяти не мiг…
– А як цього москвича знайти?
– А вiн тепер у себе, у Бiлокам’янiй. Бензоколонки в нього один наш депутат вiдiбрав… себто виперли його з Украiни.
– А звуть його як?
– Ти що, серйозно?
– Атож.
Олекса покачав головою.
– Прiзвисько – Сфiнкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москвi банк – Комерцiйний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?
– Що таке банк? – Вiктор стенув плечима. – А що тут розумiти? Банк – це багато грошей…
Олекса заперечно хитнув головою.
– Банк – це власна розвiдка, власна армiя, можливiсть купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфi не знайдуть…
Вiктор важко зiтхнув.
– Ти, либонь, знаеш, що тебе шукали?
– Знаю, – сказав Вiктор.
– І отак вiльно по мiсту iздиш?
– А що маю робити? – запитав Вiктор. – Я хочу Мишка знайти.
– Оце – любов! – пожартував Олекса.
У цей час до кав’ярнi в’iхало на крiслах-вiзках двое хлопцiв, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, i вираз на обличчi миттево став зосередженим.
– Привiт! – видихнув, пiд’iхавши до iхнього столика, перший «вiзочник». Подивився уважно на Вiктора, потiм перевiв погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?
– Дзвонив, вiн за годину пiдкотить.
– Тодi зроби нам кавки!
Олекса подивився задумливо на Вiктора.
– Пiд’iдь до стiйки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крiсло-вiзок, поiхав до бару.
Вiктор пiдкотив до стiйки й одержав вiд Олекси папiрець iз його телефонним номером.
– Дзвони при нагодi. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозумiти, що Вiкторовi час iти.
Вiктор склав крiсло, занiс до комiрчини i, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «вiзочникiв», що в одного була одна нога, а в iншого – жодноi.
11
Увечерi Сергiй Павлович посадив Вiктора за стiл у вiтальнi. Наказав одному зi своiх охоронцiв принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесiда з кандидатом у члени парламенту, вiд якого поки не можна було втекти. Власне, Вiктор i в думцi не покладав поки нiкуди тiкати. Інтуiцiя пiдказувала, що хазяiн – людина бiльш-менш порядна, чи, принаймнi, – людина слова. До клiтки Вiктора нiхто не садовив, до мiста вiдпускали. Тобто вiн майже вiльний. Хiба що обое паспортiв лежали десь у сейфi хазяiна, а отже, i вiн був прив’язаний до цього сейфа. Бо навiть у Москву без паспорта не поiдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нiвроку. Хазяiн знайшов йому Олексу. Олекса розповiв про москвича-банкiра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже нiби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергiя Павловича. У цьому теж ознака довiри.
І от бесiда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гiркуватим сиром – усе до мiсця. Розслаблювало, створювало привiтну атмосферу повноi взаемодовiри.
– Завтра приiде бригада iмiджмейкерiв iз Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяiн. – Ти маеш бути в курсi iхнiх думок i давати менi власнi коментарi. Щось не подобаеться – вiдразу знаходиш мене i пояснюеш! Зрозумiв?
– Гаразд, – Вiктор кивнув.
– Крiм того… Ти ж на полiтицi тямиш? Адже працював у газетi?
– Не вельми тямлю, бо я не статтi писав…
– Не треба! – рiзко махнув рукою Сергiй Павлович. – Те, що ти писав, i е полiтика! Але це радше дiева полiтика. А менi наразi потрiбна полiтика обiцянок… Розумiеш? Кар’еру в полiтицi починають з обiцянок. Розтлумач менi: що треба обiцяти?
– Обiцяти кому? Народу? – перепитав Вiктор.
– Народ обирае, то й обiцяти слiд народу!
Вiктор замислився, згадав мигцем читанi колись програмнi обiцянки депутатiв.
– Ну, народ у нас рiзний… Бiдним потрiбнi грошi, голодним – харчi, ситим – зручностi i зниження податкiв…
– Не жени! – перебив його Сергiй Павлович. – Розумнi речi кажеш, iх запам’ятовувати треба… Отож… Нi, стривай!
Сергiй Павлович гукнув охоронця i попросив його принести ручку й напiр. Той принiс.
Випивши ще трохи вина, Сергiй Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку i пiдвiв погляд на Вiктора.
– Тепер по черзi… «Бiдним потрiбнi грошi», – повторив вiн i записав. Знову пiдвiв погляд на Вiктора. – Голодним – харчi… ситим… А як ти визначаеш, хто ситий, а хто нi?
Вiктор наразi замислився.
– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.
– Нi, стривай! – Сергiй Павлович поклав ручку на аркушик. – Менi здаеться, що тут ти спрощуеш! Ситi й багатi – не зовсiм одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо вiн не на дiетi… А от ситий – не завжди багатий! А що це означае?
– Виходить, що ситих набагато бiльше, нiж багатих!
– О! А це означае, що ситi нам важливiшi, нiж багатi. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самi за себе…
Вiкторовi ця розмова подобалася дедалi бiльше. Вiдзначивши вiдразу ж гостроту розуму хазяiна, вiн зрадiв i за себе: схоже, що й до його думок Сергiй Павлович прислухаеться уважно i конспектуе iх, нiби це якась вельми корисна лекцiя.
– Виходить, багатим нiчого обiцяти не треба… Це вже потiм, коли ви станете депутатом, треба буде постiйно щось багатим обiцяти, без цього не вийде!
– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всiх розумiю, – кивнув Сергiй Павлович. – Давай по черзi, тiльки докладнiше. Ось нашi БІДНІ, – вiн пiдкреслив це слово на паперi. – Складiмо перелiк обiцянок для них. Адже й дурень розумiе, що грошi на вулицi нiкому роздавати не будуть!
– Будуть, – не погодився з хазяiном Вiктор. – Будуть, перед виборами. Принаймнi по десятцi на душу. За голосування. Уже роздавали…
– Хiба це грошi? – здивувався хазяiн. – Це ж просто пiдкуп виборцiв, а менi зараз потрiбнi передвиборчi обiцянки! Тобто – програма!
Вiктор зiтхнув.
– Тодi треба якiсь економiчнi обiцянки, новi робочi мiсця, новi фабрики i заводи, пiльговi кредити для пiдприемцiв-початкiвцiв…
– Ну, бачиш, ти усе знаеш! Так, – вiн пiдсунув Вiкторовi аркуш i ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечерi його обговоримо, може, i цим москвичам пiдсунемо подивитися. До речi, ти знаеш, чим вони повиннi займатися, цi iмiджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозумiло…
– Сергiю Павловичу, вони рiзнi бувають… Скажуть зачiску помiняти, ще щось, краватку iншу купити… Тексти виступiв теж мають придумувати…
